62. Утворення Української академії наук; науково-організаційна робота в.Вернадського, м. Грушевського, а. Кримського, с. Єфремова, м. Василенка, м. Яворського.

Ініціатива заснування Української академії наук вийшла від Українського Наукового Товариства в Києві в квітні 1917 р., але здійснили її тільки за Української Держави (1918) на пропозицію міністра освіти та мистецтва М.Василенка створили спеціальну комісію, яка від 9 липня до 17 вересня 1918 р. виробила законопроект про заснування УАН, затверджений гетьманом П.Скоропадським 14 листопада 1918 р. Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи: історико-філологічний, фізико-математичний, соціально-економічний. Статут підкреслював загальноукр. характер УАН: її дійсні члени могли бути не тільки громадяни Укр. Держави, але й українські вчені Західної України (що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Першими академіками були призначені історики Д.Багалій та О.Левицький, економісти М.Туган-Барановський та В.Косинський, сходознавці А.Кримський та М.Петров, лінгвіст С.Смаль-Стоцький, геологи В.Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, правознавець Ф.Тарановський. Президентом УАН було обрано В.Вернадського, а неодмінним секретарем — А.Кримського. Офіційне відкриття УАН відбулося 14 листопада 1918 р. Більшого розмаху набрала праця УАН з початком українізації і поверненням М.Грушевського з еміграції (1924). Обраний дійсним членом УАН, він очолив її кафедру нової історії України. Протягом 1920-их років головну роль у діяльності УАН відігравав Історико-Філологічний Відділ.

63. Культуротворча робота української еміграції в 20-30 рр.

Головними країнами перебування українських емігрантів після еміграції початку 20-х років стали Чехословаччина, Польща, Франція та Німеччина. “Периферійні” осідки знаходилися на території Румунії, Австрії, Югославії, Туреччини тощо. Саме Відень став першою столицею української політичної еміграції, де зосередився найбільший свідомий, державотворчий елемент всієї України. Так, до австрійської столиці виїхав М. Грушевський та його соратники. У Відні розгорнули свою політичну й видавничу діяльність В. Винниченко, В. Липинський, А. Макаренко, Ф. Швець, Д. Донцов та інші відомі діячі з Наддніпрянщини. Але Відень, як колишня столиця Австро-Угорської імперії, мав найбільше політичних і культурних зв'язків з Галичиною. У результаті еміграційних хвиль початку 20-х років Чехословаччина стала важливим осередком українських емігрантів, а Прага перетворилась на другу за значенням (після Відня) столицю української політичної еміграції. Вирішальну роль у повороті українців до Чехословаччини мав національний ренесанс чехів другої половини ХІХ ст. Незначні колонії українських емігрантів перебували у міжвоєнний період на території Великобританії (Лондон), Бельгії, Швейцарії (Женева), Греції, Фінляндії та ін.

64. Літературне оновлення 60-х рр.. Творчість л. Костенко, д. Павличка, і. Драча, м. Вінграновського, в Стуса та ін.

Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Д. Павличка «Любов і ненависть», а в 1957 р. Л. Костенко «Проміння землі» — митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних влилися у цей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з'являється низка «кардинально» нових творів: М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої», вірші І. Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах», публікації В. Симоненка, В. Стуса, Молоді таланти намагалися позбутися нагляду і тиску КДБ, гуртувалися самочинно, виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони збиралися, зокрема, на київській квартирі І. Світличного, яка на початку 60-х pp. стала своєрідним центром національної культури. Наступного, 1962р., вийшли у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В. Симоненка («Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), Б. Олійника («Б'ють у крицю ковалі»). Ця хвиля творчої свободи явила Україні й світові плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими і новими, а тепер є славою і гордістю нації. Саме їх стали називати шістдесятниками. З'явилася нова генерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово — як виявилося згодом — не лише в мистецтві, але й у суспільному житті. Отже, явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є і модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалось у жорсткі рамки «соціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя тощо.