Джордж Еліот /1819-1880/

Творчість Дж. Еліот (Мері Енн Еванс) – один з найяскравіших і найвидатніших художніх феноменів англійської літератури ХІХ ст. Письменниця прийшла в літературу в 50-ті роки ХІХ ст., це означає, що її творчість пов’язана з другим періодом розвитку англійського класичного реалізму, який умовно визначають 50 – 60-ми роками.

Літературні критики справедливо вважають Дж. Еліот ученицею і послідовницею В. Теккерея. Однак цим фактом обмежити її значення не можна. Творчість письменниці, в певному сенсі, підводить підсумок розвитку англійського роману періоду класичного реалізму („It sets a limit to the development of the old-fashioned English novel”, стверджував Г. Джеймс). З іншого боку, в її творчості розкриваються нові можливості романного жанру – і в ідейно-тематичному, і в художньому смислі.

Факти біографії Дж. Еліот допомагають краще зрозуміти той напрям, який вона обрала в мистецтві. Під чоловічим прізвищем, який був даниною часу, що не сприяв жінкам в літературі, як і в інших сферах діяльності, писала Мері Енн Еванс. Її життя було небагатим на зовнішні події, але насиченим внутрішнім змістом, духовною та інтелектуальною активністю.

Письменниця народилась у 1819 році в одному із сільських приходів графства Ворікшир, в самому серці Англії. Виховував її батько, який працював управителем у великому маєтку. Він виховував доньку у релігійному дусі, в повазі до існуючого порядку. На початку 40-х років вони разом переїхали до індустріального Ковентрі. З батьком Мері Енн прожила до його смерті у 1849 році. У Ковентрі вона познайомилась з членами гуртка радикальної англійської інтелігенції, які поділяли ідеї утопічного соціалізму. На чолі цього гуртка стояв Чарльз Брей – філософ, публіцист, видатна людина свого часу. Під впливом членів гуртка майбутня письменниця робить крок, несумісний з вікторіанською мораллю і нечуваний у ті часи. На початку 1842 року вона відмовляється відвідувати церкву, а це означає відмову від релігії, від своїх переконань. Утім, слід зазначити, що вона ніколи не поривала з християнством, з його етичними принципами. В середині 40-х рр. вона перекладає декілька книг з історії християнства, серед них „Сутність християнства” Фейєрбаха, „Теолого-політичний трактат” Спінози. Її літературні симпатії в цей період – Ж.-Ж. Руссо і Ж.Санд.

Варто наголосити, що майбутня письменниця була однією з найосвіченіших жінок свого часу. Вона володіла багатьма європейськими мовами, давньогрецькою, давньоєврейською, латинською. Окрім цього, з двадцяти років вона займається точними науками, а після смерті батька у 1849 році слухає лекції з вищої математики та фізики в Швейцарії.

У 1851 році Мері Енн Еванс повертається до Лондона і до 1853 року живе в домі відомого видавця Джона Чепмена, власника журналу „Вестмінстерський огляд”. Фактично, вона виконує роль редактора журналу. В цьому домі письменниця познайомилася з філософом Гербертом Спенсером, вченим-природознавцем Томасом Гакслі, Джоном Міллем, а також з Генрі Льюїсом – ученим, журналістом і філософом.

У 1853 р. вона робить ще один крок, який був серйозним викликом громадській думці – вона відкрито живе з Г. Льюїсом, одруженим чоловіком і батьком трьох синів, який за англійськими законами не мав права розлучитись. Їхнє спільне життя біографи назвали зразком ідеальної, вражаючої єдності інтересів та устремлінь. Саме Г. Льюїс підштовхнув Мері Еванс на шлях літературної творчості, переконавши попробувати сили в якості прозаїка. Сам він в цей період написав свою головну наукову працю “Фізіологія повсякденного життя”. Генрі Льюїс помер 1871 року. До кінця життя Дж. Еліот не могла змиритись з цією втратою. У 1878 році вона виходить заміж за свого старого знайомого банкіра Джона Кросса. Але цей шлюб не допоміг їй побороти самотність і розгубленість. Вона померла 1880 року. Дж. Кросс написав книгу „G.Eliot’s Life as Related in Her Letters and Journals”, яка є важливим джерелом відомостей про письменницю та її творчість.

Естетичні погляди Джордж Еліот склались в період, коли політичні рухи першої половини ХІХ ст. в Європі стали вже історією, а в Англії відійшов до історії чартизм. 50-ті роки були періодом відносної соціальної і політичної стабільності. Однак в повному розпалі була революція в науці. Наукові відкриття в галузі історії і географії, особливо в природничих науках (1859 р. – „Походження видів” Ч. Дарвіна) закладали фундамент нового філософського напряму – позитивізму.

Позитивізм оголосив єдиним джерелом пізнання конкретний досвід, конкретні науки. Представники позитивізму спиралися на наукове знання, на новітні відкриття в природознавстві. Вони проголосили метою науки не розкриття закономірностей, а емпірично точний опис явища. Вони вважали, що і світом природи, і суспільством людей керують єдині закони, що немає суттєвої різниці між людиною й іншими живими організмами, оскільки і ті, й інші обстоюють своє право на існування, відбувається природній відбір.

Найвідомішими представниками позитивізму були Огюст Конт – у Франції, Герберт Спенсер – в Англії. У працях останнього розроблялось соціологічне вчення позитивізму. Мері Еванс сприйняла ідеї Г. Спенсера, зокрема, його концепцію суспільства. Г. Спенсер стверджував, що розподіл суспільства на класи є виявом прогресивної диференціації, революційні виступи ведуть до анархії і регресу. Письменниця, хоча і вітала ідеї Французької революції, вважала, що Англії більше відповідає шлях реформ.

Отже, філософське вчення позитивізму лежить в основі естетичних поглядів письменниці. Свої принципи вона вперше виклала в 1856 році в повісті „Амос Бартон”: „Частіше й уважніше вдивлятись у невиразні очі звичайних і нічим не примітних людей з тим, щоб навчитися чути поезію повсякденності”. Це принципова позиція – писати про повсякденне, про те, що повторюється, писати по можливості точно, копіювати дійсність, приборкувати уяву. Дж. Еліот відкидає право письменника-реаліста зображати людей, подаючи свою власну інтерпретацію. У підході до проблеми характеру лежить принцип мотивацій (порівняти з Ч. Діккенсом). Її аргументація така – вимога об’єктивності, документальності, точності, як умова правдивості зображення: „Ніяких перебільшень, ніяких гіпербол”. Її мета як художника – „бути близьким до життя настільки, наскільки точним може бути на суді свідок, який виступає під присягою”.

Серед дослідників творчості письменниці побутує думка, що аналіз естетичних поглядів Дж. Еліот приводить до неоднозначних висновків: по суті маніфест англійського натуралізму був готовий до 1860 року, тобто до того часу, коли почав працювати Е. Золя, визнаний лідер європейського натуралізму (програмний роман Е. Золя „Тереза Ракен” був написаний 1867 року).

Англійська критика не відносить Дж. Еліот до натуралізму, хоча вона, як і натуралісти в цілому, сприйняла позитивістські ідеї і надавала великого значення точним наукам у розумінні суспільних механізмів. Представники цього напряму відмовлялись від історизму, властивого реалізмові, у підході до людини надавали значення теорії спадковості, фізіологічним і біологічним факторам. Своєю чергою, Дж. Еліот надає значення соціальним умовам формування характеру людини, досліджує складність внутрішнього світу людини, і робить це методами, притаманними реалістичній літературі.

Gilbert Keith Chesterton. From As Large as Life in Dickens (1902)

Nothing is more characteristic of Dickens, nothing has so handicapped him with the languid modern reader as the vast crowding of his stage with innumerable and bewilderingly well-painted characters… Dickens, of course, has been a great deal handicapped by the common habit among his admirers of praising him for the wrong things. He is praised for being `true to life', while his true merit is not that he is true to life, but alive. It is common to hear a man say when Dickens is accused of exaggeration…

Great literature, in short, is like life because it also is living. An admirer of Dickens, therefore, ought to be ashamed of defending the great master by pretending that he did not exaggerate. He exaggerated by the same living law which makes the birds chatter in pairing time or the kitten fight with its own tail. The passion behind all his work was joy, and the final touch of exaggeration is the absolute necessity of the great literature of joy…

…Dickens exaggerates, and it is not a fault but a merit; it is of the same kind as the exaggerations of the great French humorist, whose vigorous and almost monstrous power of happiness was only contented with a giant who could lift his head above Notre Dame and ride away with the bells upon his bridle. Therefore Dickens has become to the orthodox artistic world of today what Rabelais has become to many of the modern schools - a thing obscure with excess of jesting, a positive darkness of joy.

…Dickens really touches problems and elements of greatness which are as old as the world and as great as any tragedy. He touches, for example, the great tragedy of Ireland, which after innumerable sorrows still lives upon an outrageous gaiety. Above all he touches the case of the great masses of the poor, whom he loved. He saw deeper than a hundred statisticians and philanthropic economists. No man on earth was ever a more fierce and mutinous Radical than he; but he saw that all calculations of the mortal hours of men left out the everlasting moment.

