Принципи класифікації паразитів

Паразитизм — не єдина форма існування організму, тому його поділяють на факультативний і облігатний.

Факультативний характер­ний для тих організмів, які зазвичай вільно живуть у природі, але випадково потрапляють до організму іншого виду (хазяїна) і ве­дуть паразитичне існування (деякі круглі черви, хижі п'явки).

Облігатний— характерний для тих організмів, що не здатні вільно жити в природі. Для них паразитизм — умова існування.

Від справжніх паразитів слід відрізняти псевдопаразитів та омеопаразитів.

Псевдопаразити — це вілуюживучі організми, які в разі ви­падкового проникнення до іншого організму деякий час там пе­ребувають, іноді спричинюють кишкові розлади (тирогліфоїдні кліщі — шкідники зерна, сиру; личинки мух). Серед них є:

• справжні, що дійсно перебувають в іншому організмі, ви­водяться з нього фекаліями, де їх можна знайти (личинки хатньої мухи);

• несправжні (удавані), що можуть випадково потрапити у фе­калії, принесені, наприклад, на аналіз (мухи можуть відклас­ти на них яйця, а з них швидко вилуплюються личинки).

Омеопаразити — це подібні до паразитів утвори (згортки сли­зу з кишок), які можуть нагадувати, наприклад, аскариду.

Буває, що паразити випадково потрапляють не до свого зви­чайного хазяїна, а до іншого і продовжують у ньому жити; таких паразитів звуть ксенопаразитами, тобто чужопаразитами. На­приклад, аскариди деяких м'ясоїдних тварин можуть паразиту­вати й у людини.

Класифікація паразитів 1. Залежно від кількох імовірних хазяїнів:

• евриксенні — ті, що мають широке коло хазяїнів (іксодові кліщі, комарі);

• моноксенні — ті, що паразитують на хазяїні певного виду (кривоголовка, неозброєний ціп'як — у кишках людини, воша — на тілі людини);

• стеноксенні — ті, що мають певний вид хазяїна, але можуть паразитувати й на інших (коростяний кліщ людини і коня). Серед них е такі, що випадково потрапляють до невластиво­го їм хазяїна; наприклад, якщо людина проковтнула блоху, заражену цистиркоїдами, то вона може стати хазяїном со­бачого ціп'яка — паразита собак і котів;

2. Залежно від терміну паразитування:

• тимчасові — такі, що живуть поза організмом хазяїна і на­падають на нього лише для живлення кров'ю (кліщі, бло­хи, комарі, москіти) тривалістю від півхвилини до кількох

• постійні — живуть в організмі хазяїна чи на його покривах на всіх стадіях розвитку.

3. Залежно від місця локалізації:

• ектопаразити:

—зовнішні — живуть на зовнішніх покривах хазяїна (воші,

блохи, комарі); —шкірні — живуть у товщі шкірного покриву, а почасти і

на його поверхні (коростяний свербун); —порожнинні — живуть у порожнинах, що сполучаються

із зовнішнім середовищем — у зовнішньому слуховому

ході, у порожнині носа (личинки вольфартової мухи).

• ендопаразити:

—порожнинні — живуть у порожнинах тіла внутрішніх ор­ганів (аскарида, гострик); —тканинні — у м'язовій, нервовій тканинах (трихінела); —внутрішньоклітинні (споровики, джгутикові).

Принципи взаємодії паразита і хазяїна

Багато ектопаразитів виникло від хижаків. Наприклад, кло­пи роду Кейиуіпз є вільноживучими хижаками, які живляться комахами, але один із видів цього роду може нападати на людину і живитися кров'ю: тут тільки один крок до облігатного ектопара-зитизму. У деяких випадках переходу до ектопаразитизму спри­яв сидячий спосіб життя. Так, вусоногі рачки прикріплюються до підводних предметів, але для деяких видів рачків такими пред­метами стають живі організми, а один з видів навіть глибоко про­никає в шкіру китів. І тут можливий перехід від синойкії до па­разитизму.

