13. Проаналізуйте причини й наслідки занепаду Київської Русі

II-XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов"язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка.

У 60- 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об"єднати навколо себе руські землі, - Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги - лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

17. Проаналізуйте особливості перебування українських земель у складі іноземних держав у ХIV – ХVІ ст.

У 50-і роки XIV ст. литовський князь Ольгерд поширив свою владу на Чернігівщину та Сіверщину, а в 1362 р. - на Київщину та Переяславщину. В Орді за тих часів точилися міжусобні чвари, і вона вчинила лише незначний опір. 1363р. на Синій Воді (річка Синюха)Ольгерд розгромив татарських воєвод Хачебея, Кутлобуга і Дмитра, після чого Поділля також було приєднане де Литви. У щойно підкорених українських землях великий князь литовський ставив князями своїх синів та родичів. Населення Східної України ніякого опору литовцям фактично не чинило, оскільки Литовська держава не порушувала існуючих на українських землях звичаїв та системи управління. Місцеві бояри і значна кількість князів були залишені Ольгердом на своїх місцях. Нові князі, яких поставив Ольгерд, швидко асимілювалися і перетворились на українських князів литовської династії. Православна церква повністю зберегла свої позиції, навіть 10 з 12 синів Ольгерда стали православними. Руська мова мала статус державної, ряд руських вельмож увійшли до складу великокняжої ради, зайняли високі державні посади.

В Галичині, що опинилася під владою Польщі, почалася конфіскація землі у місцевої знаті, одночасно великі земельні володіння роздавалися новим вельможам, що приходили з Заходу, - полякам, німцям, угорцям. Населення найбільших міст, які отримали Магдебурзьке право, зростало за рахунок німецьких колоністів.

В 1385 р. у містечку Крево Ягайло видав грамоту (так звану Кревську унію), в якій обіцяв приєднати до Польщі на вічні часи землі Литовського князівства. 1386 р. було укладено династичний шлюб між королем Ягайлом і польською королевою Ядвігою. Ягайло залишався литовським князем і одночасно ставав польським королем, переходячи в католицьку віру. Але значна частина литовської знаті не бажала Кревської унії і розпочала проти неї боротьбу, її очолив князь Вітовт, який примусив Ягайла визнати його "великим князем Литви і Руси" за угодою 1392 року.

Для України велике значення мала так звана "чорноморська" політика Вітовта. Литовський князь скористався міжусобною боротьбою в Орді й, уклавши союз з татарським ханом Тохтамишем, поширив свою владу на північне Причорномор'я, включаючи Крим. Були збудовані фортеці для утвердження литовського панування в південних степах: Хаджибей (біля сучасної Одеси), звідкіля український хліб вивозився до Візантії, Каравул на Дністрі, Білгород і Чорногород на Дністровому лимані, фортецю св. Івана в гирлі Дніпра. Але в 1399 р. на річці Ворсклі військо Вітовта потрапило в засідку, влаштовану татарським ханом Темір-Кутлуєм, і зазнало страшної поразки, "Чорноморська" політика Литви потерпіла крах і до середини XV ст. від неї фактично залишилась лише згадка

Знищивши залишки старого удільного ладу, великі литовські князі посилили централізацію в управлінні державою. Управління окремими землями зосередили в своїх руках намісники. Могутню владу мала так звана Рада панів, яка не тільки заміщала великого князя в час його відсутності, а й спільно з ним повинна була вирішувати питання фінансової політики, призначення на посади і розподілу маєтків. Гетьман займався військовими справами, канцлер був одночасно міністром іноземних і внутрішніх справ, а маршалок очолював поліцію.

Крім того, зростає роль сейму. Перші сейми скликались ще в XV ст., але в XVI ст. значення цього представницького органу стає дуже вагоме в політичному житті. За Статутом 1566 р. до сейму входили по два представники від кожного повіту. Сейм давав можливість феодалам різного рівня боротися за свої права. Він перетворюється на постійно діючий верховний орган, що вирішує питання законодавства, військової служби, оподаткування та ін.

Ще 1528 р. сейм затвердив шляхетський перепис, за яким традиційний з Київської Русі стан боярства перетворювався на шляхту. "Устав на волоки" 1557 р. проголошував право власності на землю виключно за шляхтою та створював фільварки - панщинні господарства, орієнтовані на виробництво хліба, що його продавав феодал.

Таким чином, українські землі в складі Литовської держави зазнали протягом ХIV-ХVI століть глибоких соціально-економічних і політичних змін. Поступово ця держава втратила ті риси, що були притаманні їй спочатку, і дедалі сильніше інтегрувалась з Польщею. Із Литовсько-Руської вона перетворилась на Польсько-Литовську.