8. Проблеми регулювання земельних відносин законами України. (чи треба сюди кодекс?)

ЗУ «Про землеустрій»:

1. нечіткість визначення поняття землеустрою, не відповідає ст. 184 ЗК,

2. більшість норм закону має банкетний характер: ст.ст. 25, 26,33, 34, 44, 46, 47 тощо. Норма: «відповідно до закону» вживається 16 разів.

3. не встановлює чіткого процедурного забезпечення землевпорядних дій,

4. не врегульована процедура поділу та об’єднання земельних ділянок,

5. перенасичення закону нормами, які дублюють норми інших законів ( порівняти ст. 9 закону і ст.6 ЗК),

ЗУ «Про плату за землю»:

1. не відповідає чинному законодавству і потребує коригування поняття «податок», зміст якого розкривається,

2. коригуванню підлягає ст. 6, яка встановлює ставку податку лише для СГ угідь

3. невідповідність ст. 5 закону ч.1 ст. 206 ЗК.

9. Проблеми співвідношення законів і підзаконних актів у сфері регулювання земельних відносин.

10. Рішення та висновки Конституційного права в системі джерел земельного права.

На думку деяких дослідників, можна з повною впевненістю віднести до джерел права акти правосуддя щодо вирішення конкретних спорів, якщо йдеться про визнання нормативних актів незаконними (ндійсними, неконституційними) у формі скасування акта судом (з моменту набрання рішенням чинності) та його анулювання (визнання нечинними з моменту ухвалення акта, що дозволяє відновити порушені права).

З одного боку, в описаних випадках рішення суду начебто лише усуває спірність у правовідносинах, оскільки незаконний (неконституційний) акт об’єктивно не може породжувати правових наслідків, не має юридичної сили. З іншого боку, у разі скасування правотворчими органами своїх актів, що не відповідають актам вищої юридичної сили, ні в кого не виникає сумнівів нормативно-правовий характер акта про скасування. Виходячи з останнього аргументу, ми схиляємося до точки зору тих дослідників, які визнають нормативно-правовий характер судових рішень з конкретних справ, якими визнаються незаконними нормативно-правові акти або їх окремі положення.

Також на окрему увагу заслуговує юридична природа рішень Конституційного суду України про визнання неконституційними положень законів. Наприклад, великого резонансу набуло рішення Конституційного Суду України №5-рп/2005 від 22.09.2005, відповідно до якого положення п.6 Розділу Х «Перехідні положення» ЗК України втратили чинність як такі, що не відповідають Конституції України, «у частині зобов’язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою…».

Погоджуємося із висловленою у спеціальній літературі думкою, що подібні рішення Конституційного Суду України є не лише джерелом права, а й мають специфічну юридичну силу, вищу від сили законів. У свою чергу, рішення Конституційного Суду України про тлумачення законів мають таку саму юридичну силу як і закони.

11. Право власності на землю: проблеми поняття та ознаки.

Право власності на землю традиційно розглядається у суб’єктивному та об’єктивному розумінні (як і категорія «право» взагалі).

У суб’єктивному розумінні право власності на землю – певні повноваження (правомочності) суб’єктів по відношенню до землі (земельної ділянки) як об’єкта права.

Ч.1 ст.78 ЗКУ визначає право власності на землю як «право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками». Наведений підхід відображений і в працях представників доктрини земельного права, одні з яких формулюють свої визначення на основі тріади повноважень², а інші – додають до неї інші правомочності (напр., правомочність «вільно набувати земельну ділянку» та «захищати земельну власність»³).

Підхід, коли визначення права власності зводиться до перерахування класичної «тріади», викликає певні заперечення: можна навести чимало прикладів, коли правомочності володіння, користування та розпорядження будуть знаходитися не у власника, а в іншої особи, і навпаки, прикладів, коли у певний момент часу власник не має всіх трьох правомочностей. Поділяємо думку, за якою будь-яка сума правомочностей не може повністю пояснити право власності⁴. Очевидно, необхідний інший підхід.

Ч.1 ст.316 ЦКУ визначає право власності як «право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб». Таке визначення, на наш погляд, є більш вдалим, ніж визначення права власності через набір правомочностей, проте воно не відбиває всіх істотних ознак права власності і, фактично, охоплює всі речові права.

Для порівняння наводимо визначення права власності у ст.544 Цивільного кодексу Республіки Франція: «Власність є правом використовувати та розпоряджатися речами у найбільш абсолютний спосіб, з тим, однак, щоб вони не використовувалися у спосіб, заборонений законом або правилами» (переклад наш – А.М.)⁵. Представники правової доктрини (напр., Я.М. Шевченко⁶, Л.П.Заставська⁷) відзначають, що схожі формули з незначними відмінностями вміщені і в законодавстві інших країн (Австрії, Німеччини, Японії та ін.).

На наш погляд, з метою відмежування права власності на землю від інших речових прав, з урахуванням наведеного вище право власності на землю (земельну ділянку) можна визначити як право повного панування над землею (земельною ділянкою), з обмеженнями, встановленими законом або договором, яке особа здійснює за власною волею, незалежно від волі інших осіб. Адже право власності відрізняється від інших речових прав саме своїм обсягом – найбільш повним⁸.

Право власності на землю у об’єктивному розумінні є суто доктринальною категорією⁹. У об’єктивному розумінніправо власності на землю прийнято розглядати як систему правових норм, що регулюють відносини щодо набуття та здійснення суб’єктивного права власності на землю.