5.Субкультура та її функції

Субкультура — сукупність ідей, цінностей, норм поведінки, зразків, смаків, які поділяють члени певної спільноти. У сучасній культурології як вагомий чинник змін у культурі і суспільстві розглядають саме субкультуру, що має ознаки інноваційного потенціалу. Звичайно, йдеться не про формальні об'єднання і взагалі не про "будь-які". Деякі субкультури е принципово протилежними позитивним соціальним цілям суспільства і не можуть ними визнаватися (наприклад, криміногенні або політично загрозливі, наприклад, нацистські рухи). Субкультури, які пропонують нові соціокультурні цінності та установки, що суперечать фундаментальним і принципам традиційної культури, сприймаються як контркультури

Досліджуючи субкультури, вчені переконалися, що саме цей феномен дає змогу наблизитися до осягнення культури як важливого рушія, який зумовлює соціальний поступ. Логіка цього процесу полягає у такому: талант як генератор інноваційних ідей здобуває визнання І за допомогою своїх прихильників і завдяки їм пробивається до культурного центру, руйнуючи звичні основи. Саме тому нині проблема субкультур — найвагоміший аргумент у переосмисленні цілісної концепції культури. Безсумнівно, в усі часи становлення і зміни в культурі зумовлювалися безліччю субкультур, впливами І одних і часто непомітними (хоча і войовничими) претензіями інших (їх замовчуваність не заважала їх впливові). Багато чого відкрили у цій прихованій стратеги і оновлення (чи навіть оздоровлення) суспільних поглядів на цілком відомі речі молодіжні рухи XX ст. Західними фахівцями, європейською та американською спільнотами накопичено значний досвід в осмисленні молодіжних субкультур 60-х років та їх впливу на осмислення назрілих нагальних проблем західного суспільства, що стосуються екології, прав меншин, сексуальної поведінки та ін.

7.Українська культура у контексті світової культури

Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці. Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

8. Розвиток та становлення понять «етнос», « нація», і «національна культура» Поняття “етнос” (від грецького “ethnos” – народ, плем’я) увійшло в історико–етнографічну науку з Стародавньої Греції, де воно використовувалося для позначення окремих племен, народів. Народи етноси виникають на певному етапі розвитку людства. Згідно з біблейським сказанням про “Вавилонський натовп”, спочатку люди жили в одному місці, складали один народ та розмовляли однією мовою. Етнос дослівно перекладається з давньогрецької мови як "негрек", "чужинець", "ідоловірець". Етимологічно воно означає стадо, група (натовп) людей, народ, плем'я, рід, іноземне плем'я і т.п. З V ст. до н.е. його використовували у значенні "плем'я негрецького походження", "народ негрецького походження". Нині поняття "етнос" вживається як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй. Які ж риси притаманні нації? Що кладеться в саме поняття “нація”? На ці питання в сучасній науковій (та в учбовій) літературі не має однозначної відповіді. Наприклад, є точка зору, згідно з якою нація тлумачиться як політичний інструментарій, ідеологічний міф. Отже, політична спільність виступає як синтезуюча, бо вона покликана забезпечувати підтримку національних традицій, звичаїв та інше. У теперішні часи поняття “нація” використовується у двоякому сенсі: в політико-правовому та соціокультурному. На́ція (лат. natio — плем'я, народ) — полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Нація – це історичний тип етнічної спільноти; стадія Етносу; результат еволюційного процесу Етносу; вінець еволюції Етносу; соціо-культурне оформлення Етносу. Національна культура - синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства. Творення національної культури, а отже, і нації, полягало у виокремленні певних елементів культури з наявної етнокультурної різноманітності (міфів, легенд, епосу, діалектів тощо), у перетворенні їх та поєднанні в нову культурну цілісність. Національна культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування, що об'єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли.