Anthony Trollope. From Autobiography (1883)

I have always desired to "hew out some lump of the earth," and to make men and women walk upon it just as they do walk here among us,--with not more of excellence, nor with exaggerated baseness, - so that my readers might recognise human beings like to themselves, and not feel themselves to be carried away among gods or demons. If I could do this, then I thought I might succeed in impregnating the mind of the novel-reader with a feeling that honesty is the best policy; that truth prevails while falsehood fails; that a girl will be loved as she is pure; and sweet, and unselfish; that a man will be honoured as he is true, and honest, and brave of heart; that things meanly done are ugly and odious, and things nobly done beautiful and gracious. I do not say that lessons such as these may not be more grandly taught by higher flights than mine. Such lessons come to us from our greatest poets. But there are so many who will read novels and understand them, who either do not read the works of our great poets, or reading them miss the lesson! And even in prose fiction the character whom the fervid imagination of the writer has lifted somewhat into the clouds, will hardly give so plain an example to the hasty normal reader as the humbler personage whom that reader unconsciously feels to resemble himself or herself…

There are many who would laugh at the idea of a novelist teaching either virtue or nobility, - those, for instance, who regard the reading of novels as a sin, and those also who think it to be simply an idle pastime. They look upon the tellers of stories as among the tribe of those who pander to the wicked pleasures of a wicked world. I have regarded my art from so different a point of view that I have ever thought of myself as a preacher of sermons, and my pulpit as one which I could make both salutary and agreeable to my audience…

The writer of stories must please, or he will be nothing. And he must teach whether he wish to teach or no. How shall he teach lessons of virtue and at the same time make himself a delight to his readers? Those sermons are not in themselves often thought to be agreeable we all know. Nor are disquisitions on moral philosophy supposed to be pleasant reading for our idle hours. But the novelist, if he have a conscience, must preach his sermons with the same purpose as the clergyman, and must have his own system of ethics…

…Among English novels of the present day, and among English novelists, a great division is made. There are sensational novels and anti-sensational, sensational novelists and anti-sensational, sensational readers and anti-sensational. The novelists who are considered to be anti-sensational are generally called realistic. I am realistic. My friend Wilkie Collins is generally supposed to be sensational. The readers who prefer the one are supposed to take delight in the elucidation of character. Those who hold by the other are charmed by the continuation and gradual development of a plot. All this is, I think, a mistake, -which mistake arises from the inability of the imperfect artist to be at the same time realistic and sensational. A good novel should be both, and both in the highest degree. If a novel fails in either, there is a failure in art. Let those readers who believe that they do not like sensational scenes in novels think of some of those passages from our great novelists which have charmed them most: - of Rebecca in the castle with Ivanhoe; …of the mad lady tearing the veil of the expectant bride, in Jane Eyre… Will any one say that the authors of these passages have sinned in being over-sensational? No doubt, a string of horrible incidents, bound together without truth in detail, and told as affecting personages without character, - wooden blocks, who cannot make themselves known to the reader as men and women, does not instruct or amuse, or even fill the mind with awe. Horrors heaped upon horrors, and which are horrors only in themselves, and not as touching any recognised and known person, are not tragic, and soon cease even to horrify. And such would-be tragic elements of a story may be increased without end, and without difficulty. I may tell you of a woman murdered, - murdered in the same street with you, in the next house, - that she was a wife murdered by her husband, - a bride not yet a week a wife. I may add to it for ever. I may say that the murderer roasted her alive. There is no end to it.

…It is so that I have lived with my characters, and thence has come whatever success I have obtained. There is a gallery of them, and of all in that gallery I may say that I know the tone of the voice, and the colour of the hair, every flame of the eye, and the very clothes they wear. Of each man I could assert whether he would have said these or the other words; of every woman, whether she would then have smiled or so have frowned.

…In all this human nature must be the novel-writer's guide. No doubt effective novels have been written in which human nature has been set at defiance. I might name Caleb Williams as one and Adam Blair as another. But the exceptions are not more than enough to prove the rule. But in following human nature he must remember that he does so with a pen in his hand, and that the reader who will appreciate human nature will also demand artistic ability and literary aptitude.

