43. Правопис префіксів
1. З- (ІЗ-, ЗІ-). Префікс з- перед глухими приголосними к, п, т, ф, х переходить у с-: сказа́ти, спалахну́ти, стовкти́, сфотографува́ти, схил.Перед усіма иншими приголосними пишемо з- (иноді із-): зба́вити, звести́, зжи́тися, ззирну́тися, зсади́ти, зці́пити, зчепи́ти, зши́ток, ізно́в.
Префікс з- виступає переважно в словах, корінь яких починається голосним звуком або сполученням приголосного й голосного: зеконо́мити, зігнорува́ти, зорієнтува́тися, зумо́вити; зга́слий, з’є́днувати, з’їзд, зма́зати, знадли́вий і под.
У тих випадках, коли корінь слова починається сполученням приголосних, пишемо здебільшого префікс зі-: зібга́ти, зігну́ти, зідра́ти, зізна́тися, зіпсува́тися, зіста́вити, зі́ткнення, зіщу́литися тощо. Префікс зі- вживається також у словах із коренем, перший склад якого становить звукосполучення губний + й: зів’я́лий, зімкну́ти, зім’я́ти, зіп’я́стися (і сп’ясти́ся) тощо. У деяких словах префікс зі- чергується іззо-: зігріва́ти й зогріва́ти, зімліва́ти й зомліва́ти, зіпріва́ти й зопріва́ти, зітлі́ти й зотлі́ти.
2. БЕЗ-, РОЗ-, ЧЕРЕЗ- та ин. У префіксах без-, від- (од), між-, над-, об-, перед-, під-, понад-, пред-, роз-, через- кінцевий дзвінкий приголосний перед глухими не змінюється: безкраї́й, безкори́сливий, відкриття́, ві́дстань, міжконтинента́льний, міжплане́тний, надпоту́жний, обпали́ти, обтруси́ти, передпла́та, передча́сний, підтри́мка, понадпла́новий, представни́к, розтягну́ти, ро́зчин, розхита́ти, черезплі́чник.
3. ПРЕ-, ПРИ-, ПРІ-. Слід розрізняти префікси пре- і при-: префікс пре- вживаємо переважно в якісних прикметниках і числівниках для вираження найвищого ступеня ознаки: прега́рний, презавзя́тий, прекра́сний, прему́дрий, прекра́сно, препога́но; префікс при- вживаємо здебільшого в дієсловах, що означають наближення, приєднання, частковість дії, результат дії тощо, а також у похідних словах: прибі́гти, прибудува́ти, прикрути́ти, прибо́ркати, пришви́дшити; прибуття́, приту́лок, при́браний, прива́бливо. Пор. прикметники на означення неповноти ознаки з префіксом при-: приста́ркуватий і под.
Крім того, префікс пре- виступає у словах прези́рливий, прези́рство й у словах старослов’янського походження: преосвяще́нний, преподо́бний, престо́л; префікс при- вживаємо в іменниках та прикметниках, утворених внаслідок поєднання іменників із прийменниками:при́гірок, при́ярок; прибере́жний, прикордо́нний.
Префікс прі- вживаємо тільки в словах прі́звисько, прі́звище, прі́рва.
4. АРХІ-. У всіх іменниках і прикметниках вживаємо префікс архі-: архідия́кон, архієпи́скоп, архієре́й, архімільйоне́р, архіреакціоне́р, архіважли́вий, архіскладни́й та ин.
44. -ИК, -НИК та ін.
1. Суфікси -ик, -ник, -івник, -чик (-щик) пишемо з и: братик, вузлик, передовик; гірник, кулеметник; газівник, працівник; хлопчик, прапорщик. Примітка. Слід відрізняти український суфікс -ик від іншомовних -ик, -ік (-їк). В іншомовних суфіксах пишеться и або і (ї) відповідно до правил правопису и та і (ї) в словах іншомовного походження: історик, медик, фізик, але: механік, прозаїк, хімік.
-ИВ(О)
2. Суфікс -ив-(о), що вживається для вираження збірних, понять, які означають матеріал або продукт праці, пишемо тільки з и: вариво, добриво, куриво, меливо, мереживо, місиво, морозиво, паливо, печиво, прядиво, але: марево (не матеріал і не продукт праці).
-АЛЬНИК, -ИЛЬНИК та ін.
3. У суфіксах -альник, -ильник, -ільник, -альність після л перед н завжди пишемо ь: постачальник, уболівальник, фрезерувальник; волочильник, мастильник; полільник, відповідальність, геніальність.
-АЛЬ, -ЕНЬ, та ін.
4. Кінцевий приголосний у суфіксах -аль, -ень, -ець (-єць), -ість, -тель завжди м’який, а тому всі слова з цими суфіксами пишемо з ь: коваль, скрипаль; велетень, в’язень; бельгієць, мовознавець, переможець; здатність, свіжість; вихователь, любитель. -ИНН(Я), -ІНН(Я) та ін. 5. Суфікси -инн(я), -інн(я), -анн(я) [-янн(я)] пишемо з двома н. Суфікс -инн(я) вживається в іменниках середнього роду, що означають збірні поняття: бобовиння, гарбузиння, картоплиння, павутиння; але: каміння, коріння, насіння. Суфікс -інн(я) мають іменники середнього роду, що утворюються від дієслів із голосними основи и та і: горіти — горіння, носити — носіння, ходити — ходіння, шарудіти — шарудіння. Суфікс -анн(я) [-янн(я)] мають іменники середнього роду, утворені від дієслів із голосним основи а (я): гукати — гукання, гуляти — гуляння, зростати — зростання, сприяти — сприяння. Суфікс -енн-(я) мають віддієслівні іменники середнього роду, в яких наголос падає на корінь: звернення, напруження, піднесення, удосконалення. Не зупиняйтеся на вивченні правопису суфіксів.
-ЕН(Я) [-ЄН(Я)]
6. Суфікс -ен(я) [-єн(я)] вживається в іменниках середнього роду, що означають живі істоти: вовченя, гусеня, чаєня.
-ЕЧОК [-ЄЧОК], -ЕЧК(А) [-ЄЧК(А)], -ИЧОК, -ИЧК(А) та ін.
7. Суфікси зменшено-пестливих слів -ечок [-єчок], -ечк(а) [-єчк(а)], -ечк(о) [-єчк(о)] не слід змішувати із суфіксами -ичок, -ичк(а): останні бувають тільки в словах, що походять від іменників із суфіксами -ик, -иц(я): вогничок, кошичок, вуличка, паличка. В інших випадках уживаємо суфікси з е (є): вершечок, мішечок, краєчок; діжечка, копієчка, Марієчка, річечка; віконечко, словечко, яєчко.
-ЕНК(О) [-ЄНК(О)], -ЕНЬК(О, А) [-ЄНЬК(О)]
8. Слід відрізняти суфікс -енк(о) [-єнк(о)] від суфікса -еньк(о) [-єньк(о)]: суфікс -енк(о) [-єнк(о)] вживається здебільшого в іменниках, що означають прізвища: Гордієнко, Кравченко, зрідка — у загальних назвах: безбатченко, коваленко; суфікс -еньк(о, а) [-єньк(о)] вживаємо для творення пестливих назв: батенько, кониченько, серденько; ніженька, тополенька.
-ИСЬК(О) [-ЇСЬК(О)], -ИЩ(Е) [-ЇЩ(Е)]
9. За допомогою суфіксів -иськ(о) [-їськ(о)], -ищ(е) [їщ(е)] утворюються слова переважно з емоційно-негативним відтінком від іменників усіх родів, причому після приголосного пишемо и, після голосного — ї: гноїсько, дівчисько, хлопчисько; вогнище, побоїще, становище. Знання правопису суфіксів буде вам у нагоді.
-ОВИЧ, -ІВН(А) [-ЇВН(А)]
10. При творенні чоловічих імен по батькові вживаємо тільки суфікс -ович: Васильович, Дорошович, Ігорович, Микитович, Олексійович, Юрійович. При творенні жіночих імен по батькові вживаємо суфікс -івн(а), від імен на -й — -ївн(а): Борисівна, Василівна; Гордіївна, Сергіївна, Юріївна. Від таких імен, як Григорій, Ілля, Кузьма, Лука, Микола, Сава, Хома, Яків, відповідні імена по батькові будуть: Григорович, Григорівна; Ілліч, Іллівна; Кузьмич (і Кузьмович), Кузьмівна; Лукич, Луківна; Миколайович (і Миколович), Миколаївна (і Миколівна); Савич (і Савович), Савівна; Хомич (і Хомович), Хомівна; Якович, Яківна.
