17. Розширення предмету земельного права в умовах земельної реформи в Україні.

Предметом правового регулювання нормами земельного права є суспільні земельні відносини. Характерною особливістю предмета земельного права є те, що він охоплює собою як матеріально – правові, так і процесуальні норми, створюючи тим самим механізм (процедуру) реалізації земельно-правових норм, наприклад, порядок приватизації державних земель, вилучення земельних ділянок для державних і громадських потреб, надання земельних ділянок у власність для ведення селянського (фермерського) господарства, землеустрій, порядок розгляду земельних спорів, облік тощо.

У ст. 13 Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об’єктами права власності Українського народу. Конституція України проголошує, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Не дивлячись на те, що земля належить усьому Українському народу, Конституція допускає право приватної власності на землю і гарантує це право. Питання права власності на землю досить грунтовно врегульовані Земельним кодексом Українки.

Так, земельним законодавством визначається склад земель України, віднесення їх до категорії відповідно до цільового призначення і порядок переведення з однієї категорії до іншої; визначаються функції і компетенція органів виконавчої влади і місцевого самоврядування у питаннях розпорядження землею і регулювання земельних відносин, виникнення, припинення і переходу прав на землю тощо.

У цілому наведене вище підтверджує, що суспільні земельні відносини виникають між органами державної влади всіх рівнів та органами місцевого самоврядування, юридичними особами і громадянами щодо права власності на землю та її використання за цільовим призначенням, які з врахуванням особливих властивостей землі як об’єкта суспільних відносин, регулюються переважно земельно–правовими і частково цивільно–правовими нормами в тій частині, у якій вони не врегульовані нормами земельного права.

Предметом земельного права є суспільні земельні відносини, які обумовлені особливими специфічними властивостями землі як об’єкта суспільних відносин у тій частині, в якій вони регулюються нормами земельного права.

Наявність у земельному законодавстві окремих норм щодо регулювання земельних відносин, які за змістом можна розцінювати як цивільно – правові (купівля – продаж, дарування, спадщина, відшкодування збитків тощо), свідчить про те, що земельне законодавство має комплексний характер, але від цього норми земельного права, якими регулюються специфічні земельні відносини, не втрачають приватні їм галузеві ознаки, не зменшують ролі земельного права як самостійної галузі права, основною функцією якого є регулювання суто земельних відносин, за предметом регулювання відмінних від правових норм інших галузей права

18.

Основні проблеми:

* Забезпечення правового регулювання ринку земель, частково це питання вирішено законодавством.

* Зняття мораторію на продаж земель с/г призначення.

* Розмежування земель державної і комунальної власності

* Інвентаризація земель

* Реєстрація прав на землю

* Реєстрація через земельний кадастр.

Оцінюючи сучасний стан земельного права в Україні, автори погоджуються, що воно має перехідний характер — від радянського земельного права до якісно нового за своєю суттю, функціональне призначення якого після завершення земельної реформи полягатиме в утвердженні нового земельного ладу відповідно до Конституції України. Майбутній розвиток земельного права має відбуватися з урахуванням сучасних тенденцій та перспектив правового регулювання земельних відносин, а саме: застосування комплексного підходу до вибору правових форм, норм, методів, принципів публічного і приватного права до регулювання земельних відносин з метою забезпечення балансу суспільних і приватних інтересів у використанні землі; недосконалість земельно-правової системи зумовлює необхідність розробки нової юридичної моделі правового регулювання земельних відносин відповідно до Конституції України; розвиток земельного законодавства потребує прийняття нового Земельного кодексу України, а також спеціальних законів з питань цільового використання

земель, розмежування земель державної та комунальної власності, консолідації сільськогосподарських земель, державної реєстрації прав на земельні ділянки тощо; розбудова земельного права України має здійснюватися з урахуванням сучасних процесів адаптації земельного законодавства до правової системи Європейського Союзу (ЄС) та вимог Світової організації торгівлі щодо використання й охорони землі.

З огляду на викладене, рецензована праця є важливим теоретичним внеском і практичним кроком у напрямі вирішення нагальних проблем сучасного аграрного, земельного, екологічного і господарського права та законодавства, вона буде надзвичайно корисною широкому юридичному загалу. Врахування ж отриманих доктринальних здобутків у законотворчому процесі сприятиме підвищенню якості законів, ефективності функціонування системи права України.

ЗВЕРНУТИ УВАГУ!!!!

!!!!Аналізуючи чинний ЗКУ з погляду його ефективності, к.ю.н., старший науковий співробітник, заступник завідувача відділу Інституту держави і права ім. В. М. Корецького Павло Кулинич у доповіді «Кодифікація земельного законодавства України: ретроспектива та перспектива» зауважив, що цей документ є не продуктом кодифікації, а наслідком приведення норм Земельного кодексу 1992 р. у відповідність до положень Конституції України. Оскільки чинний ЗКУ не діє повною мірою, неможливо оцінити його ефективність до закінчення дії Перехідних положень. Науковець вважає, що до завершення земельної реформи недоцільно кодифікувати земельне законодавство. Вчений звернув увагу на те, що в історії земельного права України не було такого періоду, впродовж якого земельні відносини регулювалися б лише одним правовим актом – Земельним кодексом. Практично всі земельні кодекси регулювали земельні відносини у тісній взаємодії з іншими земельно-правовими актами, прийнятими як до введення в дію чергового Земельного кодексу, так і після його затвердження. Чинний ЗКУ є законодавчим актом, у якому кодифіковані лише основні, найпринциповіші положення та норми земельного законодавства України. Кодекс не містить усіх його норм, що робить необхідним прийняття низки інших законодавчих актів з питань регулювання земельних відносин, які розвиватимуть та доповнюватимуть норми ЗКУ. Отже, його слід вважати неповним кодексом, тобто кодексом, у якому кодифікована лише частина норм земельно-правових актів. Пан Кулинич вважає, що юридичні передумови для розробки та прийняття повного ЗКУ виникнуть тоді, коли, по-перше, буде повністю сформоване земельне законодавство України, норми якого врегулюють усі види земельних відносин без будь-яких прогалин, та, по-друге, всі або більшість земельно-правових норм забезпечуватимуть стабільність розвитку земельних відносин в Україні. На думку вченого, в подальшому кодифікувати земельне законодавство необхідно на рівні правового регулювання використання окремих категорій земель. Доцільним видається прийняття Закону України «Про агроландшафти» з метою правової охорони таких природних об’єктів, як лісосмуги, що їх використовують сільськогосподарські товаровиробники. Доповідач запропонував створити об’єднаний орган для вироблення консолідованої наукової позиції щодо нормотворчості в галузі земельних відносин, наприклад Асоціацію юристів-екологів. Запропоновано також на законодавчому рівні закріпити необхідність проведення громадської наукової експертизи проектів нормативно-правових актів. Наукові підходи до аналізу ЗКУ із виявленням його залежності від низки інших джерел земельного права запропонував к.ю.н., доц. кафедри трудового, аграрного та екологічного права юридичного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка Володимир Федорович. У доповіді «Завдання та шляхи систематизації земельного законодавства України» вчений зауважив, що завдання галузевої систематизації мають базуватись на завданнях ЗКУ. На його думку, у першу чергу треба провести офіційну інкорпорацію земельного законодавства, яка прирівнюється до офіційного опублікування. Наступним кроком має бути консолідація земельного законодавства. Лише на базі вказаного консолідованого акта можлива подальша кодифікація земельного законодавства із прийняттям нового кодифікаційного акта – ЗКУ. Йому мають бути властиві основні ознаки кодифікаційних нормативно-правових актів, а саме: висока цілісність і внутрішня узгодженість, структурний поділ на частини з виділенням загальної

частини, відносна зовнішня стабільність та пріоритетність у структурі законодавства того ж рівня. Водночас за неможливості прийняття єдиного кодифікованого акта земельного законодавства України доцільно прийняти три акти цього ж рівня – ЗКУ (охоплює загальні положення, правові форми використання земель, правовий режим окремих видів земель), Землевпорядний кодекс України (землеустрій, моніторинг, кадастр, інші функції управління, охорона земель) та Містобудівний кодекс України (планування та забудова територій, використання земель у межах населених пунктів для містобудівних потреб).

19.

ЗЕМЕЛЬНИЙ КОДЕКС МІСТИТЬ НЕДОЛІКИ, ЩО УСКЛАДНЮЮТЬ РЕАЛІЗАЦІЮ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ

 

25 жовтня 2001 р. парламентом прийнятий Земельний кодекс України у новій редакції. В силу різних причин ми не можемо з упевненістю сказати, що цей документ позбавлений недоліків. Недоліки є, вони мають різних характер і загалом ускладнюють реалізацію механізмів, передбачених Земельним кодексом, ведуть до виникнення низки правових колізій під час правозастосування.

