4.Весільна обрядовість, її виникнення і становлення. Дослідники весільної обрядовості та їхні праці.

Весільна обрядовість — це система драматично-ритуальних дій та пов'язаних з ними пісенно-поетичних текстів, що виконуються з нагоди шлюбу хлопця та дівчини як початку їх спільного життя з метою створення сім'ї.Весілля як зародження нової сім'ї має довгу передісторію виникнення, що пов'язано з різними етапами становлення дослов'янських та праслов'янських племен на території сучасної України.

Найдавнішим періодом був час гетеризму (термін введений Е. Тайлором), коли, «мужчини і жінки жили статевим життям цілими групами чи громадами, не вирізняючись попарно, як чоловік і жінка, подружжя. Тоді дітей виховувала громада». Це була найархаїчніша форма доплемінного життя та суспільного укладу. Вона стала основою формування молодіжних організацій, на що вказує М. Грушевський: «Очевидно, організації нежонатої молодіжи в якихось формах існували у нас ще перед розселенням, так як існують в родоплемінній стадії різних примітивних народів». М. Сумцов висловлює думку, що слов'янські вечорниці-досвітки є своєрідною формою пробного шлюбу. Про його пережитки в окремих реґіонах України пише й Г. Лозко: «Залишки пробного шлюбу подекуди побутували в Україні довгий час... Пробний шлюб був своєрідною перевіркою придатності жінки до подружнього життя та дітонародження. Часто молоді переїздили в дім нареченого, коли наречена була вже вагітна». Таке пояснення є не зовсім слушним, оскільки записи обрядів свідчать, що в новітню добу в більшості регіонів України незайманість нареченої мала надзвичайно важливе значення.

Наступним важливим історичним етапом становлення народної обрядовості був період переходу чоловічих громад у військові організації (час передкняжої та княжої доби). З цього приводу М. Грушевський писав: «Соціальні факти, які приносяться з організацією парубоцької верстви й використуванням її в інтересах оборони і взагалі воєнної сили, з свого боку, додають нові психологічні мотиви, які заволодіння дівчиною зв'язують спеціально з воєнним заняттям і роблять еротику одною з приналежностей чи окрас воєнної спеціальності. Вільна любов і свобідні зносини з дівчатами вважаються привілегієюсеї верстви, ... і тим твориться подвійна етика сексуальних відносин: одна в межах верстви парубоцької, друга в межах того громадянства, яке вже вийшло з безженного стану. Те, що дозволено нежонатій молодіжи, спеціально парубоцтву, трактується як вчинок неморальний, необичайний в тій частині роду-племені, яка живе в родині, в сім'ї».

У цей час поширеним було явище викрадання («умикання») дівчини в час весняних чи літніх ігрищ в гаї, лісі, біля водоймищ або в інший час — коли вона заблукала в лісі (іти дівчині до лісу по ягоди чи гриби вважалося великою необачністю, оскільки саме в лісі будувались тереми — житла військових громад). Дівчина, що потрапляла в цей терем, ставала «сестрицею», спільною дружиною громади, де ставлення до неї було непогане: воїни з військових походів привозили їй найдорожчий одяг та їжу, повинні були виконувати всі її бажання. З часом її видавали заміж за чужинця, який проходив лісом, або ж за одного з членів дружини, після чого вони переселялися жити у рід.

Іноді викрадення дівчини було нелегкою справою, тому в ньому брала участь вся громада побратимів. При цьому парубок, для якого викрадалась дівчина, очолював похід, називаючись князем. М. Грушевський подає цікавий обряд, який донедавна зберігався у весільній традиції, був пов'язаний з викраденням нареченої, і трактувався як «присяга» дружини на вірність і солідарність в поході: «...дружко на рушнику веде молодого, одягненого в кожух, до походу; той другою рукою держить одного з молодців, які всі також держаться за руки, і так ся процесія тричі обходить наоколо столу, на котрім стоїть миска з горілкою і ложкою-черпаком. По кожнім разі всі п'ють ложкою горілку з миски, під кінець просто з миски. Се пиття з одної чаші якогось ритуального напитку (правдоподібно, меду, заступленого в новішім обряді горілкою, що з'явилась у нас уже в добі козацькій) дійсно живо нагадує, напр., спільну чашу, котру пили побратими, зав'язуючи братство. По сім дружина виїздить, причім пісні рекомендують переїздити можливо тихо, щоб не звернути нічиєї уваги. Декотрі пісні ясно представляють завдання походу — оружний напад і насильне захоплення дівчини, тим часом як інші вплітають символічні мотиви ловецтва, полювання на дівчину як на рідкого звіря і т. д.». Часом «нападник» чи «завойовник» дівчини називався її судженим, оскільки бували випадки, що він викрадав «крайню» дівчину в хороводі чи ту, яка була ближча до води. Його назва «суджений-ряжений», очевидно, походить від звичаю вдягати при цьому обряді маски звірів, які у прадавні часи були невід'ємним атрибутом всіх язичницьких ритуалів.

Серед деяких праслов'янських племен існувала «альтернативна» форма шлюбу — продавання дівчини іншому родові за викуп. Оскільки ця традиція існувала ще до запровадження грошей (перші срібні та золоті монети в Київській Русі почали карбувати в 10 ст. вже після прийняття християнства), тому у той час здійснювалась так звана мінова торгівля, де одиницями міри були корови, воли, коні, вівці тощо.

З історичним розвитком суспільства, формуванням людської свідомості, а, разом з тим, — новим християнським поглядом на мораль, сімейне життя та ставлення до жінки, архаїчні весільні традиції замінюються новими. Найпоширенішою стає практика укладання шлюбу за згодою закоханих парубка та дівчини з попередньою їх домовленістю. Але ще довго траплялись випадки одруження дітей за бажанням батьків, які могли домовлятись без попередньої на те згоди наречених чи одного з них. Часто при цьому вирішальну роль відігравав майновий стан зацікавлених сторін, заради якого приносилось в жертву особисте щастя молодого подружжя. Ще гостріше ця проблема поставала у тому разі, коли при цьому парубок чи дівчина насильно розлучались із тим, кого справді любили. Ця тема знайшла відображення у народній ліриці.

Слов'янське весілля періодів Київської держави та козацтва формувалось під впливом багатьох чинників, західноєвропейських (зокрема римських) та азіатських запозичень. Але елементи періодів мисливства (ловитви нареченої як дорогого звіра), княжого укладу (весілля як розігрування драми княжого двору), викупу нареченої, її викрадення тощо збереглися у весільній системі обрядів, що свідчить про їх тісний зв'язок з архаїчною традицією на різних етапах становлення суспільного життя. Вони залишили свій відбиток і на інших жанрах усної народної творчості, зокрема в календарній обрядовості, баладній ліро-епіці, народній ліриці, героїчному та казковому епосі, пареміографії.

Дослідники та їх праці:

Із XVI ст. звернення до української обрядовості й, зокрема, до весільного обряду набуває цілеспрямованого характеру — від перших випадкових записів Я. Ласицького (1581) та здійснених у наступних століттях записів Г.Л. де Боплана (1650) й

Г. Калиновського (1777) до більш системних робіт XIX століття, коли світ побачила низка спеціалізованих праць із цього питання: "Сватання, весілля і родини у люду руського на Русі Червоній…" (1805 р.) І. Червінського, "Українське весілля" (1835р.) Й. Лозинського, "Малоросійське весілля" (1877 р.) І. Кульжинського та "Малоросійське весілля" (1897 р.) О. Марковича. Цінні з фактологічного боку, ці дослідження та фахові описи української весільної обрядовості дають змогу простежити еволюцію обряду, повніше уявити пережитки давніх шлюбних звичаїв, побачити зміни у весільній обрядовості наприкінці ХІХ століття.

Попри описовий, фактичний характер, ці роботи — вагоме джерело знань з автохтонної української весільної обрядовості. Весільні обряди, звичаї, пісні відображені в тогочасних літературних творах І. Котляревського,

Г. Квітки-Основ’яненка і пізніше — у творах О. Кобилянської, І. Франка,

Т. Шевченка. Особливо цінні з фактологічного боку дослідження та фахові описи української весільної обрядовості вчених середини ХІХ ст. М. Костомарова,

А. Ніколаєва, В. Навроцького, О. Терещенка та ін.