Примітка. При творенні імен по батькові в основах імен відбувається чергування і з о: Антін — Антонович, Антонівна; Федір — Федорович, Федорівна.
-ІВК(А) [-ЇВК(А)], -ОВК(А)
11. В іменниках жіночого роду, утворених від іменників та інших частин мови, вживаємо суфікс -івк(а) [-ївк(а)]: голівка, долівка, маївка, ножівка, полівка, спиртівка, частівка, шалівка, шихтівка. У деяких іменниках уживаємо суфікс -овк(а): головка (капусти), духовка, зарисовка, підготовка.
-ОК
12. В іменниках чоловічого роду після приголосних уживається суфікс -ок із випадним о в непрямих відмінках: вершок, гайок, кийок, кілок, лужок, стручок; після м’яких приголосних перед суфіксом -ок пишемо ь: деньок, пеньок.
-ИР, -ИСТ, -ИЗМ, -ІР, -ІСТ, -ІЗМ
13. Іншомовні суфікси -ир, -ист, -изм виступають після д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р: бригадир, командир; бандурист, дантист, пейзажист; класицизм, педантизм, тероризм; після решти приголосних пишемо -ір, -іст, -ізм: вампір, гарнір, пломбір; піаніст, спеціаліст; модернізм, плюралізм, але в утвореннях від власне українських коренів пишемо -ист, -изм: боротьбист, побутовизм, речовиз
45. Терміни – це слова або словосполучення, які вживаються в досить специфічній (науковій, публіцистичній, діловій та ін.) сфері мовлення і створюються для точного вираження спеціальних понять і предметів.
Термін – це слово в особливій функції, і саме в зв’язку з цією своєю функцією термін набуває великої точності значення, “чистоти” (він позбавлений образних, експресивних, суб’єктивно – оцінних відтінків значення).
46. В українській мові відбувається спрощення груп приголосних, що сприяє поліпшенню її мелодійності.
1. У групах приголосних -ждн-, -здн-, -стл-, -стн- випадають д і т, які при зміні слова з’являються:кор_сний – к>ристь, ч+сний – честь, поїзн_й – п>їзд, щ<сл_вий – щ<стя, #кісний – #кість,ул+сливий – л+стощі.
Виняток становлять слова: зап’#стний, кістл#вий, пестл_вий, хвастл_вий, хвастн\ти, хворостн#к,шістн<дцять, в яких літера т зберігається.
Не відбувається спрощення у групі приголосних -стн-, в яких т зберігається, в прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження з кінцевим -ст чи -нт: аванп>ст – аванп>стний,бал<ст – бал<стний, комп>ст – комп>стний, контр<ст – контр<стний, форп>ст – форп>стний;студ+нт – студ+нтський.
2. У групах приголосних -зкн-, -скн- випадає к при утворенні дієслів з суфіксом -ну-: брязк –бр#знути, блиск – бл_снути, писк – п_снути, плюск – пл$снути, тріск – тр%снути.
Виняток: випуск – випускний, виск – в_скнути, риск – рискн\ти.
3. У групі приголосних -слн- випадає л: масн_й – масло, ум_сний – мисль, ремісн_к – ремесл>.
47.розкажи про стилі мови!!!!
48. )Усне мовлення – це слухове сприймання певної інформації.
За допомогою усного мовлення спілкування і обмін думками відбувається безпосередньо. В усному мовленні вживається побутова й діалектна лексика, слова розмовно-просторічного характеру, своєрідні фразеологізми.
Синтаксична будова усної мови характеризується тим, що в ній здебільшого вживаються прості речення, часто – неповні. У складних реченнях переважає сурядність. Зв’язок речень переважно безсполучниковий. Рідко вживаються дієприкметникові й дієприслівникові звороти. Речення усної мови часто не вкладаються в звичайні синтаксичні рамки.
За характером спілкування усне мовлення – діалогічне, має ряд лексичних особливостей.
В усному мовлення широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонація, жести, що надають відтінок переконливості та емоційності.
Звичайна сфера застосування усного мовлення – бесіда, розмова.
Усні виступи, доповіді, звіти, лекції являють собою проміжну форму між усною і писемною формами літературної мови. Це складний вид усного мовлення, ніж розмовний, бо тут все-таки обмеженіше використовуються допоміжні засоби (жести, інтонація)
Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури. Відомий український педагог В.Сухомлинський писав, що “мовна культура – це живодавній корінь культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності. Щоб правильно розмовляти й писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити українську мову й свою справу”.
2)Без мови неможливе існування будь-якого людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці. Головна складність в обладнання усним мовленням полягає у необхідності визначати на слух, інтуїтивно доцільності чи недоцільності того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку.
До усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:
точність у формулюванні думки, не двозначність;
логічність;
стильність;
відповідність між змістом і мовними засобами;
відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення;
відповідність між мовними засобами та стилем викладу;
вживання сталих словосполучень;
різноманітність мовних засобів;
нашаблонність у побутові висловлювання;
доречність;
виразність дикції;
відповідність інтонації мовлене вій ситуації
Необхідно, щоб ці вимоги базувалися на знанні літературної норми і чутті мови. Усне ділове мовлення – це розмовно-літературне мовлення, воно наближається до мовлення писемного.
3)Наради стали невід’ємною частиною нашого життя. Їх проводять для вирішення виробничих питань на підприємствах та в установах, організаціях.
Нарази є одним з найефективніших способів обговорення актуальних питань і прийняття рішення у всіх сферах громадського і політичного життя.
Залежно від мети і завдань, які потрібно вирішити, ділові наради поділяються на проблемні, інструктивні та оперативні.
Проблемні наради проводять у невеликому колі спеціалістів або компетентних осіб для того, щоб знайти оптимальне управлінське вирішення обговорюваних питань. Схема вирішення таких питань містить доповідь, запитання до доповіді, обговорення доповіді, вироблення загального рішення, прийняття голосуванням присутніх.
Інструктивні наради організовують безпосередньо управлінці з метою доведення до працівників загального завдання, передачі розпоряджень, необхідних відомостей по управлінській вертикалі чи горизонталі, залежно від фахового рівня виконавців.
Оперативні наради скликають для отримання інформацій про поточний стан справ за схемою вертикального розпорядку інформації. Особливості оперативних нарад є їх проведення у точно визначені дні й години, що дає змогу учасникам планувати свою діяльність. Позапланові оперативні наради спричиняють неритмічність виконання їх учасниками прямих обов’язків і тому проводяться в надзвичайних ситуаціях.
Наради корисні лише тоді, коли вони добре організовані, досягають визначеної мети і дають можливість зекономити робочий час.
4)Публічний виступ – це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів:
1)громадсько-політичні промови, (лекції на громадсько-політичні теми, виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди);
2) академічні промови (наукові доповіді, навчальні лекції, наукової дискусії);
3) промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні промови, вітання, тости).
Кожен з перелічених видів має відповідне призначення, тобто переслідує певну мету – проінформувати, переконати чи створити настрій у відповідної аудиторії.
Переконання як мета виступу виникає під час обговорення певної теоретичної чи практичної проблеми. Промовець ставить перед собою завдання переконати аудиторію, звертаючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його залежить від добору аргументів і вміння розташувати їх у порядку наростання переконливості. У кінці виступаючий, як правило, ще раз наголошує на головних аспектах теми й закликає до певних дій чи до прийняття певних рішень.
Така мета, як створення певного настрою, постає на всіляких урочистостях: на святах, на ювілеях на річницях.
5)Один із різновидів ділового спілкування є телефонна розмова. Вона розширює, прискорює ділові контакти, дає можливість оперативно передати чи прийняти певне повідомлення.
У телефонній розмові беруть участь двоє співрозмовників: той, хто телефонує, і той, хто приймає інформацію. Може бути й третя особа – посередник, який з’єднує співрозмовників. Тут особливо важливим є слова ввічливості вибачте, будь-ласка, дякую.
Вибір мовних засобів для телефонної розмови залежить від того, хто, куди, кому і з якою метою телефонує.
Умовно телефонну розмову можна поділити на офіційну і приватну. Кожне з них вимагає відповідного етикету.
Телефонна розмова, як правило, почитається привітання. Не слід запитувати: з ким я говорю? Якщо розмовляє н той, з ким ви хочете поговорити, необхідно попросити викликати потрібну людину. Робити це слід коректно, ввічливо.
Часто в державних установах можна почути шаблонну фразу турбує вас таки-то... Ділова телефонна розмова в роботі установи чи закладу аж ніяк не може турбувати, бо вона для цього й призначена.
Розмова по телефону має бути спокійною, розбірливою, чемною, лаконічною. Тому треба заздалегідь її продумати.
Також важливим є вміння слухати співрозмовника. Вихована людина не буде перебивати співрозмовника чи поправляти.
За етикетом завершує телефонну розмову як у діловому, так і в приватному спілкуванні, її ініціатор.
Завершуючи телефонну розмову, обов’язково треба попрощатися.
Варто пам’ятати, що надмірна ввічливість, улесливість на прикрашають співрозмовника, а навпаки, свідчить про його низький етичний рівень і можуть викликати роздратування.
49. Писемне мовлення є основним для ділових людей, бо саме через ділову документацію, листування, встановлюються певні ділові контакти. Основною одиницею писемного мовлення є документ.
Писемне мовлення має такі особливості:
· писемна мова фіксується графічними знаками (літерами), вона може передаватися і за допомогою малюнків, схем, формул і т. п.;
· писемна мова є вторинною (усне мовлення первинне);
· писемна мова – це мова в основному монологічна;
· писемне мовлення характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики;
· у писемній мові переважає особливий (офіційний) стиль, традиційна форма викладу, вживаються штампи, шаблони, кліше, канцеляризми, відсутні розмовні і діалектні слова;
· у писемній мові використовуються складні речення з сурядністю і підрядністю, відокремлення, вставні слова тощо;
· папери, у яких є тільки конкретні цифрові дані, схеми, таблиці є стандартними, і дають можливість ефективно підготувати максимум даних;
· у паперах, які містять лише загальні відомості, форма викладу – вільна від стандарту.
50. Набутий останнім часом досвід дає можливість під культурою спілкування (за визначенням Т.К. Чмут) розуміти наявні в суспільстві і житті людини форми творіння спілкування, систематизацію та реалізацію його норм, способів та засобів відповідно до ієрархії цінностей та установок. У цьому феномені нормовід повід ні та творчі компоненти взаємопов´язані, взаємозалежні. Спілкування та його культура — це творчість, яка веде до самовдосконалення, і водночас це цінність для кожної людини і для суспільства загалом. Від усвідомлення цього залежить успіх у взаємодії людей. Цінністю культура спілкування стає тоді, коли слугує задоволенню їх актуальних потреб у спільній діяльності та духовному розвитку. При цьому творчість у спілкуванні веде до становлення сукупного суб´єкта "Ми" та розвитку одноосібного "Я", а як наслідок — до само-актуалізації та самореалізації особистості, досягнення спільної мети та втілення гуманістичних комунікативних установок. Таке поняття культури спілкування дає можливість розглядати її як володіння досконалими його нормами, які виступають у єдності з творчою та особистісною складовою [371, с. 212]. Нормами при цьому можуть бути знання, зокрема методологічні, вміння і теоретично обґрунтовані способи дій, а також норми-цілі, норми-ідеали, які впливають на особистість [15].
У буденному житті спілкування людей, як правило, є прагматичним, воно відбувається скоріше на ритуальному рівні. Ділове спілкування виникає на цьому рівні, а далі розгортається як маніпулятивне або гуманістичне. При маніпулятивному рівні спілкування суб´єкт ставиться до інших як до об´єктів, використовує їх, як правило, у власних цілях. На гуманістичному рівні спілкування відбувається як суб´єкт-суб´єктна взаємодія, в процесі якої реалізуються взаємні інтереси, поєднуються духовність, цінність і творчість. Ми говоримо про культуру спілкування суб´єктів, якщо вони спілкуються саме на цьому рівні.
Високий рівень культури спілкування забезпечують такі механізми:
• комунікативні установки (тобто бажання спілкуватися на гуманістичному рівні) — я хочу це робити;
• знання про засади, механізми, стратегії, форми спілкування (тобто знання про етичні норми спілкування, прийняті у певному суспільстві; знання про психологію спілкування — категорії, закономірності, механізми сприймання й розуміння один одного) — я знаю, як це робити;
• вміння застосовувати набуті знання з урахуванням конкретної ситуації — я вмію це робити.
Набутий спеціалістами (Т.К. Чмут та ін.) досвід свідчить, що розгляд культури спілкування у контексті творчості та у співвідношенні з нормами є плідним саме для практичної підготовки менеджерів до ефективного ділового і передусім партнерського спілкування. За таких умов культура спілкування сприяє розвиткові їх особистості та професійній ідентифікації, що є головною метою вищої школи на сучасному етапі трансформації нашого суспільства.
51. Мовленнєвий етикет -поняття ширше, ніж мовний етикет і має індивідуальний характер. Мовець вибирає із системи словесних формул найбільш потрібну, зважаючи на її цінність. Якщо ми під час розповіді надуживаємо професіоналізмами, термінами і нас не розуміють слухачі, то це порушення мовленнєвого етикету, а не мовного. Фахівці з проблем етикету визначають цю різницю так: "Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може бути повного паралелізму. Реалізація мовного етикету в мовленні, комунікативна поведінка назагал завше несе інформацію про мовця - з його знаннями, вміннями, уподобаннями, орієнтаціями тощо. Тому тут бувають усілякі - несвідомі і свідомі - відхилення, помилки, порушення, інокультурні впливи, іншомовні вкраплення іт. ін. Мовець -це не "говорильний апарат", який просто озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам'ять формули мовного етикету. Він має "простір для маневру", має можливість вираження своєї індивідуальності навіть у межах цієї порівняно вузької мовної підсистеми. Суть афоризму "людина - це стиль", знаходить своє потвердження і тут"15.
52. Здавна помічено, що свиня, проходячи повз іншу, хоч коротко, але хрюкне. Як можна здогадатися - свині між собою вітаються. Собаки, вгледівши іншу собаку чи собак не з їхньої зграї, вітаються досить агресивно. Як би там не було і що б там не гавкалося, мовчазними собаки не залишаються.
У різні часи й у різних народів були чи є свої способи і слова вітання. Кажуть, що у сучасному Китаї люди похилого віку ще й досі, замість вітання, промовляють фразу: "Чи ви вже поїли?" Колись у голодному Китаї їжа у суспільній ієрархії цінностей була у великій пошані.
У цьому розділі не будемо описувати всі способи вітання всіх народів світу. Це було б недоцільно, оскільки книжка стосується не етнографії, а ділових аспектів. Вітання є важливим елементом повсякденного життя, яке, за термінологією статистиків, належить до ґатунку економічно активного населення, тобто працює за наймом, опікується підприємницькою діяльністю, або перебуває на " вільному повідку" (free lance). Тобто живе за прислів'ям " Вовка ноги годують". Сказане стосується аудиторів, лікарів, архітекторів тощо.
При зустрічі першими вітають молодші старших, а чоловіки - жінок. Жінка першою вітає чоловіка у тому випадку, коли він набагато старший за неї. Це не стосується того випадку, коли хтось заходить до кімнати. Першим вітається той, хто зайшов до кімнати, а ним може бути як чоловік, так і жінка будь-якого віку. Той, хто йде з кімнати, прощається першим з тими, хто в ній залишається. Це ж стосується ситуації, коли хтось підходить до групи людей чи йде від цієї групи. Група може буди у коридорі, залі, автобусі чи у будь - якому місці на відкритому повітрі.
Якщо чоловіки є приблизно рівного рангу, то першим вітається, той хто є молодшим за віком. Чоловік нижчого рангу вітається першим з чоловіком вищого рангу. Так вчиняють, вітаючись між собою, і жінки.
Нормально вихований начальник обов'язково привітається з колективом. При цьому, з його боку, достатньо просто кивнути головою або посміхнутися. Якщо начальник протягнув руку - слід встати і протягнути йому свою руку. Так повинні вчиняти як співробітники, так і співробітниці.
Нині утверджується і певна видозміна правил вітання. Першою вітається та людина, яка першою помітила іншу людину, що становить для неї певний інтерес.
