ЗМІСТ

1. Наукові школи та науковці України, які досліджують питання земельного права та земельного законодавства. 2

2. Проблеми поняття землі як диференційованого та інтегрованого об’єкта правового регулювання. 2

3. Проблеми класифікації земельних відносин. 4

4. Проблеми методів правового регулювання земельних правовідносин. 5

5. Проблеми принципів земельного права. 6

6. Проблеми сучасного земельного права України. 9

7. Проблеми реалізації норм Земельного кодексу України. 9

8. Проблеми регулювання земельних відносин законами України. (чи треба сюди кодекс?) 10

9. Проблеми співвідношення законів і підзаконних актів у сфері регулювання земельних відносин. 10

10. Рішення та висновки Конституційного права в системі джерел земельного права. 10

11. Право власності на землю: проблеми поняття та ознаки. 10

12. Проблеми форм права власності на землю. 11

14. Суб’єктно-обєктний склад та проблеми реалізації приватної форми права власності на земельну ділянку. 13

15. Проблеми суб’єктно-обєктного складу та реалізації державної форми права власності на землю. 16

16. Проблеми суб’єктно-обєктного складу та реалізації комунальної форми права власності на землю. 19

17. Проблеми розмежування державної та комунальної власності на землю. 20

 18. Проблеми змісту права власності на землю. 21

19. Проблеми набуття права власності на землю за різними правовими формами. 21

20. Проблеми приватизації земельних ділянок. 23

21. Проблеми набуття права на земельну ділянку за набувальною давністю. 27

22. Перехід права на земельну ділянку при переході права на будівлю або споруду: історичні особливості та сучасний стан правового регулювання. 28

23. Порядок безоплатних оформлення та видачі громадянам України державних актів на право власності на земельні ділянки. 31

24. Проблеми продажу земельних ділянок державної та комунальної власності на конкурентних засадах. 33

25. Проблеми припинення права власності на земельну ділянку. 35

26. Проблеми механізму гарантування права власності на земельну ділянку. 36

27. Право землекористування: проблеми поняття та видів. 39

28. Проблеми законодавчого регулювання використання земель на праві постійного землекористування. 41

29. Особливості земельних орендних відносин. 42

30. Проблеми набуття права оренди земельних ділянок на конкурентних засадах. 43

31. Особливості права земельного сервітуту. 43

32. Особливості використання земельних ділянок на умовах емфітевзису і суперфіцію. 44

1. Наукові школи та науковці України, які досліджують питання земельного права та земельного законодавства.

Наукова школа – це усталений науковий колектив, що сформувався за певний період науковцями, наукові інтереси яких були спрямовані на розв’язання довготривалих завдань за певними науковими напрямками та отримав наукові результати, які визнані як в України, так і за її межами.

Ознаки:

1. усталений науковий колектив, який формується та розвивається колективом вчених, наукові інтереси яких спрямовані на розв’язання завдань визначених в їх науковому напрямку;

2. очолюється науковим керівником, засновником наукового напрямку, наукові здобутки якого визнані науковою громадськістю;

3. є базою в підготовці наукових кадрів вищої кваліфікації певного напрямку (кандидат, доктор юр наук);

4. об’єднує наукові дослідження, що виконуються за першочерговими напрямами, визнані державами як пріоритетні у світовій науці;

5. її статус визначається вченою радою за поданням відповідного факультету інституту.

Наукова школа після визнання її вченою радою є легалізованою. Не всі вузи займаються питанням легалізації (тільки КНУ).

Сьогодні визнаними є 5 наукових шкіл.

м.Київ:

- школа земельного, екологічного права КНУ: легалізована 4.12.2000 року ухвалою вченої Ради Університету. Витоки бере в працях вчених дореволюційної доби і радянського періоду: Удінцев В.О., Індиченко П.Д., Ярчук В.З.,Мунтян В.А.

Представники: Андрєйцев В.І., Носік В.В., Мірошниченко А.М., Краснова М.В., Ковальчук Т.Г., Заєць О.І., Старостенко Д.М., Саркісова Т.Б…

- школа Інституту держави і права ім. Корецького: Шемшученко Ю.С., Семчик В.І., Кулинич, Бусуйок; наукова школа сформована на базі відділу правових проблем земельного, аграрного, екологічного права, яке очолює Семчик

- Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого (наукова школа сформована на кафедрі земельного та аграрного права).

Представники: Шульга М.В., Гетьман А.П., Вовк Оксана Миколаївна, Конишева Олена Василівна, Лісова Тетяна Вікторівна, Лейба Людмила Василівна.

- Одеська національна юридична академія, сформована на кафедрі агарного, земельного та екологічного права.

Представники: Погрібний О.О., Каракаш Ілля Іванович. Луніченко Анатолій Васильович, Гуревський В.К., Глотова Олена Володимирівна та ін..

- Наукова школа Львівського національного університету ім. І Франка (кафедра трудового, аграрного права).

Представники: Титова.І., Федорович В.І., Ващишин Марія Ярославівна.

Вузів набагато більше, фахівці там є, але за рівнем досліджень вони не відіграють такого значного впливу на науку.

2. Проблеми поняття землі як диференційованого та інтегрованого об’єкта правового регулювання.

Земля – багатозначний термін. В Кодексах поняття землі не дається. Сказано лише, що земля є основним національним багатством, ця норма скопійована з Конституції.

Жоден інший об’єкт державної власності не називається в Конституції національним багатством. Це – не випадково, бо тільки земля може задовольнити всі життєві необхідності людини. Разом з тим, навряд чи це конституційне положення може розглядатися як визначення (дефініція) поняття «земля».

