Загальні назви

 

Правило: у загальних назвах подвоєння не зберігається (акумуляція, атестат, бароко, ват, група, інтелектуальний, інтермецо, каса, клас, комісія, маса, сума, фортисимо та ін.).

Винятки:

а) подвоюються приголосні у місці зіткнення двох частин слова у запозиченнях: перцепція і апперцепція, міграція і імміграція, революція і контрреволюція, реалізм і сюрреалізм; у запозичених словах з українськими компонентами: наддіафрагмальний, контррозвідка, транссибірський;

б) подвоюються приголосні у назвах народів, співвідносних з власними назвами: ассамець (Ассам), ассирієць (Ассирія), марокканець (Марокко); це правило поширюється й на прикметники: ассамський, ассирійський;

в) зберігається подвоєння в окремих власних назвах: аннали, бонна, брутто, ванна, мадонна, манна, мотто, нетто, панна, пенні, тонна, білль, булла, вілла, мулла, дурра, мірра.

 

77. В іншомовних словах м'який знак і апостроф вживаються в основному так само, як і в українських: асфальт, шагрень, пномпенський (хоч Пномпень); об'єкт, прем'єра, кур'єр. Але тут є й свої відмінності. 1. В іншомовних словах м'яким знаком позначається м'якість зубних приголосних також перед й, я [йа], ю [йу], е[йе], ї [йі]: батальйон [-л'йон], каньйон [-н'йон], монтаньяр [-н'йар], Ньютон [н'йу-], портьєра [-т'йе-], рельєф [-л'йеф]. Проте в українських іменах відповідно до вимови м'який знак перед я не пишеться: Тетяна [-т'а-], Уляна [-л'а-],Наталя, Омелян, Касян [-с'а-], Севастян [-т'ан]. 1. Летіть, мої пісні, на крилах марсельєзи [-л'йези]. (В.Сосюра.) 2. Мільйони [-л'йони] свічок на каштанах звучать, наче дзвони ясної весни. (Л.Горлач.) 3. Тихо спустивши портьєри [-т'йери], день переходить в останню фазу. (Б.Олійник.) 4. А вгорі золотим медальйоном [-л'йоном] теплий місяць над морем пливе. (В.Сосюра.) 5. Тихо пливе блакитними річками льон [-л'он]. (М.Коцюбинський.) 6. Жінкам було наказано варити обід, і Уляна [ул'ана]з Юлею порядкували біля казана. (Григорій Тютюнник.) 7. Браконьєр [-н'йер] хитрий, а ми ще хитріші. (Є.Гуцало.) В іншомовних словах апостроф перед я, ю, є, ї ставиться не тільки після губних та р, а й після шиплячих та задньоротових, якщо після них чується звук [й]: комп'ютер [-пйу-], Дансм'юр |-мйур], бар'єр [-рйер], Руж'є [-жйе], Х'юстон [хйу-], Г'ята [гйа-]. Як виняток після зубних апостроф ставиться в таких словах: ад'ютант, ін'єкція, кон'юнктивіт, кон'юнктура. 1. Ад'ютант [виняток] приніс карту і розстелив її на столику. (Ю.Бедзик.) 2. Записав газетяр інтерв'ю [-вйу] — про дні бойові, про героїв плацдарму. (І.Нехода.) 3. Я знаю, що бійця нащадки спом'януть і нашу віру й кров знесуть на п'єдестали [пйє-]. (А. Малишко.) 3. Апостроф в іншомовних словах не ставиться перед я, ю, якщо ці букви позначають пом'якшення попереднього приголосного: бюро [б'у-], бязь [б'а-], пюре [п'у-], кювет [к'у-], рюкзак [р'у-], манікюр [-к'у-). 1. Два бюсти [б'у-] — рядом: Гус великий, пророк землі — Сковорода. (А.Малишко.) 2. Музики розставили свої пюпітри [п'у-], порозкладали ноти. (І.Нечуй-Левицький.) 3. В бюро [б'у-] перепусток сива жінка перевірила їхні документи. (В.Кучер.) 4. Ніби на гравюрі [-в'у-] Хокусаї, ліс грабовий золотом цвіте. (М.Рильський.) 5. Кохати — нові землі відкривати, нюанси [н'у-] свіжі і відтінки нові. (І.Драч.)

78. Офіційно-діловий стиль — це мова ділових паперів, роз--поряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, законів, актів, наказів, анкет, розписок тощо. Це один з найдавніших стилів. Його ознаки знаходимо в документах XI—XII ст. (Мстиславова грамота 1130 р.), в українсько-молдавських грамотах, українських грамотах XIV та XV ст., українських літописах (офіційні листи, угоди і т. ін.). Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість.

Обслуговуючи потреби суспільства в державному, громадському, економічному й політичному житті, тексти офіційно-ділового стилю мають виразні відмінності й у межах того самого жанру. Однак для всіх текстів офіційно-ділового стилю характерні й спільні мовні риси.

1. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення та способу обробки. Закріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприймання, спрощує їх обробку. Підпис є обов'язковим реквізитом будь-якого документа.

2. Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість у висловленні. Діловий стиль позбавлений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис.

3. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів. Найхарактерніші прояви стандартизації такі:

а) широке вживання готових словесних формул типу у зв 'язку з, відповідно до, з метою, згідно з, шо спрошує й полегшує процес укладання окремих видів документів;

б) повторюваність тих самих слів, форм, зворотів; конструкцій як результат досягнення однотипності вираження думки.

4. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику.

5. Для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти.

Вступ _______________________________________11

6. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із значенням позачасовості, постійності дії. рішення надсилається, має місце, виробнича рада розглядає. Вживаються і такі звороти, як з оригіналом згідно, складено й завірено (засвідчено) у двох примірниках, вжити заходів, визнати за можливе, звернутися із заявою, надати слово, оголосити подяку, накласти резолюцію.

' 1, Найхарактерніші речення — прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо). Вживаються також складні речення із сурядним і підрядним зв'язком.

Отже, тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності формулювань, не припускають двозначності тлумачення змісту.

Зразок стилю;

Акт проголошення незалежності України

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв 'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто

ПРОГОЛОШУЄ

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ та створення самостійної українськоїдержави — УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

24 серпня 1991 року

Верховна Рада України

79. Культура мови — це володіння нормами літературної мови, вміння користуватися всіма її засобами залежно від умов спілкування, мети й змісту мовлення.

Норми літературної мови — прийняті у суспільній практиці людей правила вимови, вживання слів, граматичних форм, побудови словосполучень і речень. Розрізняють такі типи норм: орфоепічні (вимова звуків і словосполучень), лексичні (слововживання), графічні (запис звуків на письмі), орфографічні (написання слів та їхніх частин), граматичні (вживання граматичних форм слів, побудова словосполучень і речень), пунктуаційні (постановка розділових знаків), стилістичні (відбір мовних засобів відповідно до умов спілкування). Норми характеризуються системністю, історичною і соці­альною зумовленістю, стабільністю.

Рівень мовної культури визначається не глибиною звсвоєння норм, а вмінням володіти всіма багатствами літера­турної мови. У книзі “Ділове спілкування” її автор А.П. Коваль зазначає, що найбільше уваги приділяється культурі писемного мовлення, бо тут помилки наочні й довговічні.Культура усного мовлення виявляється переважно у дотри­манні норм вимови і наголошення. У межах усного мовлен­ня розрізняють літературне мовлення та розмовно-фамільярне. У другому трапляється найбільше відхилень від норм.

У подальшому йтиметься про культуру усного мовлення та про її застосування в чітко окресленій сфері — у діловому мовленні, діловому стилі.

Офіційно-діловий стиль має кілька різновидів: канцеляр­сько-діловий, державного управління, юридичний, дипломатич­ний. Сферою офіційно-ділового спілкування є ділові стосун­ки між членами суспільства, між організаціями й установа­ми, між урядовими установами і представниками суспіль­ства та ін. Реалізується цей стиль у писемній формі (заяви, накази, протоколи, укази та ін.) і в усній (ділові наради, теле­фонні розмови, публічні виступи та ін.).

Основні риси цього стилю — точність, стислість і впли­вовість. Досягаються вони відповідним добором слів, грама­тичних конструкцій, синтаксису, стандартизацією цілих бло­ків ділового тексту. Тому офіційно-ділове спілкування ви­ключає емоційно забарвлену лексику, в ньому переважають стилістично нейтральні мовні засоби, стандартна канцеляр­ська лексика, складні речення, гранично точний виклад думок.

Канцелярська лексика, або канцеляризми, — це слова, сло­восполучення й граматичні форми офіційно-ділового мовлен­ня, доречні й потрібні у діловому стилі, але недоречні, зайві, навіть шкідливі поза діловим стилем — у розмовній мові.

Розмовне мовлення, на відміну від літературного, включає жаргонізми, діалектизми, запозичення. Такі вкраплення в офіційно-діловому мовленні неприпустимі. Псує репутацію ділової людини так званий суржик — недоладна мішанина зіпсованої української і російської лексики.

 Діловий етикет

Усне ділове спілкування передбачає всілякі способи взає­модії з людьми, використання різних комунікативних засобів — вербальних (словесних) і невербальних (несловесних). Вер­бальне ділове спілкування може здійснюватися за дуже не­однакових обставин: одні вимоги ставить перед нами розмова з однією людиною, інші — спілкування з кількома людьми, ще інші — з цілим залом слухачів. Неоднаково ми будуємо розмову, якщо діловий партнер сидить перед нами і якщо він звертається до нас по телефону.

У будь-якому разі, щоб досягти мети спілкування, ділова людина повинна мати не тільки певний фізичний та інтелек­туальний потенціал, навички комунікації, а й знати правила ділового спілкування, або, інакше, — правила ділового етикету. Вітання. Здавна в Україні живе добра традиція: вітати­ся з людьми незалежно від близькості знайомства. Якщо з діловим партнером у вас не буде дальшої розмови, то своє вітання ділова людина може супроводити легким поклоном, жінка — нахилом голови, а молодь має трохи нижче вклоня­тися старшим.

Сьогодні набули певного поширення такі форми вітання: Доброго дня (ранку, вечора), Вітаю Вас, Олександре Степа­новичу, або Доброго здоров'я, пані Галино. За сучасним діло­вим етикетом першим вітається молодший із старшим, підлеглий з керівником, студент з викладачем.

Чоловік завжди має вітатися з жінкою першим. Жінка вітається першою зі старшою за себе жінкою. За традицією першим вітає начальника підлеглий, а руку для потиску пер­шим подає керівник. Але є виняток: жінку зобов'язаний віта­ти першим саме керівник, навіть якщо вона — його секретар.

Незалежно від статі, віку й посади першим вітається той, хто обганяє знайомого чи проходить повз нього. Перш ніж звернутися із запитанням до незнайомого, слід з ним привітатися.

Вітаючись чи знайомлячись, старший першим подає руку молодшому, жінка чоловікові, начальник — підлеглому, ви­кладач — студентові. Не потиснути руку у відповідь вважається образливим.

Не подають руку для потиску через стіл. Якщо підлеглий зайшов до кабінету керівника, то керівник має вийти з-за столу і привітатися рукостисканням, або ж обмежитися кивком голови.

Якщо ваш діловий партнер — жінка, то вітаючись, вони може не знімати рукавичок. У свою чергу чоловік, вітаючись із жінкою в рукавичках, подає руку без рукавички.

Знайомство і представлення. Залежно від рівня офіційності процедура знайомства набирає дедалі більше формальної вагомості. Найчастіше, коли Вам конче потрібно встановити ділові контакти, вдаються до послуг третьої особи — до посередника, який представить Вас діловому партнеру.

Коли посередника немає, а Вам терміново потрібно вирішити певне питання, слід представитися самому. Діловий етикет радить: першим відрекомендовується той, хто стає ініціатором зустрічі, молодший — старшому, підлеглий — керівникові, а ось жінці, незалежно від віку, не належить пер­шою відрекомендовуватися чоловікові, хіба що вона студент­ка й хоче щось з'ясувати у викладача. Зрозуміло, жінці краще ще скористатися допомогою третьої особи.

Ритуал знайомства слід здійснювати спокійно, стримано, з гідністю і без ніяковості. Якщо хочете справити добре враження на ділового партнера чи нового знайомого — дивіться  (непильно) йому в вічі,   а для посилення можете ще й посміхнутися. Приємні емоції, що виникли у партнера поспілкуванню, сприяють доброзичливому сприйманню ним інших людей — зрозуміло, у першу чергу вас самого; поліпшують здатність людини доспілкування, а найголовніше — сприяють успішному закінченню ділової зустрічі. Украй нечемно не дивитися на того, з ким Ви розмовляєте. Не обов'язково під час знайомства говорити: "Дуже приємно". Якщо Ви це кажете, то можете пояснити причину свого задоволення зна­йомством: "Рада познайомитися з Вами! Читала Ваші дотепні оповідання і нариси".

Чоловіки, знайомлячись, мають підвестися, бо вклонятися сидячи незручно. У свою чергу жінка не встає з місця, за винятком тих випадків, коли її знайомлять зі старшою за віком жінкою чи вона сама хоче виявити особливу повагу до людини, з якою її знайомлять.

Знайомлячись із чоловіком, перша для потиску подає руку жінка, якщо вважає за потрібне, а коли ні — обмежується кивком голови. В усіх інших випадках, як уже зазначалося, перший простягає руку для потиску старший за віком (у товаристві) чи за службовим становищем (в установі, на ви­робництві, в навчальному закладі тощо).

Знайомлячись і називаючи себе, чітко вимовляйте своє прізвище, ім'я й по батькові (чи тільки ім'я), тобто називайте себе так, як би Ви воліли почути звернення до себе від особи, яку Вам представляють. Жінка теж називає себе під час зна­йомства — зрозуміло, якщо її попередньо не відрекомендува­ли: "Познайомтесь! Це — наш найвправніший менеджер Ма­рія Степанівна".

Незалежно від службового становища чоловік (хай він навіть генеральний директор міжнародного концерну), коли жінка заходить до його кабінету, має підвестися і, вийшовши з-за столу, чекати, поки вона не представиться й не подасть йому руку. Себе він може не називати, бо відвідувачка, певне, знає, до кого з'явилася на прийом. Коли процедура знайом­ства завершилася, можна викладати суть справи.

На зустрічі, що має суто діловий чи комерційний харак­тер, жінка може підійти до чоловіка, подати руку для потис­ку і назвати себе.

Коли Ви приходите на нове місце роботи, то маєте пред­ставитися самі співробітникам або Вас має представити їм керівник. Під час виконання службових обов'язків Ви теж можете потрапити в ситуацію, коли потрібно представитися незнайомим людям. За етикетом, слід спочатку привітатися, а потім сказати: "Я — Криворучко Людмила Іванівна, ваш дільничий інспектор", або: "... ваш новий співробітник". За потреби представити когось товариству треба говорити: "Я хочу вам представити нового викладача, кандидата історичних наук Івана Зіновійовича Орла", або: "Сьогодні консультацію проведе Володимир Андрійович Буряк, він фахівець у галузі...".

Якщо ділове знайомство відбулося, і Ви хочете, щоб воно стало тривалим і приємним, тоді Вам слід дотримуватися ще й таких правил:

1) коли Ви не можете згадати, як звуть Вашого ділового партнера, перепитайте ще раз: це краще, ніж ламати голову над якимось особливим звертанням;

2) у товаристві не слід перешіптуватися потай від інших, плескати долонею по столу і надто енергійно виражати свої емоції, довго говорити про власне самопочуття;

3) розповідаючи про відсутнього, не можна казати він чи вона — треба називати людину на ім'я;

4) в установі обов'язково слід дочекатися запрошення господаря сісти.

Дедалі ширше для представлення застосовують візитні картки. З привілею дипломатів, державних і політичних діячів візитки перетворилися на предмет чи не повсякден­ного вжитку під час ділового спілкування бізнесменів, жур­налістів, учених, службовців — будь-якої людини. Знавці міжнародного етикету авторитетно заявляють, що найбіль­шого поширення візитні картки набули в Японії. Здається, немає жодного японця, в якого б не було візитної картки, а процес обміну ними перетворився на ще одну національну церемонію.

На візитних картках, які виготовляють з білого цупкого паперу (звичайно розміром 9 x 5 см), зазначають ім'я й прізви­ще, а нижче, під ними, — посаду власника картки. У лівому нижньому куті візитки друкують адресу установи, в якій працює її власник, а в правому — номер службового телефо­ну. На зворотному боці може бути вказано аналогічно до­машню адресу й номер домашнього телефону.

Візитні картки можна вручати безпосередньо під час зна­йомства, передавати через інших осіб і надсилати поштою. За правилами етикету, відповідь на одержані візитки слід дава­ти також візитками: оптимальний термін — протягом доби. Доцільність використання візитних карток зумовлюється двома обставинами: по-перше, вони стисло й чітко представляють її власника; по-друге, є підтвердженням його наміру в майбутньому підтримувати ділові контакти. Форми звертання. Кожен народ має свої традиційні форми звертання. Ольга Корніяка у книзі "Мистецтво ґречності" наводить такі цікаві приклади. У Румунії є три форми звертання. В англійців цієї проблеми майже немає. Граматична форма звертання на ти у них не вживається. Звертатися на ти можна лише до Бога. У Швеції й Польщі вважають не зовсім ввічливим звертатися до незнайомих, а особливо до старших і керівництва на Ви,тому й вживають як компромісний варіант третю особу, приміром: "Чи дозволить пані її провести?"; "Чи не хоче пан редактор залагодити справу?". В українській мові, щоб надати звертанню ґречної форми, до займенника Ви додають прізвище, ім'я, по батькові чи ти­тул, скажімо: "Леоніде Федоровичу, Вас просять до телефону". Ввічливим вважається звертання на Ви:

-        до малознайомої або незнайомої людини;

-        до свого друга чи приятеля в офіційних обставинах спілкування (на зборах чи на вченій раді, у присутності офі­ційних осіб тощо);

-        до рівного й старшого за віком чи становищем;

-        за підкреслено чемного, стриманого ставлення.   .

Звертання на ти у ділових контактах — вельми складна проблема. З одного боку, це ознака особливого довір'я, близь­кості, симпатії однодумців. З іншого – коли, скажімо, на­чальник говорить ти своїм підлеглим, — це принизливо для обох сторін, таке звертання особливо ображає старших за віком.

Останнім часом услід за радикальними політичними й економічними змінами в суспільстві звузилася до мінімуму  сфера вживання таких поширених раніше форм звертання до незнайомих (і знайомих), як: товаришу, громадянине. ІІІІ зміну їм прийшли: добродію, пане, панове, шановне зібран­ня. Але якщо форми звертання Вам не до вподоби, вживайте безособові конструкції на зразок: “Даруйте, я зробив це не навмисне”, “Будь ласка, зробіть мені послугу...”

80-81 дивись 79!!!

83.До́повідь — один із видів09 мовлення: публічне, розгорнуте, офіційне повідомлення з певного питання, засноване на залученні документальних даних.

Вміст доповіді — це представлена інформація, що відображає суть питання або дослідження щодо даної ситуації. Часто складається з інформації про службову справу, що спрямовується керівництву або вищій посадовій особі.

Мета доповіді — інформування кого-небудь про що-небудь. Тим не менше, доповіді можуть включати в себе такі елементи як рекомендації, пропозиції або інші мотиваційні пропозиції. Доповідь часто має структуру наукового дослідження: вступ, методи, результати та обговорення.

[ред.]Типи і формати

Доповіді, як і звіти, можуть бути усними або письмовими. Формат доповіді може бути як простим, із заголовками за темами, так і складнішим — в нього можуть включатися: діаграми, таблиці, малюнки, фотографії, реферати, резюме, додатки, виноски, посилання, гіперпосилання.

[ред.]У юриспруденції

Доповідь — юридичний термін, в цивільному суді означає виклад суті справи одним із суддів (доповідачем), а в кримінальному суді (саме в апеляційній та касаційній інстанції) — виклад справи одним з членів суду.

84. Промова – це усний виступ із метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волю слухачів, логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця.

Давньоримська ораторська схема: що, для чого, у який спосіб – може і нині бути визначальною для промовця. Отже, враховуючи вид промови, оратор повинен змінювати й характер виступу, і засоби, якими оперуватиме під час її виголошування.

Із промовою виступають на мітингах, масових зібраннях на честь певної події, ювілею тощо. Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю спрямування, полемічністю та аргументованістю викладених у ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної ділова промова орієнтована на логічно виважене, а не на емоційно схвильоване сприйняття слухача. Частіше цей виступ не має самостійного значення, він зрозумілий і сприймається лише в контексті проблеми, що обговорюється на конкретному зібранні. Ювілейна промова присвячується певній даті, пов'язаній із вшануванням окремої людини, групи осіб, урочистостям на честь події з життя та діяльності організації, установи, закладу тощо. Якщо це підсумок діяльності – до ювілейної промови можна включати в хронологічному порядку найважливіші етапи діяльності та досягнення ювіляра, побажання подальшого плідного розвитку та всіляких гараздів. Агітаційній промові притаманні практично всі складові промови мітингової. Торкаючись актуальних суспільно-політичних проблем, активно впливаючи на свідомість, промовець спонукає слухача до певної діяльності, до нагальної необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові. В агітаційній промові, як правило, роз'яснюють чи з'ясовують певні питання, пропагують певні думки, переконання, ідеї, теорії тощо, активно агітуючи за їхню реалізацію чи втілення в життя.

85. екція є однією з форм пропаганди, передачі, роз'яснення суто наукових, науково-навчальних, науково-популярних та ін. Знань шляхом усного викладу навчального матеріалу, наукової теми, що має систематичний характер.

Навчально-програмові лекції становлять систематичний виклад певної наукової дисципліни. Обов'язковою складовою частиною цих лекцій має бути огляд і коментар наукової літератури, акцентування уваги на ще не розв'язаних питаннях і проблемах.

Настановча – вступна лекція має на меті ввести слухача в коло питань певної дисципліни, познайомити з її предметом, зацікавити слухачів подальшим вивченням запропонованого матеріалу.

Оглядові лекції, як правило, читають після вивчення всього курсу. Вони мають на меті систематизувати знання слухачів із певного предмета, наштовхнути на подальше самостійне опрацювання якоїсь проблеми, активізувати думку.

Лекції зі спеціального курсу зазвичай присвячені певній вузькій галузі науки, дослідження. Вони дають широкі можливості ввести слухачів у науку, збудити їх думку. Такі лекції значно легше побудувати як проблемні в порівнянні з навчально-програмовими.

Ця форма публічного виступу вимагає більшої офіційності й академічності викладу. Як правило, лекція має традиційно чітку структуру – вступ, основна частина, висновки.

86. Бесіда — це форма спілкування з метою обміну думками, інформацією, почуттями тощо. Бесіда сприяє також активізації зусиль партнерів для забезпечення співробітництва та впливу одне на одного. Орієнтовно можна назвати такі функції бесіди: 

• обмін інформацією, формування перспективних заходів і процесів; 

• контроль і координація вже розпочатих дій; 

• взаємне спілкування людей під час виконання виробничих завдань; 

• підтримка ділових контактів на рівні виробничих підрозділів, регіонів, держав; 

• пошук, висунення і оперативна розробка робочих ідей, стимулювання людської думки в певному напрямку; 

• розв'язання етичних проблем, що виникли в якійсь ситуації, та ін.

Кожна бесіда — це новий акт тому не існує загальних рецептів, які б забезпечували високу ефективність бесіди в усіх випадках.  Це завжди процес творчий, що приносить радість відкриття нового в житті, у співрозмовника й у собі. Водночас склалися певні моральні та психологічні вимоги до організації індивідуальної бесіди.  Існують загальні положення, принципи, застосування яких сприяє досягненню успіху бесіди. ^ Види бесід  Існують різні види бесід. Якщо за основу кваліфікації взяти мету спілкування та зміст бесіди, то можна виокремити бесіди ритуальні, глибинно-особистісні та ділові. Під час ритуальних бесід люди спілкуються, дотримуючись певного мовленнєвого етикету. Як правило, ці бесіди характерні для обрядів, звичаїв будь-якої спільноти людей. Людина, яка звикла до цього, почувається під час виконання обряду спокійно і впевнено. Вона знає, що і як їй потрібно говорити в різних ситуаціях і чого варто сподіватися від інших. Уміння людини підтримувати ритуальні бесіди свідчить про те, що вона опанувала перший рівень культури спілкування. Глибинно-особистісні бесіди відіграють у нашому житті велику роль Вони, як правило, характерні у спілкуванні між близькими людьми — рідними, коханими, дітьми, друзями та ін. Основна особливість таких бесід полягає в тому, що саме в них найповніше проявляються й реалізуються наші гуманістичні комунікативні установки та моральні норми. Вступаючи в контакт із близькими, людина сподівається на те, що її не лише зрозуміють, а головне, сприймуть, якою вона є, захистять і нададуть допомогу.  Велику роль у житті людей відіграють ділові бесіди Їх предметом, як правило, є конкретне діло. Серед ділових бесід розрізняють інформаційні: у "конкурентній ситуації"; "під тиском мовника"; з метою викладу своєї позиції. Виходячи з професійної спрямованості розрізняють бесіди управлінські, педагогічні правові, медичні та ін. Тут основна увага приділяється особливостям саме ділових бесід і їх різновидам. Майже всі справи, трудові акції будь-яка спільна праця людей починаються, здійснюються і завершуються за допомогою різних за формою, змістом і функціями ділових бесід.  Залежно від кількості учасників бесіди поділяються на індивідуальні та групові. ^ Характеристики індивідуальної бесіди. Індивідуальна бесіда — це діалог двох співучасників, які є значущими одне для одного і прагнуть (обоє або один) досягти певної мети. Індивідуальна бесіда стає такою формою, яка сприяє зближенню поглядів співрозмовників, встановленню між ними контакту, довіри і взаєморозуміння. Відомо, що людина один на один поводиться інакше, аніж в оточенні багатьох людей. Річ у тім, що у присутності інших вона використовує різні ролі, хоче здаватись цікавішою, привабливішою, зберегти почуття власної гідності. Тому нерідко тільки віч-на-віч зустрівшись із людиною, можна визначити її позицію і знайти пояснення її діям. Людина, знаючи і пам'ятаючи про це, завжди намагатиметься надавати право партнерові по спілкуванню залитися самим собою. Вона не маніпулюватиме іншим, а вестиме власну партію і даватиме змогу це робити іншому, тобто "партитуру спілкування" співрозмовники розроблюють спільно. Це визначатиме характер бесіди та її результат. Розрізняють такі етапи індивідуальної бесіди: початок, передавання інформації, аргументування, спростування бесідника та прийняття рішення. Оскільки успіх в індивідуальній бесіді значною мірою від контакту, що встановлюється між співрозмовниками, можна назвати такі її етапи: підготовка до бесіди, встановлення контакту, орієнтування в ситуації й людях, обговорення питання і прийняття рішення, вихід із контакту. Такий поділ на етапи чіткіше визначає спрямованість у пошуку способів і засобів спілкування, правил проведення бесіди.  ^ Підготовка до бесіди При підготовці до індивідуальної бесіди аналізується ситуація, в якій вона відбуватиметься, вивчаються типові та індивідуальні особливості співбесідника, зокрема його інтереси та установки.  Найчастіше під час проведення індивідуальної бесіди, зокрема ділової, намагаються одразу ж досягти мети, жорстко орієнтуючись на остаточний результат. Це хибний шлях, позаяк ігнорується підготовчий етап бесіди. І тому нерідко розмова начебто відбувається, але з самого початку вже запрограмований її негативний результат. Виходячи з аналізу літератури та практичного досвіду багатьох людей як орієнтовні можна запропонувати такі правила підготовки до бесіди:

• обрати найбільш вдалі момент і місце для проведення бесіди і лише після цього домовлятися про зустріч; 

• з'ясувати все про співрозмовника, зокрема його ставлення до ініціатора бесіди та рівень моральної культури; 

• зібрати і систематизувати інформацію, необхідну для розмови; 

• створити відповідну атмосферу довіри, щоб схилити до себе співрозмовника; 

• визначити мету, стратегію та тактику проведення бесіди, виділити базові слова, ключові речення; 

• уявити собі позицію співрозмовника з цього питання та хід бесіди, передбачити нюанси, які можуть вплинути па її перебіг і результат. 

1)Усне мовлення – це слухове сприймання певної інформації. За допомогою усного мовлення спілкування і обмін думками відбувається безпосередньо. В усному мовленні вживається побутова й діалектна лексика, слова розмовно-просторічного характеру, своєрідні фразеологізми. Синтаксична будова усної мови характеризується тим, що в ній здебільшого вживаються прості речення, часто – неповні. У складних реченнях переважає сурядність. Зв’язок речень переважно безсполучниковий. Рідко вживаються дієприкметникові й дієприслівникові звороти. Речення усної мови часто не вкладаються в звичайні синтаксичні рамки. За характером спілкування усне мовлення – діалогічне, має ряд лексичних особливостей. В усному мовлення широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонація, жести, що надають відтінок переконливості та емоційності.  Звичайна сфера застосування усного мовлення – бесіда, розмова. Усні виступи, доповіді, звіти, лекції являють собою проміжну форму між усною і писемною формами літературної мови. Це складний вид усного мовлення, ніж розмовний, бо тут все-таки обмеженіше використовуються допоміжні засоби (жести, інтонація) Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури. Відомий український педагог В.Сухомлинський писав, що “мовна культура – це живодавній корінь культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності. Щоб правильно розмовляти й писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити українську мову й свою справу”. 2)Без мови неможливе існування будь-якого людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці. Головна складність в обладнання усним мовленням полягає у необхідності визначати на слух, інтуїтивно доцільності чи недоцільності того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку. До усного ділового мовлення ставляться такі вимоги: точність у формулюванні думки, не двозначність; логічність; стильність; відповідність між змістом і мовними засобами; відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення; відповідність між мовними засобами та стилем викладу; вживання сталих словосполучень; різноманітність мовних засобів; нашаблонність у побутові висловлювання; доречність; виразність дикції; відповідність інтонації мовлене вій ситуації Необхідно, щоб ці вимоги базувалися на знанні літературної норми і чутті мови. Усне ділове мовлення – це розмовно-літературне мовлення, воно наближається до мовлення писемного. 3)Наради стали невід’ємною частиною нашого життя. Їх проводять для вирішення виробничих питань на підприємствах та в установах, організаціях. Нарази є одним з найефективніших способів обговорення актуальних питань і прийняття рішення у всіх сферах громадського і політичного життя. Залежно від мети і завдань, які потрібно вирішити, ділові наради поділяються на проблемні, інструктивні та оперативні. Проблемні наради проводять у невеликому колі спеціалістів або компетентних осіб для того, щоб знайти оптимальне управлінське вирішення обговорюваних питань. Схема вирішення таких питань містить доповідь, запитання до доповіді, обговорення доповіді, вироблення загального рішення, прийняття голосуванням присутніх. Інструктивні наради організовують безпосередньо управлінці з метою доведення до працівників загального завдання, передачі розпоряджень, необхідних відомостей по управлінській вертикалі чи горизонталі, залежно від фахового рівня виконавців. Оперативні наради скликають для отримання інформацій про поточний стан справ за схемою вертикального розпорядку інформації. Особливості оперативних нарад є їх проведення у точно визначені дні й години, що дає змогу учасникам планувати свою діяльність. Позапланові оперативні наради спричиняють неритмічність виконання їх учасниками прямих обов’язків і тому проводяться в надзвичайних ситуаціях.  Наради корисні лише тоді, коли вони добре організовані, досягають визначеної мети і дають можливість зекономити робочий час.  4)Публічний виступ – це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів: 1)громадсько-політичні промови, (лекції на громадсько-політичні теми, виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди); 2) академічні промови (наукові доповіді, навчальні лекції, наукової дискусії); 3) промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні промови, вітання, тости). Кожен з перелічених видів має відповідне призначення, тобто переслідує певну мету – проінформувати, переконати чи створити настрій у відповідної аудиторії. Переконання як мета виступу виникає під час обговорення певної теоретичної чи практичної проблеми. Промовець ставить перед собою завдання переконати аудиторію, звертаючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його залежить від добору аргументів і вміння розташувати їх у порядку наростання переконливості. У кінці виступаючий, як правило, ще раз наголошує на головних аспектах теми й закликає до певних дій чи до прийняття певних рішень. Така мета, як створення певного настрою, постає на всіляких урочистостях: на святах, на ювілеях на річницях. ^