До кабінету підлеглого може зайти начальник. Зрозуміло, що він у цьому випадку вітається першим. Далі ж спрацьовує принцип: "Начальник - він і в Африці начальник". Вітати начальника слід стоячи.
Коли до групи, у якій є чоловіки і жінки, підходить інша група, у якій також є і чоловіки, і жінки, то спочатку вітаються жінки. Потім жінки вітаються з чоловіками. Потім чоловіки вітаються між собою. Зазначеного порядку дотримуються тоді, коли жінки стоять праворуч від чоловіків. Якщо ж жінка знаходиться ліворуч від чоловіка, то такі жінки з чоловіками можуть вітатися одночасно.
Першим вітається той, хто запізнився з тим, хто чекає.
Тиснення руки має бути помірним. Трясти руку чи тиснути її двома руками вважається нечемним.
Поклони під час привітань виконуються головою. Корпус тримається прямо, руки - по бокам, п'ятки - разом. Голову опускають плавно і не дуже низько.
Раніше вважалося, що чоловік мав йти ліворуч від жінки (тобто чоловік мав бути праворуч від жінки). Чоловік відчиняв двері й першим входив до ліфта, перевіряючи його надійність. Нині ця традиція забувається і в ліфт й з ліфта першою входить/виходить та людина, яка найближче знаходиться біля дверей. На виході пропускають лише начальство. Автор цих рядків з приємністю згадує, що його у дверях Міжрегіональній академії управління персоналом пропустив О. Л. Завада. Бо він тоді був студентом, а автор - професором. Десяток років до цього О. Л. Завада був головою Антимонопольного комітету України, а автор - начальником управління зовнішніх зв'язків АМКУ, тобто був його підлеглим. У ті часи
О. Л. Заваді і у страшному сні не могло приснитися, що він буде пропускати у дверях професора І. Дахна.
Нині набирає усталеність норма про те, що жінки мають самостійно відчиняти двері. Жінки, у разі необхідності, можуть пропускати інших співробітників.
Не дивлячись на наш ракетно - ядерний вік й глобальне потепління, не змінюється традиція, щоб чоловіки подавали жінкам плащ чи пальто та відчиняли їм дверцята автомобіля.
Якщо у кімнаті перебувають кілька людей, то спершу слід привітатися з господаркою дому, а потім - з іншими жінками. Після цього вітаються з господарем дому та іншими чоловіками.
Чоловік завжди встає, коли вітається з жінками та чоловіками.. Виняток з того правила допускається лише тоді, коли чоловік - досить похилого віку або хворий. Такі чоловіки можуть вітатися сидячи, не піднімаючись зі стільця, крісла, ліжка тощо. У службовій обстановці чоловік, вітаючись з жінкою, може це робити сидячи.
Чоловік під час бесіди у присутності жінки не повинен закидати ногу на ногу. Сідаючи, піджак слід розстебнути, а встаючи для вітання - застебнути на один ґудзик.
У неофіційній обстановці краватку можна дещо послабити, та розстебнути ґудзик комірця.
Сорочку без краватки не слід застібати на всі ґудзики. Слід залишати незастебнутими 1-2 верхніх ґудзики.
Коли відрекомендовують чоловіка, він встає. Жінка встає лише у тому випадку, коли її знайомлять зі значно старшою жінкою чи чоловіком дуже похилого віку. Дівчата віком до 18 років завжди встають коли їх знайомлять з дорослими.
Жінки вітаються з чоловіками сидячи. Зрозуміло, що такі жінки перед вітанням з чоловіками вже на чомусь сиділи.
Господарка дому, приймаючи гостей, завжди вітається з ними стоячи.
Жінки встають і вітаються стоячи з чоловіками дуже похилого віку.
Жінка для привітання першою подає руку. Якщо ж вона обмежилася легким поклоном, то це означає, що рукостискання не буде. Слід мати на увазі, що жінки ніколи першими не називають своє ім'я (та прізвище), не дивлячись на свій вік й своє службове становище.
Привітавшись з представниками чоловічої статі приблизно одного з ними віку чи молодшими за нього, чоловік може сісти. Якщо ж чоловік вітається зі старшим за нього чоловіком чи жінкою будь-якого віку - то має право сісти лише тоді, коли сядуть вони. Якщо є потреба, то такий чоловік може сісти і раніше за чоловіка похилого віку чи жінки, запитавши на це у них дозволу.
Вітаючись з жінкою, чоловік може поцілувати їй руку. Це можна робити лише у приміщені.
Не рекомендується цілувати жінці руку за першого знайомства. Цілувати руку дівчині взагалі не прийнято.
Не вітаються через поріг, стіл чи будь - яку перегородку.
Заходячи у ліфт великого готелю, можна не вітатися з пасажирами ліфта. У великому готелі люди, як правило, є випадковими з якими зустрічі у минулому чи майбутньому є малоймовірними. У невеликих готелях, особливо курортних та санаторіях, люди бачаться регулярно. Там бажано вітатися.
Зрозуміло, що чемні люди вітаються, входячи до кабінету лікаря, адвоката тощо. Кілька слів про вітання/прощання у тому випадку коли на руках рукавички. Чоловікам можна це робити не знімаючи рукавичок. Коли ж хтось з чоловіків зняв чи почав готуватися до цього, то з ним слід вітатися/прощатися теж оголеною рукою.
На ділових прийомах (йдеться про те, коли накривається галявина) вітатися та прощатися за руку слід з господарем та його дружиною. З іншими учасниками прийому за руку можна не вітатися. Достатньо їм вклонитися.
Відбуваючи з прийому, слід дякувати за гостинність та цікавий вечір, а не за випивку та закуску.
На великих прийомах господар проводжає лише почесних гостей. Інших учасників прийому проводжають помічники господаря, які їх зустрічали.
Провівши почесних гостей, господар може залишитися на тому місті, де він їх провів, щоб усі запрошені мали змогу попрощатися з ним.
Далі мова піде про вітання в офісі. Він є настільки важливим елементом сучасного буття, що про нього складаються анекдоти. В одному з них йшлося про те, що Червона Шапочка прийшла до будинку, де жила її бабуся. Бачить - на ганку стоїть Вовк. Червона Шапочка каже: "Вибачте, тут раніше жила моя бабуся". Вовк, колупаючись у зубах, відповів: " Так, дійсно, тут жила бабуся. А тепер тут - офіс".
Культура ділового спілкування розпочинається, буквально, з офісу.
Якщо гості чи то клієнти вперше прибули до офісу і незнайомі з приміщенням, їх слід зустріти й провести. Спочатку - до місця зустрічі, а після неї - до виходу. Той, хто супроводжує, крокує першим. Відвідувач йде за ним. У кабінеті відвідувачів слід вітати стоячи. Доречно зазначити, що військовий статути передбачають, що військовослужбовець звертається до іншого військовослужбовця стоячи. Автор цих рядків, який у минулому був офіцером, свідчить, що такої вимоги у армії не завжди дотримуються, але вона є. Доводилося читати, що під час оборони Москви восени 1941 року генерал К. С. Москаленко (1902-1985) стоячи вітався з підлеглими і віддавав їм накази. К. С. Москаленко командував Парадом Перемоги у Москві на Красній площі. Приймав його Г. К. Жуков. Москаленку К. С. було присвоєно звання Маршала Радянського Союзу.
Повертаємося до кабінету. Вітаючись з прибульцями, встають як чоловіки, так і жінки, які знаходяться у кабінеті.
У особистому спілкуванні про більшість титулів не згадують. Військові звання та наукові звання (ступені) використовуються. До військових людей можна звертатися на ранг вище. Наприклад, підполковника можна назвати полковником. Звернення "доктор" чи " професор" вживатися без додання прізвища. Жінку можуть величати за званням (ступенем) її чоловіка (тобто "генеральша", "докторша", "професорша").