 Передусім слід визнати, що новий Земельний кодекс урахував переважну більшість недоліків і проблем, що мали місце під час дії старого Земельного кодексу в редакції 13 березня 1992 року. Уточнено поняття “земельні відносини”, закладені нові принципи земельного законодавства, розширений перелік підстав набуття у власність земельних ділянок, підстав припинення права власності тощо. Тому окреслені в цій статті вади не характеризують “земельну конституцію” в цілому як неякісний документ. Ні. Однак на них слід звертати увагу та у перспективі вирішувати.

 СУБ’ЄКТНА ПРОБЛЕМА

 У Земельному кодексі неповно визначено поняття “земельні відносини”. Стаття 2 визначає земельні відносини як відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Фактично таке визначення ототожнює земельні відносини з відносинами власності, що не зовсім вірно. Адже земельними відносинами є також управлінські (Розділ VII Земельного кодексу) та охоронні (Розділ VI Земельного кодексу) правовідносини. У цьому аспекті Земельний кодекс потребує змін і доповнень.

 Можна також стверджувати, що в ст. 2 Земельного кодексу “пропущені” окремі суб’єкти земельних відносин. У чинному Кодексі до них належать громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. У той же час у Кодексі неодноразово згадуються такі суб’єкти правовідносин, як територіальні громади і іноземні держави. З огляду на це доцільним також було б визначення як суб’єктів права Української держави та народу України.

 Досі проблемним було питання із землями спільних підприємств. Такі підприємства до останнього часу лишалися поза сферою регулювання Земельного кодексу. Лише Законом України від 10 липня 2003 р. № 1103-IV “Про внесення зміни до статті 82 Земельного кодексу України” спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, були прирівняні за статусом до іноземних юридичних осіб. У зв’язку з чим спільні підприємства мають право на сьогодні набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках, визначених частинами першою та другою ст. 82 Земельного кодексу.

 Можна також згадати “традиційну” проблему такого квазісуб’єкта земельних відносин, як Український народ. Названий у ст. 13 Конституції України носієм прав на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, Український народ фактично “забутий” Земельним кодексом. Практична проблема управління землями Українського народу перенесена у сферу теоретичного обговорення.

 З огляду на наведене Земельний кодекс має уточнити повноваження органів влади (Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування) з урахуванням конституційного положення про землю як об’єкта права власності Українського народу. Це питання, до речі, частково врегульоване в ст. 325 нового Цивільного кодексу України.

 ОБ’ЄКТИ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН

 Не зовсім повно відображений у ст. 2 Земельного кодексу також і об’єкт земельних відносин. Він визначений як землі в межах території України, а також земельні ділянки та права на них, зокремана земельні частки (паї). Якщо у Кодексі буде передбачений такий квазісуб’єкт права, як народ, то необхідним буде введення також поняття єдиного загальнонародного земельного фонду України. 

Крім того, нерідко об’єктом земельних правовідносин, зокрема у договорах щодо землі, є не лише земельна ділянка, але й її певна частина. Тому доцільно було б також зазначити об’єктом земельних відносин і частину земельної ділянки.

20.

 Земельна реформа — це комплекс правових, економічних, технічних і організаційних заходів, здійснення яких забезпечує удосконалення земельних відносин.  Земельна реформа в Україні є різновидом реформування економічних, соціальних та інших правовідносин.  Термін «реформа» з латинської означає пере¬творюватися, змінювати що-небудь.

Передумовами земельної реформи є економічні, екологічні, соціальні та державно-правові обставини (результати, наслідки) функціонування земельних правовідносин, із настанням яких виникла потреба проведення земельної реформи як специфічного процесу докорінних якісних змін земельних правовідносин.

Отже,земельна реформа – це врегульовані нормами права земельні відносини процесуального характеру, що опосередковують зміну (перетворення) норм земельного права та земельних правовідносин, у яких зобов'язані державою органи й організації взаємодіють із зацікавленими суб'єктами (громадянами та їхніми організаціями) в економічному, екологічному, інституційно-функціональному та правотворчому напрямах з метою відновлення ефективного використання земельних ресурсів.

21.  Земельна реформа — це комплекс заходів — правових, соціально-економічних, технічних та організаційних, — направлених на перебудову земельних відносин через роздержавлення земель, утвердження різних форм власності на неї та розвиток нових організаційних форм господарювання на селі, що функціонують на приватній власності.

