66.Жанр чарівної казки в українському фолькорі. Українські дослідники-казкознавці.

Найбільшу групу казкового народного епосу становлять чарівні (героїчні) казки. Інколи їх ще називають фантастичними. Ряд вітчизняних та зарубіжних учених, опираючись на дослідження Дж. Фрезера, притримуються думки, що казка виявляє тісний зв'язок із обрядом, ритуалом (а відтак – з міфом), тому зберігає давні форми мислення, трактування дійсності, магічно‑релігійні погляди тощо. Опираючись на дослідження братів Ґрімм, М. Міллера та теорію Бенфея, В. Гнатюк вважав, що українські казки «належить уважати за останки тих давніх арійських міфів».

Пояснення багатьох мотивів казкового епосу можна знайти лише у їх зіставленні з давніми ритуалами, елементами соціально‑релігійного укладу життя праслов'ян та древніх євроазійців: «У казці правда не є зовнішнього змісту; в ній правда внутрішня, ідеальна, як відблиск релігійної ідеї, що перейшла від первісного міфу. Через те в ній фантазія вільніша... Отже казка є ніщо інше, як старовинні міфи, що витворились і перейшли на землю ще за часів індоєвропейських. Міфічне зерно зосталось цілим як головний мотив, як сенс казки. Казка має космополітичне значення. Критерієм дослідження казки є порівняльна міфологія; метода дослідження міфології казок – порівняльна».

Означення «чарівні» щодо цього виду казок може вживатися лише умовно, оскільки елемент чарівності зустрічається і в інших жанрах усної народної творчості (у плані незвичайних персонажів чи подій). Але у казковому епосі до цього виявляється неабиякий інтерес, а чари, чарівні речі, чарівні персонажі набувають найширшого потрактування. Незвичайність є обов'язковим елементом цього жанрового різновиду. Серед чарівних казок виділяється велика група творів, які окреслюються терміном «героїчні казки». Героїчними вони називаються тому, що у центрі зображення в них знаходиться образ героя‑богатиря, лицаря, завдяки доблесті, мудрості та звитязі якого відбуваються всі описувані події. Героїзм обов'язковий для казок цього типу, оскільки вони виникли та розвинулись у перед‑княжий та княжий періоди слов'янської історії.

Значна частина героїко‑чарівних казок носить виразний історичний характер. їх головні герої (такі як Кирило Кожум'яка чи Ілля Муромець) мали реальних прототипів. У них зустрічаються описи чи згадки про дійсні події минулого (напади турків, татар). Інші твори позбавлені конкретного історичного підґрунтя. Усе, що описано в них, зображено як можливе, позачасове чи навіть як сучасне, що відбувається десь далеко («у тридесятому царстві», «за високими горами, за глибокими морями»).

Але серед чарівних казок є й такі, що майже позбавлені або й зовсім позбавлені героїки. Це – твори типу «Дванадцять місяців», «Про дідову та бабину дочку», «Казка про гоніння мачухи». У них центральним персонажем постає знедолена героїня, яка, подібно до лицаря з героїчних казок, потрапляє в інший світ (дивний ліс, підземне чи морське царство), і там з нею відбуваються незвичайні події. Багато з цих творів з часом набули нових рис, тому деякі з них можуть сприйматись як перехідні до соціально‑побутових.

Вирішальною та обов'язковою ознакою всіх вище згаданих груп чарівних казок є незвичайність описуваного, надприродність, таємничість, чудесність подій, динамічність їх розгортання. Центральним мотивом кожної казки, яку зараховують до цього жанрового різновиду, є зображення подорожі, дороги її головного персонажа.

Простір у чарівній казці плинний. Він, як і за уявленнями первісних людей, поділяється на світ «своїх» і «чужих», «живих» і «мертвих» (своє царство, тридесяте царство тощо). Чуже, потойбічне царство, знаходиться під землею, у воді, на небі, на високому дереві, або «за тридев'ять земель». Воно функціонує за своїми особливими законами. Межею між царствами служать ліс, море, річка, колодязь, міст, гора, вогонь, дерево чи інша рослина, яма, печера, щілина в горах і т. п., перейшовши або перестрибнувши які герой опиняється у потойбіччі. Інколи цей перехід можливий лише в певний зачарований час

. Л. Дунаєвська подає трикатегорійну систему казкових персонажів, поділяючи їх на злотворців, добротворців, знедолених.

герой часто перемагає хитрістю чи обманом, здобуває необхідний об'єкт, викравши його, тощо, і при цьому його дії не засуджуються.

Як явище, що виникло на ґрунті прадавньої міфологічно‑релігійної системи, чарівна казка увібрала в себе значну кількість культово‑обрядових рис, без врахування яких втрачається можливість трактування багатьох творів чи їх елементів, або ж вони сприймаються лише як продукт народної уяви та фантазії без суспільно‑історичного підґрунтя.

Так, у казці «Дерево до неба» сюжетна дія розгортається навколо незвичайного дерева, що гіллям сягає неба, пов'язуючи земний і небесний світи. Воно росте в царському саду поміж прекрасними квітами, але жодна людина ніколи не бачила його верхівки. Змій з небесного царства, яке знаходиться у гіллі дерева, викрадає царівну, і цар посилає своїх слуг та добровольців визволяти принцесу. Але ніхто з них не може вилізти до гілля, і лише головному героєві через особливі вміння та поради тварини вдається дістатись змієвого царства, перемогти змія і звільнити царівну. У казці події розгортаються на ляху центрального персонажа – спочатку догори по дереві, поки герой добирається до першої гілки, потім – до листя; нарешті – у ебесному царстві, в якому як і на землі є ліси, поля, моря.

Культ рослинності простежується і в інших образах – незвичайної рослини, що виростає до неба, по якій герой лізе вверх, дістає чарівний млинок, що сам пече млинці («Чарівний млинок»); розрив‑трави, яка всі замки відмикає («Казка про Кощія Безсмертного, Івана‑царевича та Булата‑молодця»); чарівної горошини, з'ївши яку жінка народжує незвичайного хлопчика, що росте не по днях, а по годинах («Котигорошко») та ін. З культами рослин та землі пов'язані казкові образи незвичайного дрімучого лісу, чарівного саду, який родить срібні, золоті та діамантові яблука; поля золотої пшениці.

Тотемічні погляди в чарівних казках відлунюють в образах незвичайних тварин, птахів, риб, комах. Вони також виступають захисниками та чарівними помічниками головного героя, який, у свою чергу, знає таємниці природи, нерідко розуміє мову звірів та птахів, уміє поводитися з лісовими, морськими чи повітряними мешканцями.

Іноді головний герой чи героїня народної казки отримує чарівну тварину‑помічника у спадок від померлих батьків. Чарівними помічниками можуть бути тварини свійські і дикі. Герой казки «Іван – коровий син» стає сильним завдяки своїй названій матері‑корові, що вигодовує його своїм молоком. Парубкові‑свинопасові з казки «Дерево до неба» вдається витримати ряд випробувань лише завдяки порадам старої свині. У «Казці про Івана‑Богатиря» заєць, лисиця, вовк та ведмідь за порятунок віддають парубкові власних дітей, які згодом допомагають хазяїнові та рятують його від смерті. В іншій казці хижий вовк із вдячності за звільнення стає вірним порадником і побратимом молодому царенкові («Казка про королевича та залізного вовка»).

Але найвищого вияву негативна сила сягає в образі змія. Про зв'язок цього персонажа з давнім культом говорить його магічна природа: як і чарівний кінь, він причетний до всіх стихій: живе в землі, біля гори або на ній (змій‑горинич), пов'язаний з водою (змій морський), із повітрям (має крила і може літати), із вогняною стихією (живе біля вогняної ріки, дихає полум'ям, з ніздрів дим іде). Його подоба – поєднання частин тіл різних тварин – різноманіт них природних середовищ: хвіст (як у плазунів), кігті та крила (від птахів), покритий лускою (як риби, ящірки) тощо. Частим елементом є його багатоголовість, а відтак – здатність пожирати, живучість, оскільки голова – тілесне уособлення душі. Щоб перемогти його, треба відрубати всі голови, які при битві можуть відростати знову.

Ця істота постає як повелитель природних стихій: в морі хвилі піднімає, ліси корчує, ріки підпалює; коли летить, – грім гримить і трясеться земля, креше блискавки в небі.

Впливи на розвиток чарівної казки різних історичних обставин та умов розвитку суспільства, народної свідомості – цікава проблема, ще вичерпно не вивчена. Вона потребує досліджень фахівців етнографії, етнології, етнопсихології та ін. Безумовно, з текстів казок неможливо відтворити суспільного та життєвого укладу наших далеких предків, але без знання цих елементів важко знайти пояснення багатьох казкових компонентів на рівні тематики, мотивів, художньо‑образної структури. Зводити такі пояснення лише до сфери людської уяви та фантазії неправомірно і безпідставно.Чарівні казки як жанровий різновид відрізняються сталими законами побудови. їх сюжет розгортається динамічно та в хронологічній Послідовності. Елементи сюжету завжди розміщені у традиційному порядку, який ніколи не змінюється. Співвідношення елементів сюжету завжди стале. Експозиція – коротка та чітка. У ній, як правило, повідомляється про місце або час подій. Зав'язка оповіді теж традиційна і не відзначається великою різноманітністю.Розвиток дії завжди динамічний – головний герой вирушає в нелегку дорогу «в тридев'яте царство», яке сприймається як потойбічний світ. Цьому може передувати коротка підготовка (випасання коня, виготовлення взуття, палиці чи зброї – булави, меча тощо). На шляху герой зустрічає незвичайних людей, представників природи, чарівних істот, від яких нерідко отримує магічних помічників чи поради на майбутнє.

Найпоширеніша кульмінація чарівної казки – двобій героя та антигероя (Змія, Кощія, злого царя), який, як правило, завершується перемогою героя. Після головної кульмінації можуть бути ще кілька. Наприклад, заслуги героя присвоює лжегерой, який забирає свідчення перемоги (голови Змія, молодильні яблука тощо) та наречену собі. Тому головному персонажеві доводиться відстоювати свою перемогу ще раз. Кульмінаційним моментом може бути смерть героя та його оживлення живою водою. Поширеним видом допоміжної кульмінації є сцена втечі героя та погоні за ним родичів вбитого ворога.

Розв'язка завжди проста – зло переможене, встановлена справедливість, злотворці покарані, добротворці нагороджені за свої вчинки; головний герой отримує царство і наречену, з якою вони «живуть і дотепер, якщо не повмирали». Традиційна кінцівка утверджує непереможність добра і невмирущість його творців.

Такий порядок сюжету вимагає певних законів композиції, що підтримується традиційно усталеними формулами, за допомогою яких будується оповідь, її елементи пов'язуються між собою. Наявність великої кількості таких формул – визначальна ознака чарівної казки. Л. Дунаєвська, на основі досліджень румунського вченого Н. Рошияну, визнає, що визначені ним види казкових формул цілком можуть бути застосовані до казкової системи українського фольклору. Це – ініціальні формули, медіальні та фінальні.

