35. Передумови національної консолідації українців в кінці XVIII – XIX ст.

Лівобережна козацька старшина денаціоналізується та включається до російського дворянства (поміщиків), селяни закріпачуються (1783р)

Носіями української культури стають кріпосні селяни

Російський уряд бере під контроль освіту, науку та друкарство (русифікація в цих сферах)

Православне духівництво русифікується і входить до складу РПЦ

Літературною мовою стає російська (на Лівобережжі), польська та латинська (на Правобережжі)

Асиміляторська політика російського самодержавства у двох напрямах: політичному та ідеологічному

У 19 ст. культуро творчою силою стає нова українська інтелігенція – вихідці з різних верств

В наслідок розквіту капіталізму пожвавлюється освіта, наука, технічний прогрес і т.д.

36. Формування української національної самосвідомості у XIX ст.

Спротив українського народу насильницькій асиміляції

Вихід в світ «Енеїди» Котляревського (1798) – пробудження цікавості до української народної культури та козацького духу, доказ спроможності української мови бути літературною

Посилення цікавості до української культури серед міської інтелігенції великих міст

Виступи окремих українських поміщиків на захист простого народу та його культури

Твори української тематики Пушкіна, Гоголя, Рилєєва

Дослідження з історії України (першим здійснив Маркевич), укр.. лінгвістики (Павловський), фольклористики (Максимович)

Наукова та культурницька діяльність Костомарова

Творчість Шевченко (1840 – вихід «Кобзаря»)

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (Білозерськаий, Куліш, Костомаров, Шевченко, Гулак)

Вихід журналу «Основа» в Петербурзі (друкували мефодіївці після відбуття покарання). Був осередком пропаганди укр.. національної свідомості

37. Розвиток науки та університетської філософії в Україні у XIX ст.

Наука розвивалася в університетах та спеціальних ВНЗ, заснованих урядом

Наукові дослідження пожвавилися в 2 половині 19 ст. Осередки – наукові товариства при університетах

Дослідження української історії та культури розвивалися незважаючи на офіційну ідеологію

П. Драгоманов – історик, філософ, економіст, укр.. громадський діяч

Джерела в історичній науці:

Діяльність комісії для розгляду давніх актів – видання «Архіву Південно-Західної Росії» - зібрання історичних документів 14-18 ст.

Історичний журнал «Київська старовина» 1882р.

Дослідження істориків Костомарова, Лазаревського, Антоновича, Єфименко

Отже, у 19 ст. всупереч політики російського царизму в укр.. університетах серед вчених виникає цікавість до історії та культури, починається дослідження в цих галузях, що сприяло формуванню національної свідомості.

38. Українська література XIX ст.

Розвиток укр. культури 19 ст. обумовлений тим, що укр. землі перебували в складі двох потужних імперій – Російської та Австрійської. Ці держави проводили загарбницьку колонізаторську, поєднуючи феодальний гніт з національним. В таких умовах українська мова зберігалася тільки в усному мовленні. Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського (1798). Іншими не менш відомими творами Котляревського були «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник» та ін. Харківський університет був центром літературної справи, а його ректор Гулак-Артемовський сприяв розвитку літератури своїми творами. До харківського гуртка належав також Г. Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози («Сердешна Оксана», «Конотопська відьма»). Переломною в становленні української літературної мови стала творчість Тараса Григоровича Шевченка, який видав такі безсмертні твори як «Гайдамаки», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та багато ін.. більшість з яких увійшли в «Кобзар» (1840). Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості. Особистість і творчість Шевченка — символ всієї української культури. Крім цього в цей час розвивалася Літературна діяльність І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого та особливо І. Франка, який виступає центральною фігурою літературного процесу 70—90-х років, сприяє, з одного боку, розвиткові й оновленню в літературі шевченківських традицій, а з іншого — подоланню тих чи інших спроб наслідування його творчості та відкриває нові шляхи художнього пізнання дійсності.  В літературі цього часу спостерігається виразне послаблення епічного начала, відхід від детального змалювання побуту, поетики життєподібності, прагнення до концентрованості змісту, створення узагальнюючих моделей людських відносин.