Земельна реформа в Україні пройшла ряд етапів. Перший з них бере свій початок з прийняття Земельного кодексу Української РСР (1990 р.), яким було зафіксовано існування права на землю у формі довічного успадкованого володіння, постійного володіння, а також постійного і тимчасового користування. Це був важливий крок до визначення власності на землю. Проте визнання успадкованого володіння землею нерівнозначне праву власності на цей ресурс, оскільки право розпоряджатися землею залишалося за радами народних депутатів. Велике значення для розвитку земельних відносин на цьому етапі відіграло прийняття Верховною Радою України Постанови «Про земельну реформу» (15 березня 1991 р.), якою було оголошено, що весь земельний фонд України визнавався як об’єкт земельної реформи, завданням якої є перерозподіл земель з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на селі. В процесі такого перерозподілу земля мала передаватися у приватну власність громадянам, колективним сільськогосподарським підприємствам, установам і організаціям; у тимчасове користування фізичним і юридичним особам.

Другий етап земельної реформи започаткований у січні 1992 р. з прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про форми власності на землю» і в березні цього ж року — нової редакції Земельного кодексу України. Цими документами були внесені істотні зміни у форми власності на землю — в Україні запроваджувалися три форми власності на неї: приватна, колективна і державна, причому юридично визнано, що дані форми власності є рівноправними. Нового змісту набули орендні відносини. Орендодавцями виступали не лише ради народних депутатів, але і власники землі — окремі громадяни, колективні сільськогосподарські підприємства, акціонерні товариства, садівницькі товариства. На цьому етапі відбулося часткове реальне втілення приватної власності на землю в сфері товарного сільськогосподарського виробництва, завдяки прийняттю закону України «Про селянське (фермерське) господарство» (1992 р.). Ним передбачено передачу у приватну власність такому господарству середньої земельної частки, що припадає на одного жителя на території відповідної ради народних депутатів.

Третім етапом земельної реформи стало прийняття Указів Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» (10 листопада 1994 р.), «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» (8 серпня 1995 р.), «Про оренду землі» (23 квітня 1997 р.), «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» (21 квітня 1998 р.) та «Про фіксований сільськогосподарський податок» (18 червня 1998 р.). На основі Указів про оренду землі і фіксований сільськогосподарський податок були прийняті закони України з аналогічною назвою.

Вказаними нормативними актами здійснена безоплатна передача землі у колективну та приватну власність для виробництва сільськогосподарської продукції, тобто на даному етапі відбулося її реальне роздержавлення. Був здійснений поділ земель, які передані у колективну власність, на земельні частки (паї) без виділення їх у натурі, і видані селянам сертифікати на право на земельну частку (пай). Власники земельних сертифікатів одержали право розпоряджатися своїм земельним паєм, який може бути об’єктом обміну, дарування, застави, спадкування, купівлі-продажу (останнє право було пізніше відмінено). Членам колективних сільськогосподарських підприємств надавалася можливість безперешкодного виходу зі складу підприємства із своєю земельною часткою (паєм) і виділення її в натурі з видачею Державного акта на право приватної власності на землю. Законом України «Про оренду землі» переважно врегульовані орендні відносини, а також передбачена можливість оренди земельних часток (паїв), що є вкрай необхідним і важливим в умовах трансформації форм господарювання на селі.

Початком четвертого етапу земельної реформи (за думкою автора цього підручника) став Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» (грудень 1999 р.). Ним передбачався вільний вихід членів КСП із складу цих підприємств зі своїми земельними і майновими паями та створення на їх основі інших суб’єктів господарювання, заснованих на приватній власності. Надзвичайно важливо, що Указом впроваджено обов’язкове укладання юридичними особами, які використовують землі для сільськогосподарських потреб, договорів оренди земельних паїв з виплатою орендної плати фіксованого розміру. Введено спрощений порядок реєстрації договорів оренди земельних паїв, передбачено виділення земельних ділянок єдиним масовим групі власників земельних часток (паїв), яка звернулася із заявами про відведення земельних ділянок у натурі з метою спільного використання або надання в оренду цих ділянок. Важливо, що громадянам надано право розширювати свої особисті підсобні господарства за рахунок приєднання до них земельних ділянок у натурі, виділених відповідно до розміру земельного паю, і не створювати при цьому юридичної особи.