Отже, як зрозумів читач, вітатися потрібно правильно. Щоправда, навіть правильне вітання інколи може призвести до покарання. Такий випадок трапився з автором цих рядків вже далекого нині 1972 року. В той час автор був не професором, а лейтенантом на далекосхідному радянсько - китайському кордоні. Лейтенантів призначали помічниками чергового по частині. Постовий на контрольно - перепускному пункті побачивши, що наближається командир полку, натискував сигналізацію. Почувши сигнал, черговий по частині (а за його відсутності на місці - помічник чергового по частині), вибігав зі штабу полку, якомога гучніше кричав: " Полк! Смирно!" і стройовим кроком рушав до командира полку. Автор в " Уставе внутренней службы" вичитав, що командувати: " Полк! Смирно!" мають право лише командир полку та начальник штабу полку. Перший заступник командира полку цього права не мав. Тому лейтенант І. Дахно, почувши сигнал, хвацько вибіг зі штабу і правильно крикнув: " Встать!" "Смирно!" та стройовим кроком попрямував до командира полку. Таке вітання командиру не сподобалося. Він звелів негайно поставити помічником чергового по частині іншого офіцера, а лейтенанта І. Дахна відправити на 3 доби на гауптвахту. Коли командир полку запитав чому так була подана команда, лейтенант І. Дахно відповів, що так велить " Устав". Через півгодинки лейтенанта було покликано до кабінету командира полку. Той листав " Устав". Гауптвахта була скасована. Зрозуміло, що підполковник у лейтенанта вибачення не попрохав. Надалі ж інші лейтенанти, всупереч "Уставу", продовжували вигукувати: "Полк! Смирно!" і життя бігло як завжди.
53.Розкажи про подяку!
54.Розкажи про прохання!!!
58-60. 1. Окремо пишуться:
а) Географічні назви, що складаються з прикметника та іменника: Біла Церква, Великий Устюг, Верхня Силезія, Вишній Волочок, Гола Пристань, Голубий Ніл, Давидів Брід, Запорізька Січ, Західна Європа, Зелена Гура, Нове Місто, Новий Сад, Повализька Бистриця, Сомкова Долина, Стара Планина, Широкий Яр.
б) Географічні назви й номенклатурні терміни при них: Кавказький хребет, Кандалакська губа, Скандинавський півострів, Фінська затока, Чорне море.
в) Географічні назви, що становлять сполучення іменника з порядковим числівником, який може стояти як перед іменником, так і після нього: Гільча Друга, Залісся Перше, Красне Друге, Перше Садове.
г) Географічні назви, що становлять сполучення імені та прізвища або імені й по батькові: село Івана Франка, селище Лев Толстой, станція Єрофей Павлович, але: місто Івано-Франківськ, село Михайло-Коцюбинське (бо тут маємо сполучний голосний о й зміну родового закінчення прізвища), а також назва села Дмитро-Варварівка, що складаються з двох імен.
2. Разом пишуться: а) Географічні назви-іменники, що складаються з прикметника та іменника, з’єднаних сполучним звуком, а також прикметники, що походять від них: Білопілля, Верхньодніпровськ, Гостролуччя, Дорогобуж, Кам’яногірка, Красноводськ, Малоярославець, Нижньокилимськ, Нововолинськ, Новосибірськ, Старокостянтинів, Чистоводне, Ясногородка; білопільський, верхньодніпровський, дорогобузький, кам’яногірківський, чистоводнівський та ін. Примітка. Це правило поширюється й на складні прикметники, утворені з двох прикметникових основ, які означають назви морів, лісів, низин, областей, залізниць тощо й мають при собі номенклатурні назви типу море, гора, хребет, ліс, озеро, низовина, острів і т. ін.: Західносибірська низовина, Нижньодунайська низовина, Новосибірські острови, Південноукраїнський канал, Східноєвропейська рівнина, Східноказахстанська область, Східнокитайське море тощо.
б) Географічні назви, що складаються з числівника та іменника, з’єднаних сполучним звуком, а також похідні від них прикметники: Дворіччя, Першотравневе, П’ятигорськ, П’ятихатки, Семигори, Семипілки, Сорокадуби, Трипілля; дворічанський, п’ятихатківський, семигірський, семипілківський, сорокадубівський та ін.
в) Географічні назви з першою дієслівною частиною у формі наказового способу та похідні від них прикметники: Вернигородок, Гуляйполе, Копайгород, Крутибороди, Печиводи; вернигородоцький, гуляйпільський, копайгородський, крутибородівський, печиводівський.
г) Географічні назви, що складаються з двох іменників, з’єднаних сполучним звуком, та похідні від них прикметники: Верболози, Індокитай, Страхолісся; верболозівський, індокитайський, страхоліський. Але: Австро-Угорщина, Азово-Чорномор’я та деякі інші.
д) Географічні назви з другою частиною -град, -город, -піль, -поль; -абад, -акан, -бург, -ленд, -пілс, -таун, -шир, -штадт і похідні від них прикметники: Белград, Волгоград, Цілиноград; Китайгород, Новгород, Княжпіль, Ольгопіль, Адріанополь, Севастополь; Ашгабат, Бранденбург, Кемберленд, Даугавпілс, Кейптаун, Йоркшир, Рудольфштадт; волгоградський, новгородський, ольгопільський, севастопольський, бранденбурзький, даугавпілський, рудольфштадтський.
е) Прикметникові форми від географічних назв, що складаються з якісного прикметника та іменника або відносного прикметника [без суфіксів -зьк(ий), -ськ(ий), -цьк(ий) і суфіксів присвійності] та іменника: біломорський (від Біле море), білоцерківський (від Біла Церква), гостромогильський (від Гостра Могила), новоміський (від Нове Місто), яснополянський (від Ясна Поляна); житньогірський (від Житні Гори), західноєвропейський (від Західна Європа), кам’янобалківський (від Кам’яна Балка), липоводолинський (від Липова Долина). 3. Через дефіс пишуться: а) Географічні назви, що складаються з двох іменників (без сполучного звука) або з іменника й дальшого прикметника, а також прикметники, що походять від них: Баня-Лука — баня-луцький, Гвінея-Бісау — гвінея-бісауський, Глинськ-Загора — глинськ-загорський, Ельзас-Лотарингія — ельзас-лотаринзький, Коло-Михайлівка — коло-михайлівський, Орєхово-Зуєво — орєхово-зуєвський, Пуща-Водиця — пуща-водицький; Берізки-Бершадські — берізки-бершадський, Віта-Поштова — віта-поштовий, Кам’янець-Подільський — кам’янець-подільський, Рава-Руська — рава-русь-кий, Харків-Товарний – харків-товарний, Австро-Угорщина – австро-угорський. Але: Індокитай та похідні прикметники від подібних назв.
б) Географічні назви, що становлять поєднання двох імен або імені та прізвища (чи прізвиська) за допомогою сполучного звука (зрідка — без нього) й зі зміною форми другого компонента, а також похідні від них прикметники: Андрієво-Іванівка – андрієво-іванівський, Дмитро-Варварівка — дмитро-варварівський, Івано-Франківськ — івано-франківський, Михайло-Коцюбинське — михайло-коцюбинський, Олександро-Пащенкове — олександро-пащенківський, але Петропавлівка.
в) Географічні назви, що складаються з іншомовних елементів – повнозначних слів, а також похідні від них прикметники: Буенос-Айрес, Думбартон-Окс, Іссик-Куль, Кзил-Орда, Нар’ян-Мар, Ріо-Негро, Улан-Уде; буенос-айреський та ін., але: Алатау, Амудар’я, Махачкала, Сирдар’я, амудар’їнський, приамудар’їнський; амлмаатинець, кзилординець та ін.
г) Географічні назви (переважно населених пунктів) з першими складовими частинами соль-, спас-, усть- та іншомовними вест-, іст-, нью-, сан-, санкт-, сант-, санта-, сен-, сент- і под., а також із кінцевими назвотворчими частинами -ривер, -сіті, -сквер, -стрит, -фіорд і похідні від них прикметники: Соль-Ілецьк, Спас-Клепики, Усть-Каменогорськ; Вест-Індія, Іст-Лондон, Нью-Йорк, Сан-Сальвадор, Санкт-Галлен, Сант-Яго, Санта-Клара, Сен-Готард, Сент-Луїс; Фолл-Ривер, Атлантик-Сіті, Сахо-сквер, Бонна-фіорд; соль-ілецький, усть-каменогорський; нью-йоркський, фолл-риверський, атлантик-сітинський та ін.