87. Наукова дискусія – це обговорення будь-якого спірного наукового питання. Наукові дискусії мають свою специфіку. Дуже важливо формулювати свої думки однозначними й точними словами; терміни й абстрактні слова, важливі для дискусії, слід витлумачити попередньо.

Висуваючи якусь тезу, обов'язково стежать за тим, щоб у ній не було двох питань, якщо для кожного з них потрібні свої докази.

Найважливіше в науковій дискусії – точно визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу.

Виступаючий має подати слухачам ту інформацію, яка потрібна для того, щоб правильно зрозуміти й оцінити запропонований спосіб вирішення проблеми. При цьому треба дібрати такі аргументи, які б свідчили на користь запропонованого рішення. Добре, якщо виступаючий уміє передбачити можливі контраргументи і вже у своєму виступі спробує спростувати їх.

У середовищі вчених надзвичайно високо цінують час. Тому в аудиторії фахівців треба бути гранично лаконічним: уникати довгих преамбул, подробиць, про які можна сказати лише тоді, коли виникнуть питання або хтось спеціально ними зацікавиться

88. Лапки́ — розділовий знак, що використовується задля вирізнення прямої мови, цитат, заголовків, а також слів, ужитих у непрямому, найчастіше іронічному значенні.^[1] Російсько-український академічний словник 1924—33рр. також називає їх «знаки́ наве́дення». Лапки, як і дужки, — це парний розділовий знак, тобто складається з двох різних на вигляд частиНаразі в українській мові, як в приватному спілкуванні, так і в засобах масової інформації, не існує єдиного загальноприйнятого варіанту лапок, хоча традиційно в українській дореволюційній та радянській типографіях вживалося два типи лапок: «кутові лапки» (лапки-ялинки) та звичайні або „німецькі лапки“, тому саме їх слід розглядати як нормативний варіант. Типовим є використання кутових (французьких) лапок у прямому друкованому тексті та звичайних (німецьких) — у рукописному тексті й курсиві. Масове використання верхніх лапок (парних чи непарних) у друкованих виданнях набуло розповсюдження лише в 90-х роках, хоча й раніше вони використовувались у шрифтах друкарських машинок.

89.1. Географічні назви з іменниковими закінченнями — українські та інших союзних республік, а також іншомовні — відмінюються як звичайні іменники І, II та III відмін: І відміна: Африка — Африки, в Африці; Волга — Волги, на Волзі; Лохвиця — Лохвиці, Лохвицею, у Лохвиці; Махачкала — Махачкали, у Махачкалі; Москва – Москви, Москвою, у Москві; Одеса – Одеси, в Одесі; Ольвія — Ольвії, Ольвією, в Ольвії; Полтава – Полтави, у Полтаві; Прага — Праги, у Празі; Речиця – Речиці, в Речиці; Шепетівка — Шепетівки, у Шепетівці.

II відміна: Буг — Бугу, на Бузі (й по Бугу); Владивосток — Владивостока, у Владивостоці (у Владивостоку); Гайсин — Гайсина, Гайсином, у Гайсині; Дубно — Дубна, Дубном, у Дубні; Единбург — Единбурга, в Единбурзі (в Единбургу); Київ — Києва, Києвом, у Києві; Лихославль — Лихославля, Лихославлем, у Лихославлі; Луганськ — Луганська, Луганськом, у Луганську; Львів — Львова, Львовом, у Львові; Орел — Орла, Орлом, в Орлі; Псков — Пскова, Псковом, у Пскові; Світязь – Світязю, Світязем, на Світязі; Тернопіль — Тернополя, Тернополем, у Тернополі; Теруель – Теруеля, Теруелем, у Теруелі; Токмак — Токмака, у Токмаці (у Токмаку); Ужгород — Ужгорода, Ужгородом, в Ужгороді.

