9. Особливості формування, проблематика та персоналії філософії європейського Середньовіччя.

Середньовічна філософія (V – ХV ст. н. е. )– це філософія, ціннісними орієнтирами і регулятивними принципами знання і світогляду якої була християнська релігія. Середньовічна філософія вміщує в собі два етапи: перший – виникнення і становлення, другий – розвиток християнської філософської думки. 

  Середньовічна філософія дістала початок свого розвитку в умовах розкладу рабовласницького суспільства й переходу до феодального. У процесі свого розвитку вона зазнала впливу різних історичних обставин. У V ст. західна частина Римської імперії була завойована й пограбована германськими племенами й на її місці утворилися окремі держави, духовно підпорядковані папі Римському.

Відчувалася криза в напрямках:

• Економічна криза

• Ідеологічна криза

• Політична криза

З’явилася потреба в єдиному ідеологічному обґрунтування та єдиній ідеї що буде об’єднувати різноманітність населення римської імперії – єдиною ідеологічною ідеєю стало християнство.

Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Відбулося суттєве просування філософської думки цього часу в таких галузях, як онтологія, логіка і теорія пізнання, антропологія Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.

В изначними філософами європейського Середньовіччя були:

Оріген, Августин Аврелій, Боецій,Роберт Гросетест, Роджер Бекон, Альберт Великий, Фома Аквінський, Вільям Оккам, Майстер Екгарт та ін..

10. Філософія Середньовіччя, її теоцентричний характер, основні етапи розвитку: апологетика, патристика, схоластика.

Середньовічна філософія (V – ХV ст. н. е. )– це філософія, ціннісними орієнтирами і регулятивними принципами знання і світогляду якої була християнська релігія. Середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. —«теос» — бог).

Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч.ІУ ст). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена «служницею богослів'я», і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.

Однією з характерних рис світогляду цього часу є теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль. 

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої «апологетики» (апологія — захист). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання. Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан, який проголосив Думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.  

Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики (від pater - отець). Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний. У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини.

Схоластика (від грецького «схола» — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки; яка зародилася в монастирських школах. Пізніше .так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля.

Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсали, середньовічна філософія  репрезентована  двома  основними  напрямами  — номіналізмом і реалізмом.

Номіналізм (від лат. — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви абр імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.

Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили, що загальні поняття є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди.