18. Жанр казки в українському фольклорі

Казка — це епічний твір народної словесності, в якому відображені різночасові вірування, погляди та уявлення народу у формі структурованої, хронологічно послідовної сюжетної оповіді, яка має чітку композиційну будову, яскраво виражену колізію (в основі якої лежить протиборство між добром і злом, що завершується перемогою добра).

Украї́нські наро́дні ка́зки — популярний фольклорний жанр. В народних казках передається з покоління в покоління мудрість народу, усе, що є вартим уваги нащадків, життєвий досвід, мрії народу, його почуття.

Казки мають повчальний характер, і в них завжди є певна мораль. Одні казки виховували любов до рідної землі, рідної домівки, рідної матері, інші до народу і Батьківщини в цілому. Є також гумористичні і сатиричні твори, які не мають педагогічного характеру. Але попри те, що різні групи казок відрізняються темами і формою, ідеї у них подібні. Усі вони прославляють мудрих, хоробрих та кмітливих і засуджують зрадливих, ледачих і підступних. Також герої різних казок дуже схожі своїми портретами.

Як вказує В. Гнатюк, «Казки належать до найдавніших витворів людського духу і сягають у глибину таких далеких від нас часів, якої не досягає жодна людська історія».

Основною ознакою казки є її невідповідність з оточуючою дійсністю, у казках чарівне сприймається як магічне, «зачароване».

Відповідно до функцій, що виконують персонажі в казках, Л.Ф. Дунаєвська поділяє їх на добротворців, злотворців та знедолених. Їх кількісне співвідношення у різних творах може бути різним, але кожен образ, на думку дослідниці, повинен бути віднесений до однієї з трьох груп.

І. Франко у своїй спробі класифікації виділив:

1. Казки звірині.

2. Казки властиві: а) казки чудесні; б) казки легендарного характеру; в) казки-новели; г) казки про дурного чорта або велетня.

3. Анекдоти.

Але М. Грушевський критикував такий поділ, вважаючи основною помилкою те, «що він класифікує не прості мотиви, а доволі складні комбінації їх, і притім занадто притримується германських казкових тем...». М. Грушевський не подає класифікації казок, а виділяє головні казкові мотиви-образи чи «мікротеми». Тут розглядаються космічні сили чи космогонічні образи, образи змія, баби-яги, Кощія, тваринні персонажі тощо.

Традиційним, прийнятим в сучасній фольклористиці є поділ казок на казки про тварин (птахів, рослин, комах); чарівні (їх іноді називають героїчні чи фантастичні) та суспільно-побутові (реалістичні, новелістичні) з окремими розгалуженнями чи підвидами у кожній з названих груп.

19. Християнські та язичницькі елементи в українському зимовому фольклорі

Більшість українських символів, особливо пов’язаних зі святами, мають під собою і релігійне і народне підгрунтя. Простежити це можна хоча б на прикладі зимових свят: Різдва Христового, Нового Року і Водохрещя. Час святкування цих свят повністю збігається із часом відповідних поганських свят, що передували християнським. Ці три свята тривали протягом 12 днів, що з одного боку символізували творення Всесвіту, а з другого - народження і вдосконалення особистості Ісуса Христа.

Різдво Христове і Різдво Всесвіту - одне свято, про що свідчать його обряди і вірування, які пояснюються як астральним язичництвом наших предків, так і церквою. Наприклад, 12 страв на Святий Вечір символізують 12 знаків зодіака, що в свою чергу відображають 12 епох творення Всесвіту, а з погляду християнства - 12 апостолів, що супроводжували Ісуса Христа. Так само можна розглядати схід вечірньої зорі, обкурювання хати ладаном, страви на вечерю, колядки тощо. Той же Нечуй-Левицький вважав, що колядки та щедрівки дають найбагатший матеріал для дослідження української міфології, а після колядок та щедрівок найбільше міфологічного елементу містять самі обряди на Різдво, на св.Василія, на Водохрещя, весняні ігри тощо. Напочатку нашої ери всі ці вірування заборонялися і переслідувалися церквою, лише починаючи з 4-5 століття вони визнаються. Проте не все, що було присутнє у святкуванні Різдва Всесвіту в дохристиянські часи, збереглося до наших днів: дещо відкинулось, дещо забулось.

Новий Рік, Василія і Щедрий Вечір святкується в один день. Культ небесного золотого плуга, приготування короваю, засівання символізують цей день. Цим традиціям поганського походження вдалося уникнути впливу християнства і залишитись у первинному вигляді.Завершуються зимові свята Водохрещям. Це свято води, яка цього дня вважається святою, що підтверджується і народними віруваннями, і церквою. В українській міфології, як і в багатьох інших міфологіях світу, Вода стоїть при початку світотворення. Вона є пасивним началом, а активним виступає Вогонь. Символами переплетення Води і Вогню є два голуби, кольори нашого прапора, золотистий тризуб на голубому тлі, тощо.