В 2000 р. стала реалізовуватися вимога Указу про заміну сертифікатів на земельну частку (пай) на Державні акти на право приватної власності на землю. Цим самим створилися реальні умови для впровадження в нашій державі повноцінного ринку землі. Важливим кроком у здійсненні земельної реформи на цьому етапі став Указ Президента України «Про основні напрями земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки» (30 травня 2001 р.). Передбачений Указом комплекс взаємопов’язаних правових, організаційних, фінансових, науково-технічних та інших заходів має забезпечити прискорення завершення в Україні земельної реформи, а також створити ефективний механізм регулювання земельних відносин та державного управління земельними ресурсами. Але особливого значення для завершення земельної реформи в нашій державі набуло прийняття нової редакції Земельного кодексу України.

Земельний кодекс України — це основний документ земельного законодавства, яким регулюються земельні відносини з метою створення необхідних умов для раціонального використання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і форм господарювання.

Нова редакція Земельного кодексу була прийнята у жовтні 2001 р. Він складається з 10 розділів, 37 глав і 213 статей. У ньому знайшли юридичне закріплення всі прогресивні напрацювання земельної реформи, що здійснювалися в нашій країні за останні шість років. Водночас він вирішує і низку нових питань земельної реформи. Тому за своїм змістом новий Земельний кодекс докорінно відрізняється від попереднього. Важливо, що він відкриває широкі можливості для формування класичних загальноприйнятих у цивілізованому світі земельних відносин, під якими розуміють суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Підводиться, зокрема, правове підґрунтя для здійснення застави землі, її купівлі-продажу, для введення у вітчизняну правову практику понять обмежень на землекористування тощо.

Земельний кодекс остаточно розв’язав найфундаментальнішу проблему земельних відносин — проблему форм власності на землю. Ним передбачається три рівноправні форми власності: при-ватна, комунальна і державна. Суб’єктами права власності на землі приватної власності є громадяни та юридичні особи, на землі державної власності — держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади (Кабінет Міністрів України, Державні адміністрації всіх рівнів у межах наданих їм повноважень) і на землі комунальної власності — територіальні громади сіл, селищ і міст, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування (у комунальній власності знаходяться всі землі в межах населених пунктів, крім земель державної і приватної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності).

Земельним кодексом передбачається такий різновид приватної власності, як спільна власність на земельну ділянку. Якщо в такій земельній ділянці визначена частка кожного з учасників спільної власності, то таку власність називають спільною частковою власністю, а без визначення часток — спільною сумісною власністю (ділянка з такою власністю може належати лише громадянам).

Земельним кодексом встановлені норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам України: для ведення селянського (фермерського) господарства — в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної або міської ради, де знаходиться фермерське господарство; для ведення особистого селянського господарства — не більше 2 га; для ведення садівництва — не більше 0,12 га; для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) — не більше, 0,25 га у селах, 0,15 га — у селищах і 0,10 га — у містах; для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 га і для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 га.

В Земельному кодексі детально розглядаються умови набуття права на землю (права власності або права користування) громадянами України та юридичними особами, а також умови придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод. Важливо, що ним передбачаються гарантії права власності на землю, в тому числі і гарантії по відшкодуванню збитків власникам землі і землекористувачам, які заподіяні внаслідок вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель, чагарників для потреб, не пов’язаних з агро- та лісогосподарським виробництвом; тимчасового заняття цих угідь для інших видів використання; встановлення обмежень щодо використання земель, погіршення якості ґрунтового покриву тощо.

Земельний кодекс унеможливлює надмірну концентрацію землі у приватній власності окремих громадян, що є цілком виправданим з погляду на соціально-економічну ситуацію, яка склалася в Україні на початку ХХІ століття. Зокрема, передбачено, що до 2010 р. громадяни та юридичні особи можуть мати у приватній власності земель сільськогосподарського призначення площею до 100 га (ця площа може бути збільшена лише в разі успадкування землі). Більше того, до 1.01.2005 р. власники земельних ділянок не вправі їх продавати або іншим способом відчужувати, крім передачі цих ділянок у спадщину і міни. Обмежувати концентрацію земельних ділянок у приватній власності юридичних осіб покликана і норма Земельного кодексу, згідно з якою до 1.01.2005 р. забороняється внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств.

22.

Сутність і особливості аграрної реформи в Україні.

Аграрна реформа – це процес трансформації економічних відносин в аграрному секторі.

Аграрні реформи передбачають трансформацію економічної власності, реформу ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто усієї сукупності економічних відносин.

У країнах Центральної і Східної Європи аграрні реформи здійснювалися шляхом заснування акціонерних товариств, ваучерних та державних акціонерних товариств, створення індивідуальних фермерських господарств (заснованих на праці господаря і членів його сім'ї, а також на найманій праці), кооперативів та ін.

