1.Українська мова як основа мовного моделювання професійної і поза професійної комунікації

2.Мова у системі культурних цінностей українського суспільства

Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері.

Українська мова своєю красою і багатством давно привертала увагу вчених.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:"Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову – і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?".

3.Літературна мова. Етапи розвитку української літературної мови

Літерат́урна мóва — спільна мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

Літературна мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

4.Назвати ознаки, які відрізняють українську літературну мову від загальнонародної національної української мови, розкрити сутність кожної із них

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

5.Розповісти, який статус має українська мова в нашій державі, в чому він виявляється, якими документами засвідчуються

Українська мова - одна з прадавніх слов’янських мов і є рідною для десятків мільйонів людей. Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу. Занепад рідної мови є наслідком духовного зубожіння народу. 

Політика зневаги до української мови особливо відчувалася за президентства Леоніда Кучми, який так і не спромігся оволодіти українською мовою, а перша леді Людміла (на щастя, уже екс) щедро запрошувала гастролерів-русифікаторів.

Ця ж ситуація, але ще у гіршому варіанті, спостерігається сьогодні. Прагнучи знищити залишки гідності українця, депутатами вигадуються мовні закони, які заперечують елементарну логіку. Перед кожними виборами піднімається питання про "переслідування російської мови" [7]. Але, мабуть, щоб знайти прихильників серед представників інших національностей, владою пропонується закон про регіональні мови, тобто кожному українцю, щоб не ображати почуттів тих, хто проживає тут давно, але, користуючись благами, наданими державою, так і не вивчив, мабуть, зневажаючи, українську мову, необхідно вивчити і словацьку, і чеську, і польську, і ще Бог знає яку, але прийдеться забути рідну. В такому випадку, на думку теперішньої влади, проживання нацменшин в Україні буде щасливішим, а спілкування з українцями не ображатиме їх національної гідності. Якщо врахувати, що в Україні проживає 110 національностей, то жити стане веселіше.

А нині день в Україні створено якнайсприятливіші умови для забезпечення національно-культурних потреб саме російської меншини. В нашій державі проживає 10 млн. росіян. І в нашій же державі є 3500 російських шкіл, 7500 парафій та храмів православної церкви Московського патріархату, театри, кінотеатри, преса, телебачення тощо. Росіянам в Україні живеться непогано, а якщо врахувати толерантність, терпимість, гостинність українців, то можна сказати, що ніхто з росіян не поспішає до Росії [5].

Українська мова оголошена державною і знову чується галас про права людини, про свободу вибору мови. А розуміти потрібно одне: як би, живучи в Україні, не вчити і не користуватись українською мовою. Цікаво, чи приходить кому-небудь у голову подібна думка в тих країнах, де з правами людини давно все гаразд? Чому не обурюються колишні громадяни колишнього СРСР, наприклад, у США чи Канаді, коли їм, щоби влаштуватися лікарем чи вчителем, доводиться складати екзамени з англійської (у Канаді – англійської і французької) мови?.