Глава 1

Право людини на працю і державні гарантії його забезпечення

43

людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується", та ч. 2 ст. 124 Конституції України, згідно з якою "юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі". До суду можна оскаржити не лише незаконне звільнення з роботи, а й необґрунтовану відмову в прийнятті на роботу.

Згідно зі статтею 22 Конституції України "Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнят­ті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допу­скається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод".

КЗпП України встановлює низку гарантій забезпечення пра­ва на працю та працевлаштування. Держава гарантує працездат­ним громадянам, які постійно проживають на території Украї­ни: вільний вибір виду діяльності; безплатне сприяння держав­ними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і в пра­цевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професій­ної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб; надан­ня підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам дер­жавних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів; безплатне навчання безробітних нових професій, пере­підготовку в навчальних закладах або у системі державної служ­би зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а та­кож сприяння у збереженні роботи.

Закон України "Про зайнятість населення" встановлює дер­жавні гарантії у сфері зайнятості та працевлаштування. Част­ково ці гарантії повторюють встановлені у КЗпП. Разом з тим сюди включено й низку спеціальних гарантій, зокрема виплату безробітним в установленому порядку допомоги по безробіттю; надання роботи за фахом на період не менше трьох років моло­дим спеціалістам — випускникам державних навчальних закла­дів держави, заявленим підприємствами, установами, організа­ціями.

З 1 січня 2001 р. уведено в дію Закон України "Про загально­обов'язкове державне соціальне страхування на випадок безро­біття" від 2 березня 2000 р., який передбачає систему прав та

обов'язків між застрахованими особами, страхувальниками і страховиками в рамках такого страхування. Створено Фонд за­гальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, який здійснює діяльність щодо збору та аку­мулювання коштів на соціальне страхування та фінансування соціальних виплат та послуг безробітним.

7 березня 2002 р. Законом України затверджено Державну програму зайнятості населення на 2001—2004 роки, де вперше на рівні закону встановлено обов'язок держави щодо створення 1,5 млн робочих місць і поступового зменшення чисельності безробітних.

Законом також передбачено додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій населення. Держава забезпечує надання до­даткових гарантій щодо працевлаштування працездатним гро­мадянам у працездатному віці, які потребують соціального за­хисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці.

15 липня 1999 р. прийнято Закон України "Про прожитковий мінімум", а 5 жовтня 2000 р. — Закон України "Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії", упроваджен­ня яких сприятиме забезпеченню прав людини, у тому числі у сфері праці. В законі до числа основних державних соціальних гарантій включено мінімальний розмір заробітної плати, який поступово має наближуватися до прожиткового мінімуму.

1.3. Сучасні тенденції на ринку праці в Україні

Становлення ринкових відносин в Україні зумовило появу негативних тенденцій у сфері застосування праці.

Для суспільної практики України в останнє десятиріччя ха­рактерним стало використання найманої праці працівників без формального оформлення трудових відносин, тобто без укладен­ня трудового договору належним чином. Термін "тіньова еконо­міка" як негативне явище зайняв певне місце у нашому житті, У національній свідомості й видається начебто усім зрозумілим. Проте, зауважимо, це явище пов'язане не лише з неформальним вільним обігом товарів і капіталу. Головним чинником існуван­ня такого становища якраз і є нелегальне використання праці найманих працівників. Про це свідчать такі офіційні дані. У

44

Глава 1

Д ержавній програмі зайнятості населення на 2001—2004 роки, затвердженій Законом України від 7 березня 2002 р., наведено дані про те, що у 2000 р. чисельність населення, зайнятого еконо­мічною діяльністю, в Україні становила 20,42 млн осіб (Праця і зарплата. — 2002. — № 17). Водночас у 2001 р. відрахування до Пенсійного фонду здійснювалися із заробітку реально працю­ючих 12 млн осіб. Цифри красномовні. Нерегламентовані від­носини у сфері зайнятості мають тенденцію до поширення та­кож за рахунок нелегальної міграції.