д) Географічні назви, що складаються з іменників, які поєднуються українськими або іншомовними прийменниками, сполучниками чи мають при собі частку, артикль, а також утворені від них прикметники: Новосілки-на-Дніпрі, Ростов-на-Дону, Франкфурт-на-Майні, Яр-під-Зайчиком; Булонь-сюр-Мер, Бург-ель-Араб, Лa-Mанш, Ла-Плата, Лас-Вегас, Лос-Анджелес, Па-де-Кале, Ріо-де-Жанейро, Сен-е-Уаз (департамент); новосілківський-на-Дніпрі, ростовський-на-Дону, франкфуртський-на-Майні, ярський-під-зайчиком; булонь-сюр-мерський, бург-ель-арабський, ла-маншський, ла-платський і т. ін.
е) Прикметники, утворені від географічних назв, до складу яких входять прикметники із суфіксами -ів (-їв), -ов, -ев(-єв), -ин (-їн), -ськ(ий), -цьк(ий), -зьк(ий): давидово-брідський (від Давидів Брід), олійниково-слобідський (від Олійникова Слобода), мишурино-різький (від Мишурин Ріг), вільшансько-новоселицький (від Вільшанська Новоселиця), вінницько-ставський (від Вінницькі Стави).
є) Прикметники, утворені від географічних назв, що становлять поєднання імені та прізвища: івано-франківський (село Івана Франка).
61. Подовження приголосних в українській мові є в усному мовленні, а також передається воно однаковими літерами на письмі. Подовження приголосних звуків пояснюється різними причинами. В одних випадках воно виникало внаслі-док словотворчих процесів: префіксації (оббити, віддати), суфіксації (годинник, змінний), основоскладання: (міськком, деффак), а в інших пояснюється змінами, які відбуваються у звуковому складі мови (занепад голосних неповного звучання [ъ], [ь], випадання та уподібнення приголосних): життя, зілля, піччю, суддя. Подовження приголосних, що виникає при словотворен-ні, ще називається подвоєнням. Воно з'являється внаслідок збігу двох однакових приголосних: 1) префікса й кореня: беззубий, беззаконня, безземелля, віддаль, віддавна, віддзеркалювати, роззброїти, роз-зичити, роззнайомитися, ззаду, оббілити, оббризка-ти, оббрити, контрреволюція, ірраціональний; 2) префікса й префікса: возз'єднання, ззамолоду, ззовні; 3) кореня або основи на -н (-н) і суфіксів -н (ий), -н'(ій), -ник, -нщ(я): спина — спинний, балкон — балконний, кінь — кінний, осінь — осінній, ранок — ранній, щоденник, письменник, підвіконний, віконниця, Вінниця, туманний, туманність, туманно, законний, законність, законно; 4) кінця першої частини і початку другої частини складноскорочених слів: військкомат (військовий комісаріат), юннат (юний натураліст), деффак (дефектологічний фа-культет), заввідділом (завідувач відділу); 5) основи дієслова минулого часу на [с] і афікса -ся: розрісся, понісся, пасся, трясся, але підносься; 6) подвоюються букви, що означають приголосні у наголошених прикметникових і прислівникових суфіксах -енн-, -анн-: здоровенний, непримиренний, нездоланно, старанно, але шалений, жарений, сказано, не зрівняний. Подовженими (на письмі подвоєними) бувають м'які [д'], [т'], Із'],.[с'], [ц'], [У], [н'] і пом'якшені [ж1], [ч1], [ш'\ приголосні тільки тоді, коли вони стоять між голосними. Примітка. У кількох словах подвоюються букви н, с, в, що позначають тверді приголосні: Ганна, ссати, ссавець, бовваніти, овва. Подовжені приголосні бувають: 1. В іменниках середнього роду II відміни: знаряддя, питання, напуття, мотуззя, гілля, колосся, обличчя, сторіччя, узбережжя, Поділля, Залісся, Лівобережжя, а також у похідних словах: життєздатність, гіллястий та в деяких іменниках чоловічого і жіночого роду І відміни: Ілля, суддя, рілля, стаття. Примітка. Подовження зберігається у всіх відмінкових формах, крім родового множини: облич, питань, сторіч, роздоріж, знарядь. Частина іменників середнього роду в родовому відмінку має закінчення -їв. Перед ним подвоєння літер зберігається: почуттів, відкрит-тів, Іллів, суддів, але статей. 2. Перед [у] (орф. ю) в орудному відмінку однини іменників III відміни: сталлю, емаллю, тінню, ніччю, заполоччю, віссю, відповіддю, постаттю, зеленню, подо-рожжю, розкішшю, але: Керчю, повістю, радістю, честю, кров'ю, любов'ю, нехворощю, матір'ю, бо в них збіг двох приголосних та апостроф після р. 3. У прислівниках перед [а], [у] (орф. я, ю): навмання, спросоння, зрання, попідтинню, попідвіконню. 4. Перед [у], [е] (орф. ю, е) у формах теперішнього часу дієслова лити (литися): ллю, ллєш, ллє, ллємо, ллєте, ллють, ллється, ллються, а також у похідних: наллю, виллю та ін. Примітка. У словах третій, третя, третє не подовжується
62-64.. Чергування звуків — закономірна заміна одного звука іншим у тому самому чи спорідненому слові.
При зміні й творенні слів задньоротові приголосні г, к, х, ґ за певних умов (унаслідок теперішнього чи історичного пом'якшення) переходять у свистячі та шиплячі, а саме:
г — з — ж: нога — нозі — ніженька, друг — друзі — дружба, могти — можу, казати — кажу,
к — ц — ч: рука — руці — рученька, рік — у році — річний, пекти — печений, вулиця — вуличний;
х — с — ш: вухо — у вусі — вушенько, рух — у русі — рушити, ковалиха — ковалишин, колихати — колишу, писати — пишу,
ґ — дз — дж: ґерлиґа — ґерлидзі — ґерлидженька, Ґриґа — Ґридзі — Ґриджин.
Проте внаслідок дисиміляції (розподібнення) звуків замість закономірного ч вимовляється й пишеться ш у словах рушник, рушниця, дворушник (від рука), мірошник (від мірка), торішній (від торік), соняшник (від сонце), сердешний «бідолашний» (від серце, але: сердечний «серцевий, ширий і т. п.»). В інших подібних випадках незалежно від вимови пишеться буква ч: мо-у лочний, пшеничний, сонячний, ячний, яєчня.
У дієсловах, крім того, відбувається перехід зубних приголосних д, т, з, с у шиплячі, а саме:
д — дж: садити — саджу — посаджений; водити — воджу — проводжати, загородити — загороджу, правда — справджуватися (винятки: завадити — заважати, привидітися — увижатися);
зд — ждж: їздити — їжджу
т — ч: платити — плачу — заплачений, хотіти — хочуть;
ст — щ: захистити — захищу — захищений, розмістити — розміщу — розміщувати.
В інших частинах мови чергується д — ж (а не д — дж, як у дієсловах): уродити — урожай, огородити — огорожа, погода — погожий, переходити — перехожий, правда — справжній.
У звукосполученнях дт, тт перші звуки д і т чергуються з приголосним с: веду — вести, ненавидіти — ненависть, цвіт — цвісти, мету — мести.
Усі чергування приголосних позначаються на письмі відповідними буквами.
65. Відокремлюватися можуть непоширені й поширені означення для поширення їхнього змісту. Одиничні узгоджені означення відокремлюються, якщо вони стоять після озна чуваного іменника, перед яким уже є означення: Волохатий лісовий джміль, непово роткий і вайлуватий, домовито гуде над блакитними купами чебрецю (Ю. Янов- ський). Найчастіше відокремлюються поширені означення, виражені прикметниками й дієприкметниками з залежними від них словами (прикметниковими й дієприкмет никовими зворотами), якщо вони стоять після означуваного слова: М ене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл (М. Коцюбинський); М ої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налит ої зеленим хлібом (М. Коцюбин ський). Означення можуть відокремлюватися й перед означуваним словом за умови, коли вони мають додатковий обставинний відтінок: Дезорганізований рапт овіст ю нічної атаки, ворог не встиг учинити скільки-небудь сильного опору (О. Гончар); В окулярах і чорному платті, Ліда нагадувала класну наглядачку старих часів (О. Донченко). Якщо означення пояснюють член речення, виражений займенником, то відок ремлюються незалежно від місця в реченні: Вона прокидалась, вся зрош ена потом, тривожна (М. Коцюбинський); Веселі й забрьохані, ми входимо в ліс (М. Стельмах). Для підкреслення змістової ролі в реченні можуть відокремлюватися і неузгоджені означення: Дідусь, в білих полот няних ш т анях і сорочці, з білою бородою, зазирає в вулики, щось ворожить (І. Багряний). Якщо відокремлювані означення пов’язані з членом речення, вираженим імен ником, стоять усередині речення, то на письмі їх відокремлення може позначатися як 424 комами, так і тире: Музика, бадьора, чарівна, вирвалась із зеленої скриньки, полинула через шкільне подвір ‘я (Ю. Збанацький); Знала я успіхи — гучні і славні — після перемоги у конкурсі«Пісня року»(3 газети).
66. Обставини, виражені одиничним дієприслівником або дієприслівниковим зворотом, у реченні майже завжди відокремлюються. Такі відокремлення виконують особливу семантико-синтаксичну функцію. Виражаючи другорядну дію, вони відносяться як до присудка, так і до підмета. Тому в реченнях із відокремленою обставиною виконавець
67. Уточнювальні члени речення додатково характеризують інші (уточнювані) члени речення, звужують, конкретизують їх значення. Уточнювальні й уточнювані члени речення виступають тими самими членами речення, відповідають на ті самі питання: Тут, серед степової тиші, казка сама просилася в слова (І. Цюпа). Найчастіше відокремлюються, виділяючись у вимові інтонацією і паузами, а на письмі комами, уточнювальні обставини місця і часу: 1. Там, унизу, і море, і сади, а тут, на скелі, тільки камінь голий (Є. Плужник). 2. Під вечір, годині о сьомій, самотній блукав я в саду (Ю. Смолич). Відокремлюються також означення, що мають уточнювальний характер щодо попереднього означення: Вікна темні, аж чорнувато-зелені, пропускали в хату тьмяне світло (Панас Мирний).
68 . Прикладка відокремлюється комою, якщо: - вона поширена (складається з двох і більше слів) і стоїть після іменника, до якого відноситься: Та, може, вітер, трубадур осінній, від поля співом мудрим пропливе; - поширена, стоїть перед пояснюваним іменником і має обставинний відтінок: Мандрівник вічний, невблаганний час іде вперед; - приєднується за допомогою слів родом, на ім’я, так званий, а також сполучника як із значенням причини: Шевченко, як поет-реаліст, не міг не відобразити народних страждань; - стосується особового займенника (незалежності від позиції та поширеності): Дюймовочка в листочку капустяному, я у життя із вічності пливу; - прикладки, які означають власну назву, якщо перед ними можна вставити слова тобто, а саме: Співає, легко посміхаючись, п’ятий Запорожець, Трохим. Замість коми ставимо тире, якщо: - поширена прикладка має значення уточнення і перед нею можна поставити а саме: Одним із оберегів була Берегиня – богиня захисту домашнього вогнища, родини. - треба підкреслити самостійність прикладки, частіше в кінці речення: Шануйте граматику – незмінного диригента незліченного оркестру слів.До нас підійшли двоє братів – Петро і Василь – та їх батько.
69. Порівняльний зворот належить до стилістичних засобів мови. Порівняльний зворот, порівнюючи одні предмети з іншими, образно характеризує їх. Наприклад, у реченні Неволя, як той чад, задурманила людям голови (Панас Мирний) дія неволі порівнюється з дією чаду за допомогою порівняльного звороту як той чад, у якому з контексту домислюються присудок і два додатки: як той чад задурманює людям голови. Порівняльні звороти вводяться в речення за допомогою слів як, мов, немов, немовби, немовбито, наче, начеб, начебто, неначе, неначебто, ніби, нібито, буцім, буцімто, ніж і под. Слово як в одних випадках виступає як сполучник, в інших — як сполучне слово (є членом речення). У реченні порівняльний зворот може бути або неповним підрядним реченням, або членом речення. У деяких підручниках порівняльні звороти трактуються тільки як члени речення (обставини способу дії). Насправді ж у реченнях на зразок Спав я міцно, як дитина (Д.Павличко) порівняльний зворот як дитина — це неповне підрядне речення способу дії. Воно має підмет (хто?) дитина і обставину як (сполучне слово), у ньому пропущено присудок спить і обставину способу дії міцно, які домислюються з головного речення. Отже, це речення (порівняльний зворот) означає: як міцно спить дитина. Так само в реченні Згадаю Енея, згадаю родину, згадаю, заплачу, як тая дитина (Т.Шевченко) подібна підрядна частина як тая дитина вже відповідно до контексту має значення підрядного речення як плаче тая дитина. Такі підрядні речення, як і будь-які інші, відокремлюються від головного комами. Виділяються комами порівняльні звороти як звичайно, як і раніше, як навмисне, як правило, як виняток, як один, які мають значення неповних підрядних речень: І всі ми, як один, підняли вгору руки, і тисячі молотів о камінь загуло (І.Франко). Щастя! Воно прийшло, як завжди, неждано-негадано (О.Гончар). Але не виділяються комами вислови із словами як, ніж, які стоять після слів більш, менш, не раніше, не пізніше, не довше, не далі: Продуктивність праці зросла більш ніж удвічі. Не далі як учора ми мали розмову про це. Не виділяються комами порівняльні звороти, що входять до стійких лексичних словосполучень (фразеологізмів) типу холодний мов лід, білий як стіна, почервонів як рак, упав як підкошений, дивиться як теля на нові ворота і под.: Посипався як з решета наглий краплистий дощ, а далі полив як з відра (І.Нечуй-Левицький). Підрядні речення, виражені порівняльними зворотами, не слід сплутувати з однозвучними складеними іменними присудками, які не відділяються комами: Дівчина (яка вона є?) що калина в лузі. Голова без розуму (яка вона є?) як ліхтар без свічки (З нар. творчості). Порівняльні звороти рідше виступають іншими членами речення — підметом: Мов пара іде із вогкої землі, стає на лузі, ніби хмара, в рожево-синюватій млі (П.Василенко); додатком: Зима (чим?) ніби килимом вкрила землю, тепло їй під снігом — тощо.
70. Звертання, вставні та вставлені компоненти ускладнюють речення додатковим повідомленням про віднесеність висловлюваного до об'єктивної дійсності. На письмі вони виділяються розділовими знаками, а в усному мовленні — інтонацією і характеризуються .такими специфічними особливостями: не є членами речення; не
-відповідають на жодне питання; не пов'язуються ні сурядним, ні підрядним зв'язком із членами речення; деякі з них утворились із речень з різною мірою втрати предикативності.
Ускладнюваяьні компоненти речення вживаються для того, щоб привернути увагу до висловленої думки або виразити» своє ставлення до неї.
Звертання — це слово (або сполучення слів), що називає особу або предмет, до яких спрямоване мовлення: Земле!*. Тобі я на рану не висиплю солі — я окроплю твою рану цілющим зерном. (Ол.); Не запізнись, друже. Пам'ятай... (Довж.).
Звертання найчастіше виражене іменником у кличному відмінку, як у наведених вище прикладах, або співзвучним із називним: Київ мій, ти у серці завжди (Сос.).300
Звертання може бути виражене також прикметником,-дієприк-* метником, числівником, ужитим у значенні іменника: А може, зараз ти не в полі, любий, а десь у теплому гостиннім домі (Ткач.); Другий, вперед!
Звертання можуть уживатися без пояснювальних слів або з ними, тобто бути непоширеними або поширеними: Всю кров тобі, Вітчизно, завжди готові ми віддати (Сос.); Моя Вітчизно дорога, яка в тобі горить снага! (Мал.).
Звертання ускладнюють здебільшого спонукальні й питальні речення. Вони можуть уживатися на початку, в середині й у кінці речення.
1. Якщо звертання стоїть на початку речення і вимовляється без окличної інтонації, після нього ставиться кома: Зброє моя, послужи воякам краще, ніж служиш ти хворим рукам (Укр.).
2. Якщо звертання вживається в кінці речення, то перед ним Ставиться кома, а після нього — той знак, якого вимагає інтонація речення в цілому: Вставай же, сонце! Слався, дух творчості людської! (Важ.); Де зараз ви, кати мого народу? (Сим.).
3. Якщо звертання вживається в середині речення, то воно з обох боків виділяється комами: Як ти любиш, серце мас рвійне, почуттями тільки і живеш, то радієш ти, а то спокійне, то печаль в тобі без краю й меж (Ткач.).