Традиційні народні свята завжди супроводжуються танцями, різними іграми та гуляннями. Це також йде ще з сивої давнини. Літописець так оповідає про давні народні забави: «Сходились на ігрища, на танки і на всякі бісовські пісні». Проте незважаючи на негативне ставлення церкви до елементів давніх культів, деякі з них продовжують існувати в українському фольклорі й зараз.

З Лановиків:

Святкування Різдва у найдавніші часи виливались у послідовні релігійні містерії, що здійснювались процесіями жерців, перевдягненими у спеціальні маски, які були уособленням божеств та духів. Ціллю цих святкових дійств було поклоніння культовим об´єктам, відлякування ворожих людині сил, або їх задобрювання. Так із культом вогню та поклонінням Перуну пов´язані ритуали біля домашньої печі — вшанування домашнього вогнища. За словами М. Грушевського, «вся система святочних відправ опирається цілком виразно на комплексі ідей магічного характеру».

Як вказують дослідники, колядники в Україні завжди сприймались як гості з потойбіччя, які дарують благополуччя тим, хто їх приймає, звідси — мотив переправи через річку, маски як ознака жителів іншого світу.

У святі Маланки виявляється астральний культ (поклоніння місяцю), а також — культ води та хліба (магічні дії з короваєм чи хлібом біля криниць та водоймищ), культ вогню.

Свято Водохреща (водосвяття) було пов´язане з культом води та поклоніння Дані, про що свідчить його народна назва Йордана, або Ярдань. За словами С Килимника, «Свято Йордану відбувається обов´язково вночі, й саме свячення води мусить закінчитися до сходу сонця... бо лихі сили панують переважно ніччю й їх треба заворожити, заклясти, відвернути від води, від весни».

Зимові дійства також супроводжувалися ритуальною їжею: круглими хлібами чи калачами (знак сонця), варениками (знак місяця), рибою (символ води), горіхами та плодами (символ дерева світу), кашею чи кутею (символ землі, що мав зв´язок із культом предків).

20. Пісні літературного походження: характеристика змісту і поетики

Сучасний розвиток вітчизняного літературознавства характеризується зростаючим інтересом народних пісень, а також літературного походження, творчу спадщину яких донедавна в Україні частково було вилучено з національного художньо-культурного життя, і тому не вивчено належним чином. Усна народна творчість, як і художня література взагалі є словесною поетичною творчістю, тому між ними існує тісний зв'язок. Він починається з того, що усна народна творчість є джерелом виникнення літератури. Проаналізувавши літературні та фольклорні тексти, а також їх жанрові системи, можна побачити, що між усною народною творчістю та літературою є багато відмінного, і навіть спільні риси є зовнішніми відрізняючись внутрішнім змістом. Серед ознак, характерних для усної народної творчості та літератури, першою, безумовно, є мова, за допомогою якої творяться і функціонують народнопоетичні та літературні твори. Наступним чинником що зближає усну народну творчість та літературу, є жанрова система. Художні засоби, які використовуються в обох видах словесної творчості, як і жанрові характеристики, належать до сфери поетики.Українська пісенна культура - одне з найцінніших духовних надбань народу за багатовікову його історію. Ставши невід’ємною складовою частиною кращих набутків світу, вона посіла в них справді визначне місце. У народних піснях відображено найрізноманітніші прояви життя трудового народу - його нелегку, але героїчну історію, тривалу й запеклу боротьбу з чужоземними поневолювачами, поміщиками, побут та уподобання трудящих. Народна пісня - незатьмарене джерело життя і повсякденних турбот трудівників. Вона правдиво відгукувалась на найрізноманітніші події в житті простих людей. Виняткова мистецька краса випливає з поетичних слів і мелодій пісень про кохання, правдиво й сердечно передано в них взаємну любов і щастя закоханих. А скільки смутку, горя, журби й печалі в піснях про невірність чи підступність! Високою художністю позначено поетичні рядки й мелодії творів про нещасливу долю жінки в дореволюційній сім’ї. Ліричною проникливістю, глибиною і підкресленою простотою викладення відзначаються ці пісні. Особливою музичною красою вирізняються пісні багатоголосі, "розспівані" на кілька рівнозначних мелодій, кожна з яких становить і самостійну мистецьку вартість, а всі разом, у гуртовому звучанні, захоплюють самобутністю ладу, художністю й самостійністю горизонтального руху. Творцями таких пісень, їхніми постійними носіями були переважно жінки. Вони передавали власні почуття й переживання або щиро співчували горю своїх бідолашних сестер чи подруг. Протяжні побутові пісні посіли важливе місце в репертуарі шанувальників співу, бо вони завжди хвилюють душу як виконавців, так і слухачів.

Пісня - невеликий (здебільшого з 3-5 куплетів) ліричний вірш, що виконується співом. Часто куплети пісні мають приспіви - рефрени. Мелодія першого куплета потім переноситься на текст усіх інших куплетів цієї пісні. Розрізняють народні пісні і пісні літературного походження, автори яких невідомі.

Народні пісні, передаючись з уст в уста, весь час удосконалювалися: поглиблювався їх зміст і гнучкішою та яскравішою ставала їх форма. Широтою охоплення явищ життя, багатством художніх засобів, глибиною ліризму, виразністю зображення картин і музикальністю народні пісні здобули велику любов у масах. Народні пісні дуже різноманітні за своїми жанрами, Бувають пісні трудові, обрядові, календарні (колядки, щедрівки, веснянки, русальні, купальські, обжинкові). колискові, весільні, похоронні (голосіння), історичні, баладні, коломийки, частушки. Народні пісні глибоко і з різних сторін розкривають життя народу, його історію, його душевну красу і відвагу, працьовитість, ненависть до ворогів і віру у краще майбутнє. Народним пісням властиве виняткове ритмічне багатство. В піснях багато яскравих і влучних епітетів (чимало з яких - постійні), метафоричних висловів, порівнянь, повторів, паралелізмів, народних символів (береза - дівчина, дуб - козак і т.д.), пестливих слів і зворотів (дівчинонька, зіронька) тощо. Глибокий і різноманітний зміст народних пісень втілений у виключно досконалу форму.

Народними піснями захоплювалися усі письменники, широко використовуючи їх у своїх творах. Разом з тим багато з написаних ними віршів ставало народними піснями. Такими піснями літературного походження є пісні "Віють вітри" І.Котляревського, "Не щебечи, соловейку" і "Гуде вітер вельми в полі" В.Забіли (музика М.Глінки), "Дивлюся на небо" М.Петренка, "Скажи мені правду" О.Афанасьєва-Чужбинського, "Там де Ятрань круто вється" А.Шашкевича, "Верховино, світку ти наш" М.Устияновича, "Повій вітре на Вкраїну" С.Руданського, "Стоїть гора високая" Л.Глібова та ін. Особливо багато віршів Т.Шевченка, І.Франка і Лесі Українки стали народними піснями.

Пісні літературного походження – це твори, що увійшли в народну словесність з професійної літератури. Шляхи запозичення можуть бути різними. Найчастіше – пісня, створена автором і композитором, ставала популярною серед народу, а оскільки сприйнятий текст передавався в усній формі, ім’я автора й композитора затиралось, втрачалось, і пісня починала побувати як народна. Можливі й інші випадки. Наприклад, відомий авторський текст (вірш) клався на народну мелодію або мелодію композитора, ім’я якого залишалося невідомим. Бувало й таке, що на основі певного авторського тексту складався подібний мотивами та образами з тією ж ритмомелодикою, але інший народний текст, що побутував паралельно з літературним.

Кожна пісня літературного походження має свою історію (яка, однак, не завжди зберігається в народній пам’яті), проходить різні періоди поширення, шліфування, переробки; поки входить в народну традицію, зазнає певних змін (часом досить значних), нашарувань різних епох і т. п. Але , незважаючи на ретельну народну обробку (подекуди упродовж кількох століть), пісні літературного походження все ж відрізняються від народних специфічними рисами. Це дає підставу відносити до їх розряду пісень, авторство яких не збереглося, які не мають літературних відповідників, але певними ознаками виокремлюється з-поміж власне народних. Найвизначальнішою їх рисою є інший рівень індивідуалізації. У той час, як усна творчість вибирає усе найтиповіше, творить схематичні сюжети і доволі абстрактні узагальнені образи, літературна пісня як індивідуальна творчість побудована на основі особистих переживань, нетрадиційних ситуацій: фольклорне узагальнення життєвих явищ тут поступається місцем індивідуальним почуттям, які викликані конкретними обставинами. Ліричний герой таких пісень висловлює своє власне бачення і розуміння світу, яке, як правило не збігається із загально прийнятим. Зародженні в його душі почуття виходять за рамки народної психології (яка тяжіє до спрощення) – вони драматизуються, поетизуються, зображаються як щось не буденне, унікальне за своїми проявами. Як вказує І. Франко, “...така часто індивідуальна лірика...являється не на початку, а на кінці еволюції, рівночасно с тим, як і сама людська індивідуальність робиться самостійною, одержує певну ціну і почуває свою вартість супроти переможного зв’язку громади, роду, сім’ї. З другого боку, історія поетичних форм, будови вірша, ритму, рими та мелодії показує нам, що все се появи зовсім не відвічні, не природжені чоловікові, але витворені цивілізацією, переношені в певнім часі і серед певних обставин від народу до народу, а спеціально до нас занесені досить пізно”.