Клас Тваринні джгутикові (Zoomastigophora). Медична географія, морфофуннціональні особливості, цикли розвитку, шляхи зараження та профілактика

Тваринні джгутикові об'єднують найпростіших, які мають від одного до кількох джгутиків. Органелами їхнього руху є ундулю-юча мембрана — хвилеподібна цитоплазматична перетинка між джгутиком і пелікулою. Рослинним формам властивий хлоро­філ, і вони живляться автотрофно шляхом фотосинтезу; тваринні форми безхлорофільні, живляться гетеротрофно. Для деяких із джгутикових характерна стала форма тіла, що забезпечується пе­лікулою, у передньому кінці його міститься ядро. Джгутики роз­ташовані в передній частині клітини й утворені ниткоподібними виростами цитоплазми. Окремі джгутикові мають поблизу осно­ви джгутика особливу органелу — кінетопласт (блефаропласт), що нагадує мітохондрію, містить багато ДНК.

Джгутикові розмножуються шляхом поздовжнього поділу; для більшості характерний також статевий процес. Існують у ве­гетативній формі, деякі здатні утворювати цисти.

Більшість представників живуть у морських та прісних водо­ймах, багато перейшли до паразитичного існування, серед них є паразити людини: трипаносоми, лейшманії, трихомонади, лямб­лії.

Трипаносоми

Відомі африканський і американський трипаносомози людини.

Африканський трипаносомоз (сонна хвороба). Поширення пов'язане з місцями паразитування специфічного переносника — мухи цеце (Центральна і Західна Африка, Південно-Східна Афри­ка). Тіло видовжене, звужене на кінцях, довжина його становить ЗО—40 мкм, ширина — 1,5—3 мкм, має один джгутик. У центрі міститься ядро, на задньому кінці — червоний кінетопласт, від якого відходить хвилеподібний "джгутик, спрямований до перед­нього кінця тіла, він утворює ундулюючу мембрану. Рух трипано­сом активний — за допомогою джгутика, мембрани та згинання тіла. Розмноження відбувається шляхом поздовжнього поділу.

Локалізація: головний мозок, печінка, селезінка, нирки, сер­це, легені, кістковий мозок, лімфатичні вузли (мал. 25).

Патогенна дія: потрапивши в організм людини під час укусу інвазійною мухою, трипаносоми накопичуються в лімфатичних судинах і вузлах, розмножуються і через 20—25 діб виходять у

кровоносні судини. По­ширюються по всіх тка­нинах і органах, особли­во уражуючи головний мозок.

Лабораторна діагнос­тика: вибір досліджува­ного матеріалу залежить від стадії хвороби. На пізній стадії хвороби — мікроскопія спинномоз­кової рідини; серологіч­ні дослідження — РЗК і РФА з діагностикумами.

Профілактика: осо­биста — захист від укусів мухи цеце за допомогою репелентів; суспільна — раннє виявлення і ліку­вання хворих, знищення переносників за допомо­гою інсектицидів.

Американський три­паносомоз (хвороба Чагаса). Поширюється в країнах Південної, Цен­тральної і Північної Аме­рики. Наявність джгу­тикових трипаносомних І безджгутикових лейшманіальних форм паразита в організмі людини і тварин. Фор­ми — видовжені, частіше вигнуті у вигляді літери 8, розміром 15—20 мкм.

Локалізація: клітини внутрішніх органів.

Патогенна дія: пов'язана переважно з дією лейшманіальних форм — руйнування клітин нервової системи, скелетних і непо-смугованих м'язів, серцевого м'яза. Розвиваються запальні реак­ції, алергійні й аутоімунні процеси в уражених органах.

Лабораторна діагностика: зазвичай ускладнена. Проводять мікроскопію мазка і товстої краплі крові, пунктату лімфовузлів і спинномозкової рідини. Застосовують біологічні проби — зара­ження морських свинок; серологічні реакції РЗК, РИГА, РІФ; шкірно-алергійну пробу.

Профілактика: особиста — захист від укусів клопів; суспіль­на —виявлення і лікування хворих, ретельна перевірка донор­ської крові при гемотрансфузіях; знищення клопів за допомогою інсектицидів; спорудження нових будинків замість глиняних і очеретяних жител, в яких водяться клопи.

Лейшманії

Збудники лейшманіозів. Лейшманії існують у двох формах: без джгутиковій і джгутиковій.

В ісцеральний лейшманіоз. Поширення — Індія, Пакистан, Північно-Східний Китай, Непал, Бангладеш, Середземномор'я, Ближній і Середній Схід, Центральна і Південна Америка.

Локадіаашя: клітини печінки, селезінки, червоного кістково­го мозку, лімфатичні вузли {мал. 26).

Патогенна дія: на місці укусу за декілька діб або тижнів розви­вається ущільнений вузлик або невеличка блідо-рожева папула.

Уражуються селезінка, печінка, лімфатичні вуз­ли. Ураження кровотворної системи призводить до лейкопенії та анемії.