9.Специфічні риси української національної культури. Загальнолюдська культура об'єднує безліч національних культур, кожна з яких є самоцінною у власній унікальності, володіє власним образом світу, системою цінностей. Співвідношення світової і національної культур – одна з найскладніших проблем сучасної культурології. Історичні передумови етногенезу (виникнення і подальше формування особливостей) українців визначаються у чітких культурно-географічних межах однієї й тієї самої території. Завдяки цьому, формування українського народу готувалось тисячоліттями. Адже. за данними археології, на цій території лишалась певна автохтонна основа, яка, хоч і не була слов'янською, проте сприяла безпосередній трансляції стародавньої культурної традиції. Інакше кажучи, особливість процесу формування українського народу полягала в тому, що він живився не просто засвоєнням певних елементів світової культури та історичного досвіду, а характеризувався прямою естафетою передавання культурних цінностей та традицій у єдиному геокультурному руслі, яке дає змогу безпосередньо ввести в етнотворення українців тисячолітній досвід інших народів. Невипадково українська мова характеризується серед більшості слов'янських мов своєю наближеністю до індоєвропейської мовної єдності. А український орнамент успадковує орнаменти трипільської культури, не кажучи вже про її аграрні традиції. Не дивує в цьому контексті й те, що українська хата за всіма ознаками (аж до побіленої глини) сягає скифсько-сорматських часів. Коріння української культури стародавнє, але надзвичайно міцне. Як явище світової культури наша культура є оригінальним синтезом автохтонних (місцевих) попередніх культур і зовнішніх культурних взаємовпливів. Українська національна культура відбудовувалась хоч і не окремішно, але завжди на таких духовних домінантах, які надають цій культурі неповторні риси, зумовлюють її особливий тип.

10. Роль української ментальності в формуванні української культури. Під ментальністю (менталітетом) розуміють стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й підсвідомості, що визначають устремління, нахили, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загальновизнані цінності, суспільна психологія. Характерні риси та особливості української ментальності зумовлені низкою чинників: 1. Геополітичне становище: між Заходом і Сходом. Саме воно зумовило маргінальність, двоїстість української ментальності. Їй притаманне поєднання індивідуалізму, характерного для західної орієнтації, і східної чуттєвості та емоційності. 2. Домінуючий вплив двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського та козацького. Найглибинніші пласти української ментальності закладені, безперечно, землеробством, яке з найдавніших часів було заняттям українців як автохтонного етносу. 3. Багатовікова відсутність власної держави. Це суттєво деформувало український національний характер, зумовило гіперболізацію зовнішніх чинників, покладання на них провини за численні свої біди.

4. Тривала роз’єднаність українських земель. Перебування українських земель у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Польщі, Румунії, Чехословаччини та інших держав вплинуло на культуру, традиції, побут українців. 5. Цілеспрямоване знищення й денаціоналізація української еліти. 6. Нашарування «радянської» ментальності. Тривале перебування українського народу в жорстких рамках тоталітарного суспільства лишило свій слід в національному генетичному коді. Отже, для української ментальності характерна двоїстість, яка, з одного боку, базується на поєднанні в ній західних і східних начал, з іншого — на протиставленні двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського і козацького.

За сучасних умов ментальність продовжує відігравати свою не дуже помітну, на перший погляд, але важливу роль. Національна культура україни була сформована під впливом низки факторів, як зовнішніх, так і внутрішніх, серед яких ментальність народу була чи не найважливішим.

11. Українська національна ідея та ідейний зміст української культури. Національна ідея — це не асорті з історичних символів, привабливих гасел та соціальних благ у національній упаковці, а спільна мета і довгострокова стратегія розвитку суспільства. Щоб мета справді стала спільною, а готовність іти до неї, незважаючи на можливі жертви, передавалася від покоління до покоління, необхідні кілька обов’язкових умов. Національна ідея стане об’єднавчою і творчою, якщо буде — по-перше, транснаціональною, транссоціальною і транстериторіальною, тобто однаково привабливою для абсолютної більшості населення країни, незважаючи на національність, соціальний статус і місце проживання; — по-друге, базуватися на системі національних цінностей і пріоритетів, історичному досвіді перемог і звершень, а не поразок та національного приниження; — по-третє, відповідати духовним і матеріальним інтересам сучасного суспільства. Сьогодні можна виділити кілька стратегій, що базуються на різних національних ідеях. 1. Зовнішній інтернаціоналізм і внутрішній націоналізм — пріоритет національного (націоналізм) над територіальним (патріотизм). Приклад такої національної ідеї — сучасна парадигма єврейської нації.Національна ідея виражає концепцію єдиного народу, незалежно від місця проживання та соціального статусу.

2. Внутрішній інтернаціоналізм при зовнішньому націоналізмі. Проголошується відданість ідеалам демократії, свободи і віри в бога; загальна рівність рас, національностей та релігій, але тільки всередині власної держави. Патріотизм як основа внутрішньої і зовнішньої політики базується на теорії «великого казана» у формуванні єдиної нації. 3.Регіональний інтернаціоналізм при зовнішньому націоналізмі — римейк ідеї Сполучених Штатів Європи у вигляді Європейського Союзу. Національні ідеї старих європейських демократій трансформуються у наднаціональну ідею Об’єднаної Європи: поява регіонального утворення, мета якого — захист вищого рівня життя всередині країни, недопущення збройних конфліктів усередині утворення, ведення узгодженої зовні.