3. Живопис і графіка в народному мистецтві.

Величезну роль у художній виразності народного образотворчого мистецтва відігравали колір і візерунки. Колір взагалі посідає одне з провідних місць у народній творчості; крім художнього, він має і смислове значення. Так, червоний — колір сонця і вогню — символізує життєдайні сили, жовтий — колір достиглих плодів, зерна—добробут, зелений — колір весни — розквіт природи, її відродження. Узгодженість кольорів ми спостерігаємо в народному українському одязі, оздобленні інтер'єру лщтла. Принципу поліхромії додержують народні буд івничі в оформленні житлових і господарських споруд. І в наш час, наприклад, різними відтінками синього кольору фарбують стіни будинків на Миколаївщині, Одещині; його комбінації з іншими кольорами побутують за Закарпатті, Буковині, Поділлі.

Живописний напрям українського народного мистецтва виявляється у традиційному стінописі, візерунках на меблях, кераміці, склі. Традиції декоративного малювання, як і різьблення, сягають глибин століть. Археологічні знахідки свідчать, що навіть доісторична людина намагалася прикрасити своє житло: червоною вохрою розмальовані кістки мамонта з розкопок Мезинської стоянки; геометричні орнаменти окантовують вікна трипільського житла.

Докладно розповідають літописи про тереми, прикрашені зображеннями Сонця, Місяця, зірок. Багато відомостей про народний стінопис часів феодалізму міститься в українських піснях.

У декоративних розписах, як і у рельєфній орнаментиці, зустрічаються архаїчні солярні знаки, рослинні мотиви.

Одвічні в мистецтві багатьох народів світу, в українському стінописі вони дістають національного забарвлення завдяки особливостям композиції, прийомам стилізації (особливо цікавою є подача квітки у розрізі), технології (розпис по сухій і вогкій штукатурці). Народні художники саморобними пензликами, трафаретами або навіть пальцями наносили на білені стіни хат барвисті малюнки. Окремо розмальовувався комин печі. Фарби з рослин та мінеральних речовин були саморобними.

Поширення стінопису зростало з півночі на південь. Його майже не зустріти, на рублених стінах хат Полісся або Карпат, але там, де стіни обмащувалися глиною, вапнувалися, з'являлося сприятливе тло для малювання. На Катеринославщині та в інших південних районах бодай кожна хата була розмальована. Стінопис мав свої локальні особливості у композиції, сюжетах, кольоровій гамі. Так, подільським розписам були притаманні стриманість гами, графічність, катеринославським — живописність рослинних орнаментів, де акцентували яскраві кольорові плями.

Орнаменти і композиції народного стінопису збереглися у так званих мальовках — малюнках на папері, популярних на початку XX ст. Рослинні мотиви вирізалися по контуру або фігурно і наклеювалися на коминах печей, стінах, сволоках, круг вікон — тобто на тих елементах, які традиційно підкреслювалися. В хатах заможних селян набір малювок мінявся кілька разів на рік; у бідняцьких оселях їх вивішували на свята; до того ж мальовані рушники та килимки заміняли декоративну тканину.

Здавна славилося своїми мальовками с. Петриківка на Катеринославщині, де досьогодні збереглася неперервність традиції. Упродовж десятиліть петриківські розписи збагачуються, сприймаючи у своє лоно досягнення талановитих художників — Т. Пати, Н. Білокінь, П. Глущенко, М. Тимченко, Г. Павленко, Ф. Панка. Самобутністю визначається творчий доробок М. Мухи з Кіровоградщини, М. Приймаченко, Л. Миронової та Г. Собачко з Київщини, Я. Роменюк із Черкащини, П. Хоми з Івано-Франківщини.

Особливе місце в українській національній культурі посідають картини всесвітньовідомої майстрині народного мистецтва К. Білокур.

Подібно до орнаментів стінопису і мальовок розписували традиційні меблі та посуд. Останній тримали на крузі або вільно в руках і розписували за допомогою коров'ячого ріжка, глиняної гургули, а також пензлями.

Фарбники майстри готували самі з місцевих мінералів. Кожному осередкові були властиві свої прийоми розпису, особливості орнаментації та колористики. Смуги з геометричних і рослинних мотивів прикрашали неполив'яну кераміку на Поділлі (с. Адамівка), Полтавщині (с. Опішня), Київщині (с. Дибинці) тощо. Опішнянська полив'яна кераміка визначається рясним рослинним орнаментом округлих форм, нанесеним технікою гравірування на тоновану (жовтувато-зеленувату) поверхню. Жовтогарячі керамічні вироби с. Бубнівки (Поділля) орнаментовані підполив'яним геометричним криволінійним орнаментом переважно темнозеленого, коричневого або білого кольору.

Особливо славилися бубнівські миски й тарілі коричневої поливи, прикрашені квітковими орнаментами з гронами винограду. Різноманітністю технік, багатством орнаментальних сюжетів вражають традиційна кераміка Прикарпаття та Закарпаття, димлений посуд Полісся.

Антропоморфні, зооморфні, рослинні та геометричні мотиви наносили також на писанки, які ще із часів язичництва мали символічне значення,— пізніше вони були включені до культової сфери християнства. Кожна з них, розмальована в техніці гравірування на пофарбованій поверхні або вільного розпису, була своєрідним згустком міфологічних і художніх образів. Писанки мають стилістичні особливості у різних районах: на Наддніпрянщині —переважно рослинний орнамент (дубовий чи горіховий лист, рожі, гвоздики на чорному, темновишневому або зеленому тлі); на Поділлі — рослинний, рідше геометричний орнамент на чорному, фіолетовому, коричневому тлі; на Поліссі — геометричний чи геометризований білий, іноді з додаванням червоного, жовтого, зеленого кольорів; у Східних Карпатах — геометричні поліхромні орнаменти, намальовані тоненькими жовтими і білими контурами.

