11.6. Інформаційні війни

У наш час інформаційні та високорозвинуті індустріальні держави при виникненні конфліктів між ними (чи між ними й державами третього світу) часто віддають перевагу не військовим (силовим), а інформаційним діям¹. Ці дії полягають у тому, що атакуюча держава вводить в інформаційний простір держави-супротивника таку інформацію, яка змушує населення чи керівництво держави-супротивника провести потрібні атакуючій стороні зміни (наприклад, добитися відмміни митних тарифів). При цьому залишаються неушкодженими підприємства, житлові будівлі, вся інфраструктура, не гинуть люди. Та й сама атакуюча держава втрат у своїй живій силі, техніці тощо також не зазнає. Більше того, за допомогою таких інформаційних дій можна навіть повністю завоювати країну, встановивши в ній підконтрольний атакуючій державі уряд (наприклад, такі інформаційні дії свого часу виконували США, колишній СРСР). При цьому проведення інформаційних операцій у сотні разів дешевше, ніж ведення бойових (військових).

Розрізняють окремі інформаційні операції та інформаційні війни.

Інформаційна операція — це дії, що затруднюють збір, опрацювання, передачу та збереження інформації інформаційними системами супротивника при посиленні захисту власної інформації та власних інформаційних систем. Під час їх проведення використовують такі моделі:

— псевдоджерело → повідомлення → отримувач (насправді повідомлення замість вказаного в ньому джерела підготували відповідні органи атакуючої держави);

— джерело → псевдоповідомлення → отримувач (насправді такого повідомлення не було, а інформацію про нього розповсюджують відповідні органи атакуючої держави);

— джерело → повідомлення → псевдоотримувач (насправді такого отримувача не існує, проте повідомлення ЗМІ твердить, що саме цей отримувач повідомлення дістав; в дійсності це повідомлення ЗМІ ініціювали відповідні органи атакуючої держави).

Інформаційна війна — це сукупність інформаційних операцій спрямованих на систему державного і військового керування супротивника, на її військово-політичне керівництво, на населення, які вже в мирний час приводили б до прийняття сприятливих для атакуючої держави рішень, а в ході конфлікту повністю паралізували б функціонування системи керування супротивника.

Приклад. Однією з найефективніших була інформаційна війна під назвою „Зоряні війни”, проведена США проти СРСР. Ця війна полягала в тому, що в інформаційний простір СРСР ввели начеб-то з абсолютно достовірних джерел (начеб-то від безпосередньо учасника) дані про те, що США розпочали й розробляють космічну техніку, призначену для війни проти СРСР. У відповідь СРСР був змушений витрачати гігантські фінансові ресурси на створення „аналогічної” космічної зброї. Як виявилося вже після розпаду СРСР, отримані дані були фіктивними. Проте ця інформаційна війна, як один із чинників, сприяла тому, що внутрішньополітичний стан СРСР ще більше загостився, а в кінцевому результаті СРСР розпався.

Під час проведення інформаційної війни населенню супротивної держави можуть повідомляти як реальну інформацію (наприклад, про наявність у СРСР політичних в’язнів — під час холодної війни між країнами Заходу й СРСР), так і хибну, фіктивну (наприклад, про наявність ядерної зброї чи її компонентів — під час війни між США та Іраком).

Інформаційні війни ведуть двома способами: методами пропаганди й власне методами інформаційної війни. При використанні методів пропаганди вона повинна підтверджуватися діями, що веде до зростання її ефективності.

Інформаційні війни найбільш ефективно проходять у тих державах, населення яких чимось збуджене, незадоволене (наприклад, своїм економічним станом), роздратоване, відчуває гнів, інформаційний голод, піддається дії інформаційної блокади тощо. Для отримання необхідного ефекту атакуюча держава повинна організовувати обговорення населенням супротивника введених в його інформаційний простір повідомлень. Характерно, що під час проведення інформаційної війни населення не відчуває, що його піддають інформаційній атаці, проте відчуває дискомфорт, оскільки від нього вимагають не тільки зміни усталеного світогляду, а й певних дій.

У процесі проведення інформаційних війн використовують такі види інформаційної зброї:

— введення великої кількості нової інформації, яка перевантажує отримувача новими негативними повідомленнями;

— запровадження нових правил опрацювання інформації (наприклад, нових методів проведення соціологічних обстежень, які, як зазадлегідь відомо вузьким фахівця, дають дуже неточні результати);

— введення хибної чи фіктивної (псевдо- чи ірреальної) інформації, тобто загалом — дезінформації.

Наслідком використання інформаційної зброї може бути не тільки виведення людини чи групи людей з режиму нормального функціонування, а й вбивство окремих людей. У зв’язку з цим доводиться говорити про інформаційних убивць (кіллерів).

Відбір дезінформації повинен проводитися надзвичайно ретельно. Вона повинна бути:

— неможливою для перевірки її реальності й істинності;

— системною;

— несуперечливою;

— скоординованою.

Проведення дезінформаційної операції передбачає виконання таких дій:

— вибір об’єкта дезінформування (наприклад, наявної в супротивника негативної дії чи ситуації);

— гіперболізація негативної дії;

— доведення дезінформації до населення (наприклад, у вигляді розповсюджуваних через електронну пошту листів, розкидуваних з літака листівок);

— звертання іншими ЗМІ особливої уваги на негативну дію;

— породження наслідків негативної дії.

Під час проведення інформаційних війн використовують такі способи нарощування правдивості інформації (у тому числі й „правдивості” дезінформацї):

— вибір повідомлення (наприклад, з кількох десятків повідомлень вибирають лише одне, причому його вплив заздалегідь експериментально перевіряють на піддослідних);

— вибір каналу (наприклад, використовують лише той ЗМІ, якому реципієнти найбільше довіряють);

— вибір комунікатора (наприклад, вибирають лише того диктора, якому реципієнти найбільше симпатизують і вірять);

— вибір аудиторії (наприклад, вибирають молодь, яка внаслідок малого життєвого досвіду найбільше може піддатися „перепрограмуванню”).

Для протидії атакам використовують такі методи інформаційного захисту:

— пряме спростування;

— непряме спростування (наприклад, вказують, що повідомлення отримано зі сумнівного джерела; абсурдизують звинувачення; прив’язують джерело інформації до будь-якої негативної події; вводять ще один негативний факт, який легко піддається спростуванню);

— відвертання уваги (наприклад, вводять в інформаційний простір нове сенсаційне повідомлення);

— мовