3.Концепції розвитку культури.

Перші спроби характеристики К мали місце ще в античну епоху. Гесіод поділив історію на 5 віків: золотий срібний мідний героїчний та залізний. Шлях від зол. віку до зал. Був регресом коли людство поступово втрачало високі моральні якості. Це з одного боку був розвиток знань та вдосконалення виробництва а з іншого – поява соц.. суперечностей. Для епохи Середньовіччя характерне кардинальне переосмислення принципів, що лежали в основі античного розуміння культури. Головною цінністю стає Бог і слово "культ", як вважає більшість дослідників, вживалось значно частіше, ніж слово "культура". Але існувало і поняття лицарства, тобто своєрідного культу чи культури доблесті, гідності і честі.

Найбільш розгорнуте християнське розуміння культури можна знайти в Августина Блаженного (354-430) – теолога і філософа Середньовіччя. Орієнтація людини на людину, вважав він, повинна поступитися місцем орієнтації людини на Бога. Життя за Богом і для Бога – ось єдина цінність, варта людини. Абсолютна перевершеність нематеріальної душі над тлінним вимагає від людини аскетичної зневаги до всіх благ і спокус чуттєвого світу. Августин Блаженний розмежовує блага людського життя на ті, які слід любити, шанувати і плекати, і на ті, якими слід лише користуватися при необхідності. До перших належить любов до Бога як до вічного добра і джерела всякого існування. До других - всі блага і речі матеріального світу. Ними слід користуватися, але любити їх, і тим паче леліяти – означає забувати про вище призначення людської душі і чинити наперекір християнській моралі. Земні блага - лише засоби для культивування неземних вічних цінностей. Отже, в природі і в самій собі людина повинна любити і плекати лише те, що стоїть ближче до Бога.

Таким чином, в епоху Середньовіччя культура усвідомлюється як культивування здібностей виявити творчу силу і волю до Бога за допомогою ритуалу.

Епоха Відродження відкрила новий етап в осмисленні культури. З одного боку, вона повернулася до античного розуміння слова "культура" як гармонійного і величного розвитку людини, але з іншого – глибоко трансформувала це розуміння в культі Людини як діяльної, вільної і творчої істоти. Людина стає центром світобудови. Ось як розмірковує з цього приводу італійський гуманіст Піко делла Мірандола (1463-1494). Бог, створивши світ і вичерпавши весь матеріал, розподілив усе на вищі, середні і нижчі сфери. Але тоді він забажав, щоб був хтось, хто зміг би оцінити смисл його роботи, і створив людину, поставивши її в центр Всесвіту: "Я тебе поставив у центрі світу, - сказав Бог, - щоби звідти тобі було зручніше оглядати все, що є в світі. Я не зробив тебе ні небесною, ні земною, ні смертною, ні безсмертною, щоб ти сама, вільний і славний майстер, сформувала себе в образі, якому ти віддаси перевагу".

Піко делла Мірандола обстоював ідею щодо вищості людини над усіма істотами, в тому числі й небесними духами, оскільки людина є не лише буттям, а й становленням. Вона – поза будь-якою можливою ієрархією, оскільки ієрархізувати можна лише тверде, нерухоме, незмінне буття, але аж ніяк не вільне становлення. Природа будь-яких інших істот є готовою й незмінною. Людина ж, народжуючись, отримує діапазон будь-якого можливого життя. Діапазон її можливостей практично безмежний: "Ти можеш переродитись у нижчі, нерозумні істоти, але можеш переродитись за велінням своєї душі й у вищі, божественні" – пише Мірандола.

Такої сили, такої влади над усім існуючим і над самою собою людина не відчувала ні в Античному світі, ні в епоху Середньовіччя. Лише в епоху Відродження вона усвідомлює себе творцем. Ось чому в цей час великого значення набуває постать художника. Своєю творчістю він покликаний перевершити природу. Та що там природу! Дехто навіть говорить про перевершеність Бога. Так, наприклад, Джаноццо Манетті (1396-1459рр.) – італійський гуманіст, вважав, що, одержавши від Бога світ у невідпрацьованому вигляді, людина вдосконалює його і робить прекрасним: "Після первинного і ще незакінченого творіння світу все, очевидно, було винайдене, виготовлене і доведене до досконалості нами".І людина виявилася навіть кращим творцем і художником, ніж Бог: створені Богом "...світ і його красоти ... були створені (людьми) значно досконалим, і чудовим, і прикрашеним з більшим смаком". І все це – не завдяки божому навіюванню чи дарунку, а лише "завдяки ... виключній гостроті людського розуму і їх праці", – писав він.

