8.Дати визначення мовної норми, назвати різновиди мовних норм, на прикладах проілюструвати вияв кожного різновиду

Мо́вна но́рма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознака мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Різновиди мовної норми: орфоепічні, орфографічні, граматичні, пунктуаційні, акцентологічні, лексичні

Лексичні – встановлюють правила слововживання

Орфоепі́я (грец. ορθος — правильний, грец. επος — мова, мовлення) — це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам.

Право́пис — сукупність загальновизнаних і загальнообов'язкових правил, що встановлюють способи передачі мови на письмі. Правопис охоплює орфографію та пунктуацію. Як правило, складається історично, відбиваючи давні традиції або нові тенденції в передачі звуків, слів і форм, що виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку.

Грама́тика (грец. γραμματική, від γράμμα — літера, написання) — 1. Будова мови, тобто система морфологічних одиниць, категорій і форм, синтаксичних одиниць і категорій, словотв. одиниць і способів словотворення. 2. Розділ мовознавства, що вивчає грамат. будову мови. Г. як будова мови — складна організація, сукупність підсистем, якими є морфологія, синтаксис і словотвір. Граматика побудована на абстракціях, узагальненнях, якими є грамат. Одиниці, грамат. значення, граматична категорія, граматична форма — центр. поняття Г. До грамат. одиниць належать морфема, слово (як частина мови і член речення), словосполучення і речення як носії узагальнених грамат. властивостей. Грамат. значення — узагальнене знач. граматичної (морфологічної, синтаксичної, словотвірної) одиниці, яка має у мові регулярне (стандартне) вираження.

Пунктуація (лат. punctuatio — punctum, що означає крапка) — це система правил уживання на письмі розділових знаків і розділ мовознавчої науки про використання розділових знаків. Пунктуація, нормована правописом система правил про вживання розділових знаків для розчленування тексту відповідно до його значенневологічних, синтаксичних та інтонаційних особливостей. У давніх рукописах уживалися на грец. лад: кома, крапка, чотири- й трикрапка, хрестик, рідше крапка-кома. Нинішня система розділових знаків (крапка, кома, знаки оклику й запитання, двокрапка, середник, розділка, риска, дужки, лапки, абзац, підкреслення курсивом, а спершу й скісна риска) склалися у нас з поширенням друку в 16 — 17 ст. під зах. впливом. 

Акце́нт (запозичено з лат. accentus «наголос, інтонація, підвищення голосу» через фр. accent, з поправкою на латинську вимову;

Маловживаний синонім наголосу.

Графічні знаки, якими позначають наголос (напр., у грецькій мові) і деякі особливості голосних звуків, напр., у французькій мові значком accent aigu (é) позначають більш закриту вимову звука, значком accent grave (è) — більш відкриту, значком accent circonflèxe (ê) — відкриту довгу вимову звука «e».

Мимовільне спотворювання звуків нерідної мови людиною, зумовлене артикуляційною базою своєї рідної мови.

В музиці — виділення окремого звука або акорду шляхом його посилення чи ритмічного подовження, зміни гармонії, тембру, напряму мелодичного руху і т. п.