Лікування.

Тактика залежить від стану хворого, активності кровотечі, джерела кровотечі.

І. Перша група — хворі з активною кровотечею:

– із приймального відділення лікарні хворого транспортують в операційну;

– проводять катетеризацію двох центральних вен для відновлення дефіциту ОЦК і крововтрати (швидкість введення розчинів становить 300–500 мл/хв до зу пинки кровотечі (ендоскопічними або хірургічними методами), після чого швид кість інфузії зменшується в 10 разів);

– термінова ендоскопія для уточнення джерела кровотечі, його активності та проведення заходів для тимчасового гемостазу (зрошення джерела кровотечі коагу лювальними та плівкоутворювальними препаратами, лазерне опромінення, кліпу вання судини, що кровоточить);

– за неефективності гемостатичного впливу на виразку, наявності активної кровотечі показана операція як етап реанімаційної допомоги.

ІІ. Друга група — хворі з нестійким гемостазом:

– із приймального відділення лікарні хворого транспортують у відділення інтенсивної терапії для проведення гемостатичної, кровозамінної та патогенетичної терапії;

– у шлунок хворого після гастроскопії встановлюють назогастральний зонд, за допомогою якого проводять контроль гемостазу;

– призначають місцеву (судинозвужувальні препарати — норадреналін, адреналін) і загальну гемостатичну (дицинон, кріопреципітат) терапію;

– призначають препарати, що впливають на секреторну активність слизової обо лонки шлунка (блокатори протонної помпи або Н₂ блокатори гістаміну) і зв’язу вання секрету (антациди);

– проводять інтенсивну терапію гіповолемічних порушень і коригують крововтрату;

– проводять динамічний ендоскопічний контроль (кожні 6–8 год);

– за рецидиву кровотечі або неможливості домогтися стійкого гемостазу показана операція.

ІІІ. Третя група — хворі зі стійким гемостазом:

– хворих зі стійким гемостазом госпіталізують у хірургічне відділення, де про водять обстеження, призначають комплексну терапію виразкової хвороби та вико нують відновлення дефіциту ОЦК і крововтрати;

– за неефективності проведеної повноцінної терапії протягом 4–8 тиж приймають рішення про планову операцію.

Кишкова непрохідність — патологічний стан, в основі якого лежить порушення природного просування кишкового вмісту по кишковій трубці внаслідок виникнен ня перешкоди, зумовленого різними причинами. Проявляється він болем у животі, блюванням, здуттям живота, невідходженням газів і випорожнень з розвитком тяж ких ендотоксичних розладів органів і систем.

Класифікація гострої кишкової непрохідності:

1. Вроджена.

а) вади розвитку кишкової трубки;

б) вади розвитку кишкової стінки;

в) порушення обертання кишечника;

г) вади розвитку інших органів черевної порожнини.

2. Набута.

За механізмом виникнення:

1. Динамічна (функціональна) непрохідність:

а) спастична;

б) паралітична.

2. Механічна непрохідність:

а) обтураційна (тільки порушення просвіту кишки);

б) странгуляційна (стискання, обмеження кишки та її брижі з одночасним по_{рушенням прохідності й кровообігу);}

в) змішана (інвагінація, спайкова ГКН).

За локалізацією:

1. Висока (тонкокишкова) непрохідність.

2. Низька (товстокишкова) непрохідність.

За стадіями:

1. Нейрорефлекторна.

2. Стадія компенсації.

3. Стадія декомпенсації й органічних змін.

4. Термінальна стадія (перитоніт).

За перебігом:

1. Гостра.

2. Хронічна.

3. Рецидивуюча.

За ступенем закриття просвіту кишки:

1. Повна.

2. Часткова або відносна.

Странгуляцiйна непрохiднiсть. Характерною особливiстю цiєї форми кишко вої непрохiдностi вважають iшемiчний компонент, що є наслiдком стискання судин брижi. Він визначає динамiку патоморфологiчних змiн i клiнiчних проявiв захворю вання, а основне мiсце серед них належить больовому синдрому. Раптовiсть захво рювання, гострота больового синдрому й iшемiчнi розлади в стiнцi кишки призво дять до некротичних змiн залучення в процес дiлянки кишки, що супроводжується прогресуючим погiршанням стану хворого та виникненням ендотоксикозу.

Обтурацiйна кишкова непрохiднiсть, на вiдмiну вiд странгуляцiйної, перебiгає не так бурхливо. В її клiнiчнiй картинi переважають симптоми порушення пасажу по кишечнику (тривалий перемiжний бiль, метеоризм), а не симптоми деструкцiї кишки та перитонiту. Інвагiнацiя кишки, якій притаманна тріада ознак: 1) перiодичнiсть появи перемiжних нападiв болю в животi; 2) наявнiсть еластичного, незначно болючого, рухомого утвору в черевнiй порожнинi; 3) поява кровi в калi або її слiди (під час ректального дослiдження).

Перитоніт — запальне системне захворювання організму, що виникає внаслідок запалення очеревини і характеризується тяжкими порушеннями гомеостазу, обмін них процесів з розвитком поліорганної недостатності.

Найчастішими причинами перитонеального синдрому є:

а) перфорація виразки шлунка і ДПК;

б) перфорація тонкої та товстої кишок;

в) запально деструктивні процеси в органах черевної порожнини та їхнє травматичне ушкодження.