Своєю діяльністю людина тепер не лише задовольняє свої особисті інтереси і земні потреби – вона творить світ, красу, саму себе.

Таким чином, ідея культури в епоху Відродження набуває гуманістичного сенсу і наділяється людським виміром. Культура -це не лише зміна природи людиною, але й зміна нею себе.

Після епохи Відродження настала епоха Нового часу. Її особливість полягала в тому, що люди почали жити не відповідно до ритмів, циклів чи закономірностей природи, а за закономірностями міського життя з його штучними ритмами. Крім того, це була епоха технічного і промислового перевороту, становлення машинного виробництва, епоха великих географічних відкриттів і колоніальних завоювань. Усі ці події супроводжувались формуванням нового світогляду. Змінювалося не лише ставлення людини до собі подібних та до природи, а й її ставлення до Бога. Формується і новий тип людини - людини діяльної, самостійної, раціональної, яка розраховує лише на власні сили, здібності та розум. Розум, знання, раціональне мислення цінуються перш за все: "Знання – сила", – говорить Ф.Бекон; "Я думаю – отже, я існую", – проголошує Р.Декарт. Показником розумових здібностей виступає вміння зробити щось корисне чи дотепне, що в кінцевому результаті і звеличує людину, здіймає її над стихією природи. Життя, діяльність і її результати все більшою мірою визначалися самою людиною. Очевидність визначальної ролі людини і стала основою розуміння культури як самостійного явища. Отже, починаючи з Нового часу, культура стає предметом спеціального вивчення. Вважається, що як самостійне поняття "культура" вперше була розглянута в роботах німецького просвітника Самуеля Пуфендорфа (1632-1694). Він протиставив культуру природному стану людини. Це протиставлення цілеспрямованих сил і здібностей людини дикій, неприборканій стихії природи стало важливим для всіх наступних підходів до розуміння культури.

Починаючи з Нового часу, дослідження культури стають професійними, отже, можна говорити вже про різні концепції культури, що і буде зроблено в заключному питанні. Якщо ж говорити в цілому про наступні історико-культурні періоди, то слід зазначити, що в епоху Просвітництва центр ваги при розгляді культури був перенесений на людський розум.

Певною самокритикою розуміння взаємозв'язку розуму і культури стала філософія Жан Жака Руссо (1712-1778). Французький мислитель не захоплювався прогресом культури, який супроводжувався, як він вважав, падінням моралі, і протиставляв розбещеній цивілізованій людині простоту і чистоту "доброго дикуна".

Позиція Ж.Ж.Руссо багато в чому визначила трактування культури в німецькій класичній філософії. її представники (І.Кант, І.Г.Фіхте, Ф.В.Й.Шеллінг, Г.В.Ф.Гегель) обмежували сферу культури формами духовного саморозвитку суспільства і людини. Культура для них - це розвиток духу людини і сфера її духовної свободи.

Така обмеженість була знята марксистською філософією, яка трактувала культуру як сферу практичної діяльності людини, а також сукупність результатів цієї діяльності.

XX століття, означене як Новітній час, з його глобальними катастрофами – це час "розчарувань у прогресі" (Р.Арон), який породив безліч ірраціоналістичних, натуралістичних та інших концепцій культури, які розглянемо пізніше.

Таким чином, у кожну із конкретних епох культура трактується по-різному. По-різному вона визначається і представниками різних шкіл та напрямків. Крім того, різні сторони культури є предметом вивчення археології, етнографії, історії, соціології, мистецтвознавства, релігієзнавства та інших гуманітарних дисциплін. У кожній із цих наук "образ культури" проглядається по-різному.