Для розвитку розписів на сучасному етапі характерні пошук нових матеріалів і технологій (розписи по фаянсу і фарфору, відновлення традицій дерев'яного посуду, під лакові розписи), зростання числа декоративних, суто сувенірних виробів, які тиражуються художньою промисловістю.

Багатством орнаменту і колориту, різноманітністю форм відзначалися жіночі шийні прикраси з бісеру, з найдавніших часів поширені у багатьох районах України.

На Поділлі і Гуцульщині — це «ґердани», на Бойківщині та Львівщині — «драбинки», «шлейки», «ліци», на Лемківщині — «крайки», «ризи», на Закарпатті — «сильованки».

З бісеру низали, плели геометричними і рослинними орнаментами пояси, браслети, гаманці, краватки тощо. Живописні основи закладені в тканих і вишитих узорах одягу, декоративних тканин, килимів. В оздобленні тканин різних місцевостей України знаходить вияв оригінальне трактування кольорів і глибоко традиційних для всіх східнослов'янських народів іконографічних мотивів. Це і вишукані білі тканини житомирського Полісся, геометричні орнаменти яких читаються завдяки світлотіньовому ефекту на рельєфній фактурі; і стримані двоколірні човникові тканини Ровенщини, орнаментовані витканими червоною бавовняною ниткою смугами з геометричними фігурами; і поліхромні яскраві плахтові тканини Дігтярів, або смугасті Богуслава, виконані в техніці перебірного ткацтва.

З особливою ретельністю орнаментувалися рушники, які мали не тільки утилітарне і декоративне, а й обрядове значення. У селянському житлі XIX — початку XX ст. та й нашого часу рушники розвішуються завжди на визначних місцях: над вікнами, в простінках, на покуті. Надзвичайна стійкість традиції їх використання у сімейному побуті (на рушник становили молодих, рушником їх пов'язували, нш сповивали немовля тощо) пояснюється побутуванням давніх релігійно-магічних уявлень (тоді рушники розвішували в священих гаях, на них, як на своєрідну ікону, наносили язичницькі зображення).

Своєрідністю визначалися кролевецькі рушники, заткані по всьому полю червоними смугами геометричного або стилізованого рослинного орнаменту у сполученні з антропоморфний (сюжет «берегині») і зооморфними мотивами.

Орнаменти наносилися на рушники і шляхом вишивання. Мотиви квітучої рослини з птахами, окантованою в'юнкою гілкою, заповнювали полотнище полтавських рушників; у нескінченний ланцюжок поєднувалися ромби, квадрати, розетки на подольських та гуцульських рушниках. Вишивками прикрашали й інші декоративні тканини, а особливо одяг. Сорочки, запаски, безрукавки та інші зразки традиційного українського костюма гаптували на тих місцях, які найкраще впадали в око, ними також підкреслювався крій одягу. В давнину орнаментальне оздоблення одягу мало в першу чергу магічне значення: так, розміщення візерунків на рукавах сорочки було пов'язане з шануванням руки як своєрідного знаряддя праці, з побажанням їй сили та вправності. Кількість вишитих виробів і характер їх оздоблення були ознакою соціальної належності людини, визначали її добробут, майновий стан.

У вишивці найкраще унаочнюється взаємозв'язок художніх ознак із технологією і матеріалом. Геометричні орнаменти виконувались техніками, пов'язаними з лічбою ниток: набируванням, низзю і занизуванням, лічильною гладдю, качалочкою тощо. Стрімкий біг по полотну рослинних орнаментів не зупиняли рушниковий і тамбурний шви.

Рослинні орнаменти, вишиті полтавською двосторонньою гладдю, вільно стелилися по тканині. На початку XX ст. з'являються новації: поширюється хрестиковий шов, у вишивку разом із фабричними нитками проникає поліхромія, з'являються нові сюжети, зокрема жанрові сцени. І якщо барвиста орнаментика нових вишивок Південної чи Західної України мала переважно живописний характер, то старовинні полтавські та поліські вишивки, виконані лічильною гладдю, вирізуванням білими нитками по білому полотну, були неперевершеними зразками народної графіки.

Вишивання у XIX — на початку XX ст. в основному зосереджувалось у межах домашнього промислу, а форм артільного та фабричного виробництва набуло пізніше.

Це супроводжувалося збільшенням асортименту орнаментованого одягу, декоративних тканин, що виготовлялися професійними майстрами на художніх підприємствах.

Разом із збереженням традиційного ставала помітнішою інтеграція деяких орнаментальних мотивів та кольорових сполучень.

Традиційні для українського народного мистецтва сюжети і композиції знаходимо і в килимарстві: рослинні, геометризовані рослинні — у центральних і частково західних районах; геометричні — у західних, особливо гірських районах. Провідними осередками килимарства, які відзначалися локальними особливостями, були Решетилівка, Миргород, Нові Санжари на Полтавщині, Дігтярі на Чернігівщині, Баришівка, Скопці на Київщині, Клембівка на Поділлі, Косів, Коломия, Хотин у західних областях. Нині на їх базі створені провідні підприємства.

У сучасному декоративному мистецтві творчо застосовуються також і традиції народної вибійки, що побутувала на території України з давніх часів. У XIX — на початку XX ст. мандрівні вибійники наносили одно- або багатокольорові орнаменти за допомогою різьблених дощок.

Сьогодні відомі кілька способів художнього розпису тканин (ручна вибійка, холодний і гарячий батік, фотофільмодрук), які значно розширили художні можливості декору тканин.