…I do not hesitate to name Thackeray the first. His knowledge of human nature was supreme, and his characters stand out as human beings, with a force and a truth which has not, I think, been within the reach of any other English novelist in any period. I know no character in fiction, unless it be Don Quixote, with whom the reader becomes so intimately acquainted as with Colonel Newcombe. Among all our novelists his style is the purest, as to my ear it is also the most harmonious. Sometimes it is disfigured by a slight touch of affectation, by little conceits which smell of the oil; - but the language is always lucid. The reader, without labour, knows what he means, and knows all that he means. As well as I can remember, he deals with no episodes. I think that any critic, examining his work minutely, would find that every scene, and every part of every scene, adds something to the clearness with which the story is told...

АНГЛІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ СТОЛІТТЯ

Провідні літературні напрями і жанри в англійській літературі останньої третини ХІХ ст.

Загальна картина літературного розвитку останньої третини ХІХ ст. надзвичайно різноманітна. В цей період розвиваються, співіснують і взаємовпливають реалізм, натуралізм, неоромантизм, естетизм. Своєрідність літератури визначається ситуацією, що складається в суспільному житті Європи і Великої Британії, а також впливом позитивізму, філософії життя та інших філософських концепцій. Одна із важливих рис цього періоду вплив нереалістичних декадентських тенденцій на загальний розвиток літератури.

Зміни у суспільній свідомості, поява настроїв розчарування, зневіри в ідеалах, тобто усього декадентського комплексу, дає змогу обґрунтувати зміщення акцентів на користь пильнішої уваги до внутрішнього світу людини, пояснити, як історія, що була „реалізованим у життя романом” (за Дж. Джойсом), перетворюється на „нічний жах, якого хочеться позбутись”. Прикметою літератури цього періоду є поява нового рівня психологізму: розширення сфери психологічного аналізу, впровадження елементів техніки „потоку свідомості” характерне для представників різних літературних напрямів.

Поряд з романом як провідним жанром успішно розвиваються жанри малої прози – оповідання, новела, казка, а також поетичні та драматичні жанри.

Реалізму цього періоду властиві гострий критицизм, аналітичність щодо прихованих механізмів буржуазного суспільства, зосередженість на повсякденному приватному житті людини. Розкриваючи найбільш важливі соціальні процеси, письменники витворюють нову концепцію людини, в основі якої неможливість переробити дійсність на рівні Історії, втрата оптимістичного погляду на життя (на відміну від попередників, які вірили у перемогу Добра над Злом). Тому життя у творах письменників-реалістів постає трагічним і сповненим протиріч. В цілому ж, реалістичний роман 70 – 90-х рр., представлений творчістю Джорджа Мередіта, Семюеля Батлера, Томаса Гарді, продовжує і розвиває традиції англійського класичного реалізму середини ХХ ст.

Одним з найбільш впливових романістів к. ХІХ ст. вважають Дж. Мередіта. В його програмному романі „Егоїст” (1879) виведений тип джентльмена-егоїста зі специфічними британськими рисами – амбіційністю, снобізмом, залежністю від умовностей. Важливою рисою соціально-психологічних романів письменника є майстерність психологічного аналізу. В них помітно міняється структура оповіді, розвиток сюжету сповільнюється, скорочуються ланки подій, їхня кількість, події зводяться до повсякденних побутових ситуацій, але збільшується обсяг психологічного аналізу, значно зростає увага до психологічної деталі.

„Першим антивікторіанцем” називали С. Батлера, автора сатиричного антиутопічного роману „Едін” (назва – анаграма слова „ніде”, англійською – Nowhere, 1872), роману-хроніки „Шлях всієї плоті” (1903). Такі риси його творчості як перегляд усього традиційного (С. Баталер, наприклад, написав „Перегляд сонетів Шекспіра” (1899), а також доводив, що автором „Одіссеї” була жінка), виступи проти ортодоксії в усіх сферах життя (зокрема, проти ортодоксальної релігії), відкриття сфери безсвідомого, неусвідомлених мотивів людської поведінки зробили його вихідною фігурою для багатьох письменників ХХ століття, серед яких Б. Шоу, Р. Олдінгтон, Дж. Джойс, Г. Велс, Ф.С. Фіцджеральд.

У найкращих романах прозаїка і поета Т. Гарді, які сам письменник назвав романами „характерів і середовища”, втілено його трагічний світогляд. У нього увійшли соціально-психологічні романи „Під деревом зеленим” (1972), „Мер Кестербріджа” (1886), „Тесс з роду Д’Ербервілей” (1891), „Джуд Непомітний” (1896). Трагедія і трагічність людського існування, глибинні соціальні процеси, релігія, мораль, сім’я, освіта – основні теми романної творчості письменника. Т. Гарді аналізує такі поняття як випадок, часто роковий, і характер, вважаючи їх могутніми рушійними силами в житті людини. Демократизм письменника, його увага до долі простої людини праці, майстерність у відстеженні всебічного зв’язку між характером і оточенням, гра точками зору, авторська активність у тексті – ці та інші аспекти романів Т. Гарді дозволяють вважати його передтечею романного мистецтва Великої Британії ХХ ст.