4. Якщо звертання, що стоїть на початку речення, вимовляється з окличною інтонацією, то після нього пишеться знак оклику, а наступне слово починається з великої літери: Юначе! Хай буде для неї твій сміх, і сльози, і все до загину... Не можна любити народів, ^других, коли ти не любиш Вкраїну!.. (Сос.).
5. Якщо перед звертанням стоять вигуки о, ой, то вони від звертання комами не відділяються: О дні зими, зливайтесь в день один! Хай непомітно час для мене лине (Ткач.).
6. Якщо звертання повторюються або вони однорідні, то вони розділяються знаком оклику (і пишуться з великої літери) або комою: Дніпро, Дніпро! Ти покохав, як матір, Україну, ти рідним братом її став і братом до загину (Олесь); Мій коханий! Птах мій сонцекрилий!.. Чом так мало бачимось цю зиму (Ткач.).
72. У текстах часто зустрічаються прості речення, ускладнені встав-ними словами, словосполученнями, реченнями.
Вставними називаються такі конструкції, за допомогою яких мовець може висловити своє ставлення до того, про що говорить, наприклад:
Може, знайдете хоч одного? Тут, видно, недавно були люди, бо лежала купа сухого листу та кілька грубих вербових полін (Коцюбинський). Найважливіше, здається мені, для письменни-ка протягом усього життя не втратити чуття єдності, спіль-ності своєї особистої долі з долею народною (Гончар); Перева-га надається проектам забезпечення поставки оптових партій нафтопродуктів (насамперед сирої нафти) на пільгових умовах кредитування та за цінами, найбільш прийнятними для спожи-вачів (Із документів).
Українська мова за професійним спрямуванням
Додатки
Вставні слова й словосполучення за значенням бувають різні. Вони:
виражають модальну оцінку (вірогідність, впевненість, невпевненість, можливість, не-можливість, передба-чення) безсумнівно, без-перечно, без усякого сумніву, в усякому разі (випадку), звичайно, здається, зрозуміло, дійсно, думаю, ма-буть, напевно, певно, слід гадати, скажімо, сподіваюся Певно, це і є велике щастя: В саджанцях побачить мудрий ліс (Дорошко). Ну, без-перечно, знає цілий світ Про роль почесну трактора й комбайна (Рильський).
вказують на ступінь звичайності викладе-них фактів було, буває, бувало, трапляється, як зви-чайно, як завжди, як водиться Буває, часом сліпну від краси (Костенко).
виражають емоції мов-ця, які він переживає під час повідомлення (застереження, збенте-ження, здивування) на щастя, на жаль, на радість, на біду, ніде правди діти, нічого гріха таїти, чого доброго, на диво На жаль, тут не було ніяких сумнівів: донька не повернеться (Яновський).
вказують на порядок думок та їх зв’язок, послідовність викладу по-перше, по-друге, з одного боку, з другого боку, отже, нарешті, словом, одним сло-вом, власне кажучи, можна сказати, передусім, між іншим, наприклад, повторюю, підкреслюю, головним чином, проте, однак, крім того та ін. І, нарешті, досягнемо того, до чого закликає час (Олійник). Отже, треба змінити план роботи. Тут, з одного боку, починається най-тонше шліфування осо-бистих переконань…
Українська мова за професійним спрямуванням
Додатки
Вставні слова й словосполучення за значенням бувають різні. Вони:
вказують на джерело інформації кажуть, повідомляють, за повідомленням…, за даними…, за визначен-ням…, з погляду…, по-моєму, пам’ятаю, на думку…, за словами Кажуть, тільки у горі, у печалі, у тузі Пізнаються хороші безкорис-ливі друзі (Бичко).
вказують на способи оформлення думок або характер висловлю-вання взагалі, власне ка-жучи, одним словом, можна сказати, м’яко кажучи, так би мови-ти, що називається, як кажуть, якщо гово-рити правду та ін. Ця програма, м’яко кажучи, обростатиме супутніми пробл емами (Олійник). Біда біду, як кажуть, перебуде (Костенко).
вставні слова, звернені до співрозмовника або до читача з метою активізації його уваги до повідомлюваного розумієте, бачите, розумієш, уявіть, вірите, по-слухайте, погодьтеся, пробачте мені, дозволь-те Я шану, повірте, знаю не з книг (Соколов). У кожного, погодьтеся, мусить бути своє сонце, своя заповітна верховина (Олійник).
Вставні слова й словосполучення на письмі виділяються кома-ми: Отже, вістить легенда, на високій скелі над рікою Кам'янкою лицар заснував поселення і назвав його власним ім'ям (Шевчук). По-між людьми, як кажуть, добре й нам (Глібов). Шкода, той час не вернеться ніколи (Л. Українка).
Запам'ятайте!
Не є вставними такі слова: адже, буквально, все-таки, до того ж, за традицією, майже, між іншим, мовби, ніби, нібито, немовби, наче, неначе, от, навіть, при цьому, тим часом, у кінцевому підсум-ку, якраз, як-не-як та ін. Вони не виділяються комами.
Українська мова за професійним спрямуванням
Додатки
Вставними можуть бути і речення. Вони передають додаткові по-відомлення, роблять побіжні зауваження до висловлюваного.
Вставні речення виділяються:
комами: І золотої й дорогої Мені, щоб знали ви, не жаль Моєї долі молодої (Шевченко); Любов до цієї хати, це я знаю напевне, розбудила в мені любов до нашої культури і всього зеленого світу (Шевчук);
дужками: Іван Кочерга пише тут «Фею гіркого мигдалю» (му-зику до п'єси написав житомирянин В. Косенко); «Майстри часу», «Алмазне жорно» (в основу покладене минуле Житомира) (Шев-чук), Відцвів воронець, облетіли на вітрах маки польові (рано вони зацвітають і швидко гаснуть), зате літо смагляве вже виглядає із-за кучугур (Гончар);
тире: Є ж люди на землі, – а то б не варто й жити, – Що крізь щоденний труд уміють і любити, І усміхатися, і мислити, й шу-кать…(Рильський).
Вправа 42. Прочитайте речення. Поясніть розділові знаки.
Працював я, треба сказати, на совість. Письменник – це, вва-жай, ціла галактика зі своїми магнітними бурями, супутниками, періодами неспокійного сонця. Люблю я дерева в багряній одежі – Здається, ти сам кольоровим стаєш. Та, видно, Хоче цей про-гноз, Щоб зовсім почуття затерпло. Може, й справді нам, людям чорнобильської ери, тільки й залишається, що жити надіями? Як відомо, рослини й тварини тонко реагують на зміни в атмосфері. Та, безумовно, спостережливий чоловік відкриє для себе чимало нових прикмет. Проте є на карті України назва села, яку знають, либонь, у цілому світі. Петриківський розпис, можливо, найна-туралістичніший з-поміж багатьох осередків декоративного ма-лювання в Україні.
Вправа 43. Прочитайте. Вставте пропущені розділові знаки. Пе-репишіть.
А в хлібороба звісна річ роботи як води від снігу до снігу. Києво-Могилянська академія безперечно стала колискою науки й культури всього східнослов'янського світу. Назву «Айдар» ріка
Українська мова за професійним спрямуванням
Додатки
одержала можливо тому що в окремих місцях до самої води під-ступають крейдяні оголення. Можливо хтось із вас теж захоче навчитися гончарному ремеслу. Хата безперечно надавала люди-ні не тільки притулок а й створювала їй умови для повсякденно-го існування. Відцвів воронець, облетіли на вітрах маки польові рано вони зацвітають і швидко гаснуть зате літо вже виглядає із-за кучугур.
Вправа 44. Складіть і запишіть речення з такими вставними словами і словосполученнями: очевидно, по-перше, на мою думку, правда, на жаль, кажуть.
Вправа 45. Розкажіть, які слова і словосполучення найчастіше бувають вставними. Укажіть, у яких реченнях подібні за звучанням і написанням слова і словосполучення є вставними?
У поданому звіті я, звичайно, не зможу перелічити всіх проведе-них нами заходів. Заняття в університеті звичайно закінчуються о 14.35. Ці слова, до речі, викликають сумнів. Ці слова сказані до речі. Мужича правда є колюча, А панська на всі боки гнуча (Котлярев-ський). Добра такого таки зроду У мене, правда, не було (Шевченко). Ніхто не може світа пережити. Може, ви знаєте, що мені сниться, як в полі хвилюється яра пшениця?