Переважає за таких перетворень колективна форма власності. Так, у Східній Німеччині в середині 90-х років ХХ ст. новостворені селянські господарства (середній розмір ділянок – до 140 га) разом з особистими підсобними господарствами використовували менше 20% сільськогосподарських угідь, нові кооперативи (середній розмір ділянок – приблизно 1500 га), майже 40%, товариства з обмеженою відповідальністю (до 950 га) – менше 25% угідь. У Чехії селянські господарства використовують менше 20% угідь, нові сільськогосподарські кооперативи – майже 50%, господарські товариства – 17%. Винятком з цієї закономірності є Польща (де на селянські господарства припадає майже 75 угідь), Албанія і Румунія.

В Україні аграрна реформа розпочалася в грудні 1990 року. Тоді, ще за радянських часів, Верховна Рада Української РСР ухвалила Постанову «Про земельну реформу», відповідно до якої всі землі було оголошено об'єктом земельної реформи. А вже в березні 1992 року (усього через 15 місяців) Верховна Рада прийняла нову Постанову «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі», уперше поставивши завдання з приватизації землі.

То були цілком логічні і політично виважені кроки нової влади молодої Української держави.

Шлях реформування аграрного сектору в Україні, якщо порівнювати із державами Центральної і Східної Європи, був значною мірою унікальний. Наші аграрні перетворення здійснювалися у п'яти напрямках:

Перший – господарська реформа. Вона передбачала перетворення колгоспів і радгоспів на приватно-ринкові структури, збереження цілісності земельних масивів та майнових комплексів великих підприємств, вільний вибір селянами різних форм господарювання.

Другий – земельна реформа. Вона була спрямована на втілення в життя гасла «Земля належить тим, хто на ній працює». Треба було навіки закріпити й надійно захистити права власності селян на землю.

Третій – формування аграрного ринку на місці старої планово-розподільчої системи збуту продукції. Мільйони працівників, спеціалістів та керівників господарств треба навчити ринковим методам ведення господарства, заробляти доходи не в держави, а на вільному ринку, зокрема і зовнішньому.

Четвертий напрям – фінансова стабілізація. Слід належним чином фінансово оздоровити аграрний сектор, зняти з нього непосильний борговий та податковий тягар, відкрити шлях інвестиціям і кредитам, зупинити наростання цінових диспропорцій, безробіття та падіння доходів селян.

П'ятий напрям – соціальний розвиток. Перед нашою державою постала глобальна проблема – перетворити села з трудових придатків колгоспів і радгоспів на самодостатні й самоврядні територіальні громади, створити в них нормальні умови для життя, побуту, праці й відпочинку.

Варто відмітити, що аграрне реформування в Україні було набагато складніше, ніж, наприклад, в Польщі, Чехії, Угорщині чи Словенії. Там переважно збереглися власність селян на землю й засади аграрного ринку, а соціальний розвиток сіл був набагато вищий. Україна з початку 90-х років опинилася в глибокій економічній кризі.

Перелом в аграрному секторі наступив в Україні тоді, коли почали створюватися господарські структури ринкового типу, здійснюватися приватизація, почав формуватися аграрний ринок. Реальні зрушення в аграрній сфері розпочалися з кінця 90-х років. За останні п'ять років (2000-2004, з урахуванням прогнозу на поточний рік), середньорічний приріст сільськогосподарської продукції в Україні становить 6%.

Ці темпи вищі, ніж були в усі радянські п'ятирічки, крім повоєнної. Це результат появи реального власника, господаря землі, зацікавленого у своїй праці та відповідального за свою діяльність.

Цей феномен селянина-господаря вдруге підтвердився на теренах України. За свідченням відомого українського вченого Михайла Туган-Барановського, протягом півстоліття після скасування кріпацтва сільське господарство розвивалося удвічі швидше, ніж за такий самий період кріпаччини. А за наступні 22 роки так званого соціалістичного господарювання на селі (1918-1940 роки) темпи знову впали удвічі.

Отже, завдяки аграрній реформі відбуваються позитивні зрушення в аграрній сфері. Але поки що аграрні перетворення не закінчилися. Тривалість процесу аграрних перетворень об'єктивно потребує послідовності аграрної політики. Нинішнє десятиліття, очевидно, буде продовженням курсу реформ. Тільки за таких умов можна розраховувати на швидкий економічний і соціальний розвиток села.