Натуралізм як літературний напрям склався під впливом філософії позитивізму (О. Конт, Г. Спенсер) у французькій літературі в останню третину ХІХ ст. Транслювавши позитивістську тезу про істинне „позитивне” знання, отримане лише експериментальним шляхом спеціальними науками, І. Тен, Е. Золя і брати Гонкури розробили естетику натуралізму. Е. Золя, чиї статті та художні твори вважають відповідно теоретичними і художніми маніфестами, доводив, що митець повинен відтворювати життя без перебільшень, типізації, умовностей, табу, максимально об’єктивно. Художня практика провідних англійських представників натуралізму – Джорджа Гіссінга (романи „Декласовані”, 1884, „Демос”, 1891) і Джорджа Мура (ірландський письменник) – сприяла демократизації змісту та форми англійської літератури. Однак беззаперечне слідування принципу життєподібності приводило до копіювання життя і тим обмежувало художні можливості письменників, оскільки мета мистецтва не копіювати, а осмислювати життя.

Неоромантизм, один з провідних літературних напрямів останньої третини ХІХ с., найширше розвинувся в англійській літературі. Представники неоромантизму – Дж. Конрад, Р.Л. Стівенсон, Р. Кіплінг, А. Конан Дойл – відмовлялися „оспівувати” у своїх творах „поетику повсякденності”, на противагу художнім зверненням до безгеройної сірої дійсності, вони культивували романтику пригод, обираючи місцем дії екзотичні країни, а своїм героєм неповторну, непересічну, мужню особистість. Очевидним є зв’язок з естетикою романтизму початку ХІХ ст., але вдаючись до умовних, часто фантастичних сюжетів і образів, неоромантики основну увагу зосереджували на дослідженні внутрішнього світу людини, на її глибинних психологічних основах (вплив на неоромантиків Ф. Достоєвського).

В творчості Джозефа Конрада (Джозефа Теодора Конрада Коженьовського), англійського письменника польського походження центральні мотиви – протиборство природи і людини, духовна еволюція, тема „перемоги в поразці”, докори сумління і внутрішній біль, які примушують переїжджати з одного моря до іншого, з одного континенту на інший. Таємниця людської долі, таємниця особистості, людська гідність перед обличчям небезпеки і соціальної поразки – центральні проблеми творчості Дж. Конрада. Романи письменника „Лорд Джим” (1900), „Ностромо” (1904), „Серце темряви” (1902) та інші твори справили вплив на багатьох літераторів ХХ ст., включаючи Е. Ґемінгвея, Г. Гріна, Дж. Ґеллера. За письменником, який до 20 років не знав англійської мови, закріплюється звання найкращого стиліста в англійській літературі.

Творчі принципи Р.Л. Стівенсона – принцип мужнього оптимізму, енергійної життєвої позиції, література як діяльна форма життя – лежать в основі його пригодницьких та історичних романів „Острів скарбів” (1883), „Чорна стріла” (1888), „Катіона” (1893). Неоромантичне рішення проблеми діалектики Добра і Зла, „злочину і кари” в його романах і малій прозі, („Дивна історія доктора Джекіля і містера Ґайда” (1886), оповідання „Маркхейм” (1885), роман „Володар Баллантре” (1889)) дозволяє віднести творчість письменника до найкращих зразків психологічної прози кінця ХІХ ст.

У неоромантичній літературі творчість поета і прозаїка Джозефа Редьярда Кіплінга, першого англійського лауреата Нобелівської премії (1907), відносять до „літератури дії”. Доктрина соціального активізму, розуміння людини через її дії – етичні принципи письменника. Р. Кіплінг відкрив для англійців Індію. В циклах оповідань „Прості оповіданні з гір”, „Три солдати”, романі „Кім” (1901) – це не лише екзотична, яскрава країна, а й надзвичайно бідна та брудна, в якій англійці здійснюють сумнівну цивілізаційну місію. Казки Р. Кіплінга „Книга джунглів” (1894), „Друга книга джунглів” (1895), „Просто казки для маленьких дітей” (1902) є творами з глибоким філософським та соціальним підтекстом.