IIІ відміна: Бретань — Бретані, Бретанню, у Бретані; Керч — Керчі, Керчю, у Керчі; Об — Обі, Об’ю, на Обі; Свір — Свірі, Свір’ю, на Свірі; Сизрань — Сизрані, Сизранню, у Сизрані. 2. Географічні назви, що мають форму множини, відмінюються як відповідні загальні іменники: Березники — Березників, Березникам; Горки – Горок, Горкам; Єсентуки — Єсентуків, Єсентукам; Жигулі — Жигулів, Жигулям; Ков’яги — Ков’яг, Ков’ягам; Лубни — Лубен, Лубнам; Плиски – Плисок, Плискам; Прилуки – Прилук, Прилукам; Ромни — Ромен, Ромнам; Салоніки — Салонік, Салонікам; Філіппіни — Філіппін, Філіппінам; Чебоксари – Чебоксар, Чебоксарам, у Чебоксарах; Чернівці — Чернівців, Чернівцям, у Чернівцях. 3. Географічні назви з прикметниковими закінченнями відмінюються як звичайні прикметники: Борове — Борового, Боровому; Жуковський – Жуковського, Жуковському; Лозова — Лозової, Лозовій; Рівне — Рівного, Рівному; Чусова – Чусової, Чусовій. 4. Географічні назви, що складаються з прикметника та іменника чи навпаки, іменника та прикметника, відмінюються в обох частинах; а) Великий Устюг – Великого Устюга; Гола Пристань — Голої Пристані, Голою Пристанню; Кривий Ріг — Кривого Рогу; Великі Луки — Великих Лук; Єлисейські Поля – Єлисейських Полів; Мінеральні Води — Мінеральних Вод. б) Кам’янець-Подільський — Кам’янця-Подільського, Кам’янцеві-Подільському; Новгород-Сіверський — Новгорода-Сіверського, Новгороду-Сіверському; Новоград-Волинський – Новограда-Волинського, Новоградові-Волинському; Рава-Руська — Рави-Руської, Раві-Руській. 5. Географічні назви, що складаються з двох іменників або іменника та присвійного прикметника, відмінюються лише в другій частині: Баден-Баден — Баден-Бадена, у Баден-Бадені; Орєхово-Зуєво — Орєхово-Зуєва, в Орєхово-Зуєві; Івано-Франківськ — Івано-Франківська, в Івано-Франківську. Але: Конча-Заспа — Кончі-Заспи, у Кончі-Заспі; Пуща-Водиця — Пущі-Водиці, у Пущі-Водиці. 6. Географічні назви, що складаються з короткої форми прикметника, прийменника на та іменника, що вказує на місце розташування населенного пункту, відмінюються в першій частині: Ростов-на-Дону — Ростова-на-Дону, у Ростові-на-Дону; Франкфурт-на-Майні – Франкфурта-на-Майні, у Франкфурті-на-Майні. 7. Не відмінюються географічні назви (переважно іншомовні), що закінчуються на е (є), і (ї), о, у (ю): Рамбуйє, Туапсе, Улан-Уде, Фіуме; Капрі, Порт-Луї, Поті, Тбілісі, Уссурі, Фукуї; Бордо, Глазго, Марокко, По, Сант-Яго; Баку, Бештау, Катманду, Кюсю. Так само не відмінюються й деякі назви на -а, як Нікарагуа.

90. В українській мові лише три голосні в ненаголошеній позиції вимовляються невиразно. Це о, е, и.

1. Слід пам’ятати, що в складах з ненаголошеним о пишеться та сама літера, що й під наголосом, напр.: гол\бка, бо г>луб, роз\мний, бо р>зум, роб_ти, бо р>бить.

У деяких словах сумнівний о наголосом не перевіряється, напр.: со$з, лоп\х, сок_ра. Правопис цих слів треба запам’ятати.

2. В окремих словах перед постійно наголошеним а, (я) у вимові і на письмі маємо а, напр.: баг<тий,баг<то, баг<ч, баг<тство (пор. рос.: бог<тый, бог<тство), гар#чий, гар#чка, гар<зд, каж<н, кал<ч,кач<н, хаз#їн, багат_р (баг<ч), гар#че (але: солд<т, лоп<та, гонч<р, кор#вий, пог<ний, роп<, тов<р,богат_р (в+летень), монаст_р).

1. Ненаголошені е та и у вимові в ненаголошеній позиції наближаються у вимові один до одного.

Слід пам’ятати, що в ненаголошених складах пишеться та сама літера, що й під наголосом, напр.:вел_кий, бо в+лич, земл#, бо з+млі, клекот%ти, бо кл+кіт, держ\, бо од+ржати, нес\, бо н+сений,шепо­т%ти, бо ш+піт, щем%ти, бо щ+м; крив+, бо кр_во, шир>кий, бо ш_роко.

Слова лев<да, лем%ш, киш+ня, мин\лий, які мають постійний наголос, перевіряються за словниками.

2. Е також пишеться:

а) У групах -ере-, -еле-: д+рево, б+рег, с+ред; с+лезень, ш+лест, пе­лен<, з+лень.

б) У суфіксах -ен-, -еня-, -енк-, -еньк-, -есеньк-, -ечк-, -тель,  -ер: дор\чений, гусен#, Петр+нко, н%женька, гарн+сенький, с>нечко, уч_тель, в>сьмеро.

в) Якщо е при зміні слова випадає: в%тер, бо в%тру, б+резень, бо б+резня, хл>пець, бо хл>пця, тр<вень, бо тр<вня.

3. И завжди пишеться:

а) У групах -ри-, -ли- між приголосними у відкритих складах: трив>га, дриж<ти, крив<вий, стрим%ти, глит<ти.

б) Зрідка ненаголошений и в групах -ри-, -ли- перевіряється наго­лосом: трим<ти (стр_мувати), криш_ти (кр_хта),блищ<ти (бл_ск).

У ряді слів не під наголосом відповідно до вимови пишеться -рі-,  -лі-: дрім<ти, дрімл_вий, дрім>та, тріщ<ти, перебр%хувати, зліт<ти.