На деяких прикладах вдається прослідкувати перехід від екто- до ендопаразитизму. Так, один із синусів є ектопаразитом на зябрах пуголовків жаби, але в процесі метаморфозу переселя­ється в сечовий міхур, де завершує свій розвиток і перетворюєть­ся на ендопаразита. Мабуть, пухоїди (ектопаразити птахів) ви­никли від комах, які спочатку поселилися в гніздах і живилися нагромаджуваними там рослинними і тваринними рештками, а З часом перейшли до живлення пір'ям мешканців гнізда. Але пу­хоїд пелікана мігрував у його піддзьобок і живиться кров'ю. Тут спостерігається поступовість переходу від синойкії до екто-, а по­тім — до ендопаразитизму.

Можливий перехід до кишкового ендопаразитизму деяких па­разитів із типів найпростіших і нематод, які були спочатку фа­культативними. В.О. Догель, розвиваючи гіпотезу про подібний перехід від вільноживучих форм до паразитичних серед ґрунто­вих круглих червів, писав: "Знахідка Скрябіним КЬаЬсІііез саме в Донбасі не випадкова. Там, у глибоких підземних шахтах, тисячі людей щоденно і на невеликому порівняно просторі досить тісно контактують із землею, в якій живуть вільні паразити; таким чи­ном, для цього організму відкривається шлях до переходу у пара­зитичний стан".

Походження кров'яних паразитів деяких із хребетних хазя­їнів пов'язано зі зміною місця локалізації колишніх кишкових паразитів та проникненням їх у кров'яне русло. Можливий та­кож інший шлях. Найпростішими кровопаразитами хребетні за­ражаються через укуси членистоногих. Можна припустити, що в ендопаразитів первинним місцем мешкання були кишки членис­тоногих, із яких вони при смоктанні крові спочатку випадково потрапляли в кров'яне русло нового хазяїна, а потім уже присто­совувались і до нового хазяїна і нового способу передавання від одного хазяїна до іншого.

Перехід до паразитизму супроводжується появою пристосу­вань до умов існування. Серед них — різноманітні органи фіксації паразитів: присоски, гачки, присмоктувальні щілини гельмінтів, чіпкі кінцівки членистоногих, ротовий апарат кліщів тощо.

В організмі хазяїна постійний паразит забезпечений їжею. Зв'язок із зовнішнім середовищем, особливо ендопаразитів, опо­середкований через організм хазяїна. Унаслідок цього в будові багатьох паразитів є тенденція до спрощення. Типовим прикла­дом зміни організації у зв'язку з паразитичним способом життя є ракоподібна істота — пакуліна. Ця тварина, яка паразитує на інших ракоподібних, втратила почленованість тіла, органи чут­тя, травну систему. Вона складається із безформного мішка, який наповнений статевими залозами і яйцями. Про належність паку-ліни до ракоподібних стало відомо тільки завдяки вивченню її за­родкового розвитку.

Нерідко спрощення організації супроводжується зменшен­ням розмірів паразита, що сприяє проникненню його до хазяїна. Можна припустити, що у вірусів надзвичайно малі розміри і спро­щення організації (аж до втрати клітинної будови) пояснюються пристосуванням до внутрішньоклітинного паразитування. У ба­гатьох паразитів спрощення супроводжується втратою органів чуття, а в деяких, які живуть у кишках або крові, немає травної системи. Навпаки, у тимчасових ектопаразитів у кишках є при­стосування до можливого більшого наповнення. У цьому одна з причин того, що в кишках п'явок і кліщів є бічні вирости.

Характерними рисами паразитів є добрий розвиток органів розмноження і величезна плодючість. Це пояснюється тим, що, по-перше, багате харчування забезпечує можливість інтенсивного розмноження; по-друге, у результаті природного добору вижива­ють тільки ті паразити, які набувають здатності до інтенсивного розмноження у зв'язку з труднощами поширення, необхідністю зміни хазяїнів і загибеллю великої кількості зародків. Крім того, яйця гельмінтів і цисти найпростіших дуже стійкі до несприят­ливих умов абіотичного середовища.

У результаті імунної відповіді хазяїна на паразитів, які в ньо­му поселилися, нерідко в останніх знижується інтенсивність рос­ту та продуктивність статевих клітин.

На систему "паразит—хазяїн" впливає зовнішнє середовище. Установлено, що несприятливі фактори абіотичного, біотичного і соціального середовища можуть посилювати патогенну дію па­разитів.