Лабораторна діагностика: виявлення парази­тів у мазках клітин червоного кісткового мозку,

1 у товстій краплі крові; постановка серологічних реакцій РЗК, РГА, РІФ (з діагностикумами).

Профілактика: особиста — захист від укусів москітів, профілактичні щеплення; суспільна — своєчасне виявлення і лікування хворих; зни­щення москітів за допомогою інсектицидів.

Шкірний лейшманіоз. Поширення: Цен­тральна і Західна Індія, Середня Азія, Північний Афганістан, Ірак, Іран, Центральна і Східна Африка.

Локалізація: внутрішньоклітинна (моноцити і макрофаги) у клітинах шкіри.

Мал. 26. Джгутикова стадія лейшманії (Leishmania):

1 — кінетопласт; 2 — ядро; 3 — цитоплазма; 4 — джгутик

Патогенна дія: паразити проникають у шкіру при укусі мос­кіта. На місці вхідних воріт лейшманії розмножуються, утворю­ються специфічні виразки, які заживають рубцем.

Лабораторна діагностика: мікроскопія зскрібків горбиків, що не розпалися, або країв виразки; у гнійному вмісті кількість лей-шманій невелика. У другій половині хвороби лейшманії знайти складніше.

Профілактика: особиста — захист від укусів москітів; суспіль­на — знищення гризунів у осередках шкірного лейшманіозу, ще­плення живою культурою, що створює перехресний імунітет до антопонозного шкірного лейшманіозу.

Трихомонади

В організмі людини існують три види трихомонад: кишкова — у товстій кишці; ротова — у ротовій порожнині; сечостатева (піх­вова) — у сечостатевих шляхах чоловіків і жінок.

Піхвова трихомонада (мал. 27) є збудником урогенітального трихомонозу. Поширення: пойсюдне. Існує тільки у вигляді вегета­тивної форми (трофозоїт), цист не утворює. Трофозоїт має грушопо­дібне тіло 14—ЗО мкм завдовжки. На передньому кінці тіла містять­ся 4 вільні джгутики й ундулююча мембрана, що доходить до серед­ини тіла. Ядро одне, розташоване ближче до переднього кінця тіла. Цитоплазма вауколізована. Крізь усе тіло проходить аксостиль, який виступає на задньому кінці у вигляді загострення. Паразитує тільки в людині.

П атогенна дія: запалення слизової оболонки сечостатевих шляхів. Трихомонада виявляє патогенність тільки в асоціації з іншими паразитами за певних умов. Підтвердженням цього є часте безсимптомне носійство.

Лабораторна діагностика

виявлення вегетативних форм у нативних і пофарбованих мазках

із піхви та сечівника, рідше —

в осаді сечі після центрифугуван­ня;

посів на живильне середовище в разі

підозри на носійство та контролю після лікування.

Профілактика: особиста — відмова від безладних статевих сто­сунків, використання презервативів; суспільна — лікування хво­рих, стерилізація гінекологічних та урологічних інструментів.

Характерними особливостями цього класу є наявність щіль­ної оболонки клітини — пелікули, завдяки якій тіло набуває по­стійної, витягнутої форми, і джгутика — органа руху. Окремі представники цього класу мають декілька джгутиків. Часто в джгутикових трапляється опорна органела — аксостиль, у вигля­ді щільного стрижня, який проходить уздовж клітини. У інших представників наявна ще одна своєрідна органела руху — унду-лююча (коливальна) мембрана. Це тонкий плоский виріст цито­плазми вздовж тіла, на зовнішньому краї якого розташовується джгутик. Джгутик приводить ундулюючу мембрану у хвилепо­дібний рух. Серед джгутикових є велика кількість паразитичних форм. У людини паразитичні джгутикові можуть знаходитися в різних органах.

Є.М. Павловський, вивчивши захворювання, на які можуть хворіти і тварини, і люди, виділив особливу категорію захворювань з природною осередкованістю. Для неї характерні такі ознаки:

1. збудники циркулюють у природі від однієї тварини до ін­шої, незалежно від людини;

2. резервуаром збудника є дикі тварини;

3. хвороби поширені на обмеженій території з відповідним ландшафтом, кліматичними особливостями і біоценозами.

Природною осередкованістю захворювання є територія, на якій водяться дикі тварини, що слугують резервуаром збудника і переносника, якщо хвороба трансмісивна. Основні компоненти осередка:

1. збудник;

2. тварини, що сприймають збудників, — резервуари;

3. відповідні природні (ландшафтні та кліматичні) умови, в яких існує певний біоценоз;

4) переносник (у випадку трансмісивних захворювань). Прикладом трансмісивних природно-осередкованих захворю- вань є лейшманіоз.

Природна осередкованість може існувати невизначено трива­ло. Людина, яка потрапила в такий осередок (на лісорозробках,

полюванні), може захворіти на певну хворобу, якщо вона сприй­має такі захворювання.

Профілактика: боротьба з переносниками.