Стимуляція регенераційних процесів

За звичайних умов експерименту у ссавців деякі органи не ре­генеруються (головний і спинний мозок) або відбудовні процеси в них виражені слабко (кістки склепіння черепа, судини, кінців­ки). Проте існують методи впливу, за допомогою яких в експери­менті (а іноді й у клініці) стимулюють регенераційні процеси і до­магаються повноцінного відновлення окремих органів. До таких впливів належить заміщення виділених ділянок органів гомо- і гетеротрансплантатом, який сприяє замісній регенерації. Суть замісної регенерації полягає в заміщенні або проростанні транс­плантатів регенераційними тканинами хазяїна. Крім того, транс­плантат є каркасом, завдяки якому можлива спрямована регене­рація стінки органа.

Для ініціювання стимуляції регенераційних процесів дослід­ники використовують також кілька речовин різної природи — екстракти з тваринних і рослинних тканин, вітаміни, гормони щитоподібної залози, гіпофіза, надниркової залози та лікарські препарати.

Види трансплантації тканин у людини

Завдяки успіхам сучасної хірургії можна технічно здійснити пересадження будь-якого органа. Якщо орган неспроможний ре­генерувати, але він необхідний, то залишається один засіб — за­мінити його таким самим природним або штучним органом.

Пересадку органів і тканин називають трансплантацією (від лат. ігапа — через, ріапіо — саджу), а науку, що займається ви­вченням трансплантації, — трансплантологією.

Ділянка органа, що пересаджується, називається трансплан­татом, а організм, якому пересаджують трансплантат, — реципі­єнтом.

Розрізняють такі види трансплантації:

І ) автотрансплантація — це пересадження органів і тканин у межах того самого організму. До автотрансплантації належить й ізотрансплантація, що проводиться між монозиготними близ­нюками або між тваринами чистої лінії;

2. алотрансплантація (гомотрансплантація) — пер» дження трансплантата від одного організму до другого в межі біологічного виду;

3. ксенотрансплантація (гетеротрансплантація) — пе] садження трансплантата від одного виду іншому або людині.

У клінічній практиці найбільше поширення набуло пере* дження тканин і частин органів, наприклад м'язів, сухожилк] шкіри, кісткової, хрящової і жирової тканин, судин, нервові стовбурів, кісткового мозку. Особливим видом транспланта) є переливання крові, за якого враховують групу крові і рез; фактор донора та реципієнта.

Старість як завершальний етап онтогенезу людини. Теорія старіння

Однією з особливостей онтогенезу людини є подовження жит тя. Останніми десятиліттями спостерігається зростання серед ньої тривалості життя в економічно розвинутих країнах, де демо графічне старіння характеризується зростанням кількості людей літнього і старечого віку. У цих країнах частка людей віком за 60 років, перевищує 12 %. Таке явище має важливе біологічне, ме­дичне і соціально-економічне значення.

З біологічного погляду, старіння — універсальний і законо­мірний процес, якому властива поступовість, неухильне прогре­сування, що призводить до зниження адаптаційних можливостей та життєдіяльності індивіда.

Старіння торкається всіх рівнів організації — від молекуляр­них структур до цілісного організму.

До найхарактерніших зовнішніх ознак належать: зменшення росту (на 0,5—1,0 см за п'ятиліття після 60 років), зміна форми тіла (згладжування контурів, посилення кіфозу, перерозподіл жирового компонента), зниження амплітуди рухів грудної кліт­ки, зменшення розмірів обличчя внаслідок втрати зубів і редукції альвеолярних (коміркових) відростків щелеп, збільшення обсягу мозкової частини черепа, ширини носа і рота, зміни в шкірі (змен­шення кількості сальних залоз, товщини епідермісу, сосочкового шару шкіри, посивіння волосся).

Для прогресу старіння характерні зміни у функціонуванні важливих систем організму, зокрема регуляторних. Так, у цен­тральній нервовій системі спостерігаються структурні (зменшен­ня маси мозку, величини і щільності нейронів) і функціональні (зниження працездатності нейронів, зміни в ЕЕГ) зміни.

Знижується також гострота зору, функції слухового апарату, смаку, частини шкірної чутливості.