У 1999 р. в Україні рівень безробіття за методологією МОП становив 11,9 %; рівень зайнятості дорівнював 72,8 %; середня тривалість зареєстрованого безробіття працездатного населення працездатного віку становила 11,4 місяця; 2,8 млн осіб перебу­вали у вимушених неоплачуваних відпустках.

З 2000 р. намітилися певні позитивні тенденції, зокрема ско­рочується рівень зареєстрованого безробіття, зросла кількість працевлаштованих громадян. Між тим, попри реалізацію Дер­жавної програми зайнятості населення на 2001—2004 роки і Програми подолання бідності, станом на 2002 р. 2,4 млн праце­здатних осіб не мали роботи (Праця і зарплата. — 2002. — № 35).

Працюючи на роботодавця з не оформленим належним чином трудовим договором, працівник наражається на небезпеку щодо забезпечення гарантій, передбачених трудовим законодавством.

Як свідчить сучасна практика "тіньової економіки", до основ­них порушень трудових прав працівників, які працюють за не-оформлених трудових відносин, належать такі:

• трудові книжки на працівників не заводяться, отже, праців­ ник втрачає трудовий (страховий) стаж, який може мати як за­ гальне, так і спеціальне значення (наприклад, для зайняття відпо­ відної посади, виплати доплати за вислугу років, пільгового пен­ сійного забезпечення тощо);

• особа не числиться як працівник у державній звітності, у зв'язку з чим не підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, страхові внески в соціальні фонди та податки із заробітної плати ні роботодавцем, ні працівником не сплачуються, що позбавляє його права користуватися страхови­ ми виплатами з відповідних фондів у разі настання страхового випадку. Такий громадянин може розраховувати лише на дер­ жавну соціальну допомогу, але вона надається лише з урахуван-

Право людини на працю і державні гарантії його забезпечення 4£

ням матеріальної забезпеченості працівника, і до того ж розмір її менший, ніж розмір виплат із соціальних страхових фондів;

— коло трудових обов'язків працівника встановлюється до- : вільно і не збігається із затвердженими в централізованому по­ рядку кваліфікаційними характеристиками щодо конкретної по-

Ч сади, що у свою чергу тягне перенавантаження працівника, ви­магає підвищеної інтенсивності праці без відповідної компен­сації;

• застосовуються дискримінаційні методи підбору та оцінки кадрів, не передбачені в законодавстві (вимоги даних про особисте і сімейне життя, щодо певного віку особи, її зовнішнього вигляду, релігійних переконань, сексуальної орієнтації, астрологічні й графологічні дослідження, попередня відмова від окремих, належ­ них працівникові згідно із законодавством прав тощо), які мо­ жуть кваліфікуватись як втручання в особисте життя;

• працівника примушують до укладення строкового трудо­ вого договору (контракту) у випадках, не передбачених законо­ давством, тоді як загальним правилом національного трудового законодавства є укладення трудового договору на невизначении строк;

• режим роботи визначається роботодавцем довільно, праців­ ника змушують погодитись на роботу із неповним робочим днем чи з неповним робочим тижнем, або ж навпаки, систематично за­ лучають до надурочних робіт, знову-таки без належної компен­ сації;

• працівник, як правило, позбавлений права на відпустку; у кращому випадку йому надається щорічна відпустка терміном на два тижні та без збереження заробітної плати, з чим праців­ ники вимушено погоджуються, тоді як за чинним трудовим зако­ нодавством мінімальна основна щорічна відпустка — 24 кален­ дарних дні, передбачено й додаткові відпустки зі збереженням місця роботи і середнього заробітку;

• оплата праці встановлюється роботодавцем довільно і ма­ ють місце занижені розцінки, дискримінація за ознаками статі, віку, національності, місця проживання, наявності прописки (реє­ страції), належності до профспілок, політичних партій тощо; порушуються терміни виплати заробітної плати;

— є практика залучення працівників до роботи буцімто на умовах випробувального строку, термін якого, як правило вста-

46