Казки про тварин

Вважається, що казки про тварин це в історичному плані найдавніший пласт народного казкового епосу. У праслов'янських племен, як і в багатьох інших народів, у період зародження та розвитку мисливства з'явилися прозові оповіді про звірів. Спершу вони носили магічний характер і мали на меті замовляти тварин – тотемних предків.

Існує думка, що, окрім накликання успіху перед полюванням, подібні оповіді про життя тварин створювалися і розповідалися з метою передачі молодому поколінню знань про повадки і поведінку звірів, щоб, зустрівшись з тією чи іншою твариною, людина знала, як їй поводитись.

Поряд із образами диких лісових звірів у цих розповідях почали з'являтись образи свійських тварин.

Серед казок про тварин, що в усних переказах чи записах дійшли до нашого часу, найчисленнішу групу становлять казки про диких (лісових) звірів. Є підстави вважати, що ґенетично вони найдавніші.

Найпоширенішим образом тут є вовк. Поширений культ цього тотема був пов'язаний із уявленням про вовка як священної тварини (сильної і найбільш небезпечної). Вже старогрецький історик Геродот згадує про плем'я наварів (яке багато вчених вважає одним з ранньослов'янських), представники якого сповідують культ вовків, і самі за певних обставин можуть набувати подоби цих тварин. Бажання прадавніх людей володіти силою та спритністю свого лісового ворога, можливістю захистити себе, породило велику кількість епічних творів про вовкулаків.

Найдавнішим зразком оповіді з центральним образом вовка є «Казка про вовка‑колядника» («щедрувальника»), який приходить на Різдво до діда і виколядовує в нього овечку, козу, коня, бабу, а потім – самого діда, відносить це все до лісу, і там з'їдає. Вона збереглась в небагатьох варіантах і зафіксувала давнє ставлення людини до дикого тотема, з яким «не сила боротись», а треба його задобрювати, виконуючи його волю та побажання.

Але вовк у казках не завжди постає грізним і лютим. Він не завжди панує в лісовому царстві, його неважко обдурити. Можливо, в минулому оповіді про обдуреного вовка мали на меті накликати на людей‑мисливців здатність перехитрити лісового хижака.

У подібному плані постає образ іншого лісового хижака – лисиці, яку теж у казках нерідко величають «лисичкою‑сестричкою». Вона завжди зображається хитрою, облесливою, здатною на всілякі вигадки, тому може обдурювати навіть сильніших від себе. У багатьох казках вовк та лисиця постають разом як спільники чи побратими. Але часто вони намагаються перехитрити один одного у бажанні отримати більшу частину

На слов'янському ґрунті, як і на більшій частині євроазійської території, особливого значення набув культ ведмедя. Тотемні вірування багатьох племен зберегли думку про походження людини чи роду в цілому від ведмедя. І. Березовський вказує на зв'язок повір'їв про родинні зв'язки людини з ведмедем із казковим мотивом про викрадення ним жінки, співжиття з нею та народження сина від ведмедя.

.Віддавна мріючи панувати над дикими звірами, захиститись від них, праслов'яни створили велику кількість оповідей про стосунки хижаків з людиною (що первісно виконували роль своєрідних замовлянь). У цих казках змальовано багато ситуацій, коли людина потрапляє у безвихідь, опинившись сам на сам із диким звіром – вовком, лисицею, ведмедем, диким кабаном (рідше левом). Але за будь‑яких обставин вона рятується, перемігши свого суперника хитрощами чи силою розуму. Часто при цьому людині допомагають дерева, у гіллі чи дуплі яких вона ховається. В окремих творах одному чоловікові вдається побороти зграю вовків, яким він по черзі відриває хвости («Як чоловік ловив вовків»), або, коли вони, ставши один на одного, намагаються дістати чоловіка з дерева, радить відірвати нижньому голову і причепити верхньому («Куций вовк», «Старий вовчище»). Чоловікові вдається перехитрити хижака й іншим чином: він начебто погоджується, щоб вовк його з'їв, але каже, що брудний, і йде до річки вмиватись, а, вмившись, просить вовчого хвоста, щоб витертись, тримаючи вовчий хвіст, він намотує його на руку і б'є вовка («Парубок і вовк»). Навіть маленький хлопчик, який «народився з золотим ланцюжком на шиї», може вийти переможцем («Як хлопчик трьох вовків забив»).

В інших оповідях лісоруб перемагає ведмедя, якого кличе допомогти розколоти дубову колоду, а потім витягає клин, і ведмідь потрапляє у пастку. У деяких творах переможцем над лісовими звірами стає жінка чи баба («Ведмежа лапа»).

Наступну групу звіриного епосу становлять казки про свійських тварин. Вони з'явились тоді, коли людина приручила окремих представників світу природи, пристосувавши їх для своїх потреб. Серед головних персонажів цих казок найпоширенішими є кінь, корова, собака, коза, віл, цап та баран.

Приручення тварин та використання їх у власних цілях змінило світогляд праслов'ян: люди почали вірити, що сильніші від звірів і здатні над ними панувати; а також – що мешканці лісів повинні їм підкорятись.. Тому поряд з казками про допомогу домашніх тварин у господарстві існує багато оповідей про їх сприяння у битві з хижаками. Свійські тварини часто постають охоронцями своїх господарів, дому: собака проганяє вовка від овець або ловить лисицю, що краде курей та гусей; баран обдурює вовка і карає його; котові легко вдається перехитрити лисицю, оскільки він уміє лазити по деревах. У цих оповідях свійські тварини завжди постають спритнішими та хитрішими від диких.

Серед цієї групи казок часто зустрічається мотив втечі домашніх тварин до лісу та їх пригоди. Первісні люди знали, що там їхніх помічників підстерігає небезпека, тому, можливо, цими оповідями намагались їм допомогти. Часто у казках свійські тварини допомагають людині в полюванні, заманюючи здобич в яму чи заганяючи в сітку. Коли дикі звірі потрапляють до пастки, то людина отримує над ними панування. Просячи пощади, лісові мешканці обіцяють хорошу винагороду за звільнення, дають слово ніколи більше не шкодити господарству. У казках людина розуміє необхідність мати хоч якусь тварину, оскільки вона може принести користь. Так, головний персонаж казки «Солом'яний бичок», пасучись на цвинтарі в лісі (що є безумовним підтвердженням архаїчності сюжету), допомагає дідові та бабі «зловити» зайця, лисицю, вовка та ведмедя, котрі за звільнення обіцяють винагороду. Згодом ведмідь приносить з лісу мед диких бджіл; вовк приганяє отару овець; лисиця – курей, гусей та качок; заєць – коралі та дерев'яні прикраси. Таким чином, мешканці лісу та солом'яний бичок – ритуальна подоба тварини (зроблений з соломи ідол – дідух, що асоціюється з духом поля, хліба, померлих предків), стають годувальниками людей.

Поряд з групами народних казок про диких та свійських тварин існують групи творів про диких та свійських птахів. За походженням вони також давні, оскільки виявляють архаїчне бачення людиною світу. Серед епосу про птахів важливе місце займають тексти про хижаків – шулік, орлів, яструбів, які панують у надземному Царстві, завдаючи шкоди слабшим від себе – горобцям, сорокам, ластівкам та ін. Але і тут меншим птахам вдається перехитрити хиасаків. Коли вирішили вибрати царем того, хто може найвище залетіти, то горобець ховається між крилами в орла, і як той вже не Має сили летіти вище, вилітає зі сховку, отримуючи першість («Як птахи царя вибирали

Менш численними є групи казок про риб і земноводних та комах. У першій з указаних груп важливе місце відводиться істотам, широко використовуваним у магії – зміям, ящіркам, жабам, ракам. У риб та земноводних, що населяють підземне (підводне) царство, теж є своя ієрархія – сильні та хижі представники (щука) й слабші (окунь, карась, в'юн тощо); у земноводних змій та змія постають царем та царицею. Комахи (бджоли, комарі, мухи, павуки), незважаючи на те, що вони найменші, часто виявляються переможцями над тваринами чи птахами. Лише в деяких випадках вони зображаються окремо від інших істот.

Казки про тварин пізнішого походження тяжіють до новелістичних творів (зокрема, суспільно‑побутових казок). У багатьох з них в сюжеті поряд із тваринами центральні місця відводяться людям, майновий чи суспільний стан яких відіграє недругорядну роль («Як кінь допоміг панському комісарові з царівною громовою одружитися», «Як лисиця зробила чоловіка багачем», «Кіт і граф Попеловський», «Котофей і пан Печерський», «Як лисиця оженила діда на царській дочці»). Пізнішим нашаруванням є також надання тваринам суспільних ознак життя людей – професій, чинів, звань. Тут хижаки часто виступають царями, міністрами, генералами, панами, війтами («Звірі під пануванням лева», «Лев і осел, що удавав царя», «Як вовк хотів бути війтом» та ін.). У таких казках звірі виконують ролі, властиві лише людям («Лисичка‑суддя», «Лисиця‑сповід‑ниця і вовк», «Лисиця‑черниця сповідає півня», «Як звірі хату будували», «Грошовитий когут» та інші). У таких текстах часто протиставляються тварини села та міста («Польова миша і міська миша», «Мишка сільська та мишка‑кума з міста», «Дві вивірки», «Сільська муха та міська муха»). Ці твори набувають повчально‑розважального характеру.

На відміну від звіриного епосу у таких казках за кожним персонажем криється щось більше, ніж просто опис поведінки диких та свійських тварин. Тут кожен образ є алегоричним уособленням певних людських рис, якостей чи характеристик: вовк – жорстокості, лисиця – хитрості, заєць – боягузтва, осел – впертості, собака – вірності, віл – витривалості, бджоли – працелюбства тощо. За допомогою образів тварин, наділених чинами, званнями, почестями викриваються та висміюються людські та суспільні вади, виявляється народне ставлення до пороків – жорстокості, зажерливості, несправедливості, впертості, лінивства і т. ін. Ці твори характеризуються високим рівнем узагальнення, в них образ кожної тварини постає як сформований тип. Такі казки алегоричного характеру у жанровому плані є проміжними між казками про тварин та байками, до яких вони подібні тематикою та художньообразною структурою.