Для ендокринної регуляторної системи характерне зменшен­ня маси залоз, зниження їх гормоноутворювальної функції (щи­топодібної, статевих залоз).

Зміни виникають в інших системах. Так, знижується секре­торна активність травних органів, життєва ємність легень, основ­них ниркових функцій, скоротливість міокарда, сповільнюється ритмічна діяльність серця.

Різко знижуються імунний гомеостаз, кількість і функціо­нальна активність Т-лімфоцитів. Зниження активності системи імунітету призводить до розвитку аутоімунних процесів, зростан­ня можливості утворення пухлин.

На тлі регуляторних і функціональних порушень спостері­гається зниження основного обміну, сповільнюється біосинтез білка, збільшується вміст нейтральних жирів в крові, тканинах, знижується функціональна активність клітин, порушується про­никність мембран, зростає частота генних мутацій і хромосомних аберацій.

У процесі старіння відбувається не тільки зниження функцій систем і їх дезінтеграція, а й включення протидійних компенса­торних механізмів. Так, при зниженні рівня секреції деяких гор­монів підвищується чутливість клітин до їх дії.

Як і початкові етапи онтогенезу, старіння перебігає нерівно­мірно. Атрофія первинного органа імунітету— тимуса — загруд-нинної залози — розпочинається у віці 13—15 років, гонад у жі­нок — у 48—52 роки. Зрушення в кістковій системі можуть почи­натися рано, але розвиватися дуже довго. У центральній нервовій системі ніяких змін не вдається спостерігати, але якщо вони ви­никли, то розвиваються дуже швидко.

Отже, старіння — тривалий процес, останнім етапом якого є старість. Час настання старості залежить від багатьох причин. Чітких показників, за якими можна визначити цей період онто­генезу, немає.

Тривалість життя людини залежить від багатьох факторів, але вона, як у будь-якого іншого біологічного виду, має свої межі. Під видовою тривалістю розуміють той вік, до якого потенційно можуть дожити 80 % представників виду. Але це не точна цифра, а діапазон коливань.

Французький біолог Ж. Бюффон розрахував, що тривалість ЇХ становить близько 90—100 років. Усі подальші розрахунки за різ­ними критеріями були близькі до цієї цифри. Передбачається, щ максимальна тривалість життя людини може досягти 130 років.

Важливе для науки значення має спостереження за довгоісіг ючими популяціями. У цих популяціях уповільнені темпи сом тичного і статевого дозрівання, у них менше виражена вікова ев люція скелета, нижчий основний обмін у зрілому віці. Надаєтьс значення і конституції людей, генетичним механізмам.

На тривалість життя істотно впливають йонізувальне випро­мінювання, хімічні мутагени й інші ушкоджувальні фактори. Значна роль стресу у швидкому настанні старості. На сьогодні за­пропоновано понад 200 гіпотез, що пояснюють причини і механіз­ми старіння, серед них — теорія маргінотомії, вільнорадикальна теорія старіння, обмеження калорійності їжі, термодинамічна теорія старіння, імунологічна теорія старіння, еволюційна теорія старіння, роль шишкоподібного тіла в механізмах старіння тощо. У цілому їх можна звести до двох концепцій.

Перша концепція розглядає старіння як процес, що спричи­нює нагромадження в організмі ушкоджених молекул, які пору­шують нормальне функціонування організму.

Згідно з другою концепцією, старіння — це закономірний, ге­нетично запрограмований процес, що завершує диференційова­ний ріст, дозрівання.

Швидше за все, ці дві концепції необхідно поєднати, тому що вони доповнюють одна одну.

Існує погляд, що властиве людині, та й іншим приматам, еволюційне зростання тривалості життя залежить від зниження швидкості процесів старіння, підвищення ефективності захис­них і репаративних процесів, що пов'язано з дією регуляторних генів.

Актуальною залишається, проблема уповільнення процесів біологічної, психологічної і соціальної інволюції і подовження активного довголіття. Наука, яка вивчає механізми старіння, на­зивається геронтологією, а геріатрія вивчає особливості розви­тку, перебігу, лікування і запобігання захворюванням у людей літнього віку.