Ініціальні формули (від лат. initiare – починати) – це сталі початкові елементи оповіді, пов'язані з її зачином. Вони поділяються на дві групи:

1.      До першої групи входять хронологічні (формули часу), якими окреслюється часова ознака розказуваних подій

2.      Другу групу складають топографічні (формули місця), що вказують на те, де відбувались описані події

В обох групах зустрічаються зачини з гумористичним забарвленням: «Ще в ті часи, коли на вербі родилися груші, десь у світі жив...», «Колись давно, ще за царя Гороха, жив собі...», «Це було тоді, коли моя прабабка в попелі гралася, а прадід повзав рачки по подвір'ю» , «Раз був, де не був, за темними лісами, за глибокими морями, від нас за сімдесят сім держав, а ще далі – на десять горобиних кроків і на двадцять блошачих скоків...». Незважаючи на серйозність подальшого викладу, такі формули натякають на вигаданість та нереальність описаних подій, несерйозне ставлення оповідача до них.

Персоніфікація також є поширеним прийомом української казкової прози. У чарівних казках персоніфікуються дерева, річки, каміння, стихії, місяці, дні тижня, предмети тощо. При цьому вони антропологізуються – набувають людських рис та якостей, можуть діяти, виявляти свої бажання, розмовляти по‑людськи, впливати на долю героїв.

Типовим способом композиційної побудови казки є ретардація, що застосовується з метою посилення емоційної напруги.

Важливою складовою частиною художньо‑образної структури казки є її символізм. Символами постають числа 3, 7, 9, 12, 24, 40, 70 та ін., кольори – чорний, білий, зелений, синій, червоний; природні матеріали – скло, кришталь, алмази, самоцвіти, діаманти; метали – мідь, бронза, срібло, золото. При цьому скляні, кришталеві, срібні, золоті та ін. предмети постають як такі, що принесені з потойбіччя.

B.      Пропп вказував на те, що всі золоті речі є «неземними», оскільки виявляють зв'язок із сонцем; у цьому зв'язку золоте волосся стає ознакою чарівності його власника (власниці). Подібно до цього срібна символіка пов'язана з місяцем, водою; мідна чи бронзова – з вогнем; прозорі матеріали (скло, алмази, кришталь) – водою та повітрям. Часто наростаюча послідовність символів створює градацію – герой зустрічає мідний, срібний та золотий палаци;

Зв'язок чарівної казки з іншими жанрами української усної народної творчості

Чарівна казка – один з небагатьох жанрів усної народної творчості, продуктивний період розвитку і побутування якого охоплює близько 10 століть. Тому вона більшою чи меншою мірою пов'язана з усіма іншими жанрами українського фольклору.

Побудовані на основі давніх культів та вірувань чарівні казки зберегли впливи найдавніших язичницьких жанрів та культово‑релігійних обрядів.

У чарівних казках зустрічаються елементи заклять (проклять) – формули, якими людей перетворюють у камінь, дерево та ін

.

Із системою магії пов'язаний також інший древній жанр, представлений у казках, – ворожіння, який супроводжується використанням чаклунських атрибутів – скла, воску, кришталю, вогню, води тощо.

Найчастіше чарівні казки відображають обряд весілля – етапи та закони вступу в шлюб (як правило, царських дітей, оскільки пов'язані з передачею влади молодшому поколінню). Тексти чарівних казок фіксують різноманітні весільні традиції. Найпоширенішими мотивами є викрадення нареченої проти її волі; видання заміж у відплату за допомогу (наприклад цареві, який допоміг перемогти у війні ворогів царства); отримання нареченої через виконання наказів та пройшовши ряд випробувань

Чарівна казка як жанр є своєрідною контамінацією інших жанрів (від лат. contaminatio – змішання). Увібравши в себе елементи давніх та сучасних їй фольклорних різновидів, вона водночас стала основою та джерелом розвитку інших народнопоетичних жанрів. Будучи надзвичайно живучою, чарівна казка, яка на слов'янських землях зародилася задовго до християнської епохи (про що свідчить надмірне переповнення її язичницькими культовими елементами, поглядами на життя, мораль та людські стосунки), донесла до наших днів відлуння прадавніх вірувань, уявлень і традицій наших предків.

67.Казки про тварин: сюжети, образно-персонажна система. Українські дослідники-казкознавці.