Термін «земля» в залежності від контексту використовується у багатьох розуміннях: (1) як планета, (2) як суходіл, (3) як ґрунти – верхній шар земної поверхні, придатний для життя рослин, (4) як економічна категорія – загальний засіб праці і основний засіб виробництва у сільському господарстві, (5) як територія з угіддями, якою хтось володіє, територія з правовим режимом тощо.

Ст.1 ЗУ «Про охорону земель» визначає землю як «поверхню суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею».

ГОСТ 26640-85 «Земли. Термины и определения» містить дещо інше визначенн: «земля – найважливіша частина навколишнього природного середовища, що характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим покривом, надрами, водами, є основним засобом виробництва у сільському господарстві, а також просторовою базою для розміщення галузей народного господарства».

Законодавчі визначення не слід абсолютизувати, оскільки навіть у тих самих актах контекст може вказувати на використання терміна в іншому розумінні. Напр., у ст.33 ЗУ «Про охорону земель» згадуються землі водного фонду, які насправді включають і земельні ділянки під водними об’єктами (отже, не лише «поверхню суші», як сказано у ст.1 цього Закону, в якій дається визначення земель водного фонду).

У доктрині земельного права наводяться й інші визначення землі, які, проте, знаходяться у загальному руслі законодавчих підходів. Натомість, на думку В.І. Андрейцева, законодавчі визначення не відбивають істотних властивостей землі. На його думку, у юридичному значенні земля - «головна територіально-просторова частина довкілля (навколишнього природного середовища) у межах території України, національне багатство українського народу, матеріальна основа територіальної цілісності, суверенітету й національної безпеки держави» .

Власне визначення землі пропонує В.В. Носік. На його думку, в юридичному значенні земля (як об’єкт права власності Українського народу) – це «розташований над надрами, територіально обмежений кордонами України, цілісний, нерухомий поверхневий шар земної кори, який є основою ландшафту і просторовим базисом для гармонійного розподілу місць розселення, діяльності людей, об’єктів природно-заповідного фонду з урахуванням економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства, належить народу на праві абсолютної власності, і складає частину національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави».

Окремо науковець виділяє і поняття землі як основного національного багатства: це «розташована над надрами в межах державних кордонів частина земної поверхні з родючим шаром ґрунту, який використовується для виробництва у сільському господарстві абсолютної і додаткової вартості, що має розподілятися між сільським господарством, промисловістю і державою через приватну і суспільну форми власності за об’єктивним природним законом прогресивного економічного розвитку суспільства, що забезпечує збереження і підвищення родючості ґрунту, відновлення людської праці і розширене відтворення капіталу з метою забезпечення потреб та інтересів кожного громадянина і всього Українського народу».

Н.І. Титова взагалі не погоджується із тим, що саме земля є об’єктом земельного права; натомість, вона вважає за необхідне вживати поняття «землі». На її думку, термін «земля» (котра є специфічним майном, об’єктом цивільного права) «означає певну відокремлену від природного середовища працею людини частину (масу) речовини …» . Натомість, «землі» як об’єкт земельного та екологічного права – «органічний компонент екосистеми, не вилучений з довкілля, який тісно взаємодіє з іншими природними об’єктами (водами, лісами, атмосферним повітрям тощо)». Зазначимо, що точка зору Н.І. Титової не є загальноприйнятою у правовій доктрині та не відображена на достатньому рівні у чинному законодавстві.

Виходячи із згаданих вище положень законодавства, а також із підходів, що висловлюються у науці земельного права, видається, що в земельному праві поняття «земля» вживається у розумінні земної поверхні та простору над та під нею на висоту та глибину, необхідні для правомірного використання земельної ділянки за цільовим призначенням (у тому числі її забудови), включаючи ґрунтовий покрив у межах цього простору (А.М. Мірошниченко).

З точки зору доктрини зем. права земля розглядає як інтегрований та диференційований об’єкт.

Як інтегрований об’єкт земля виконує ряд функцій:

- екологічна функція;

- просторова;

– політична ф-ція;

• соціальна як місце розселення, як основний засіб виробництва;

• економічна функція.

Як диференційований об’єкт земля поділяється законодавцем на категорії (їх 9).

Проблема: зак-во відносить зем. ділянку до майна, об’єктів речового права. Утім є особливості відмінності зем. ділянок від майна:

1. земля не ств-ся працею людини, землі існують об’єктивно, тобто це прир. об’єкт, який існує незалежно від волі людини на його виникнення та існування, на відміну від майна в широкому цивілістичному розумінні;

2. майно в цивіліст. розумінні завжди має споживчу та мінову вартість, яку легко встановити, виходячи із затрат праці та матеріалів, вкладених у певну річ; вартість зем. ділянки вираховується за штучно створеними методиками, в основі яких лежать місце розташування зем. ділянки, якісні показники, але в основному в основі нормативної ціни лежить той прибуток, який буде отриманий від використання зем. ділянки у майбутньому;

3. землі як об’єкт як складова навкол. прир. сер-ща (НПС) знаходяться в тісному взаємозв’язку з ін. об’єктами природи (водами, лісами, надрами); це одна, т. зв. група природоресурсних відносин, де властивість кожного компонента може бути реалізована в їх функціональній взаємодії. Отже, зем. відносини як і водні, лісові тощо містять еколог. вимоги, врахув. яких не властиве цив. зак-ву;

4. існув. спец. плати за використ. земель у формі зем. податку та орендної плати;

5. використання земель як основного засобу вир-ва. Ознаки землі на відміну від ін. засобів вир-ва:

   1. незамінність,

   2. постійне місце знаходження,

   3. просторова обмеженість.

6. відносини зем. від-сті за правопорушення хар-ся зем.-прав. засадами та екол. вимогами.

Також проблема поділу земель на категорії (адже 1 з.д. може підпадати під декілька категорій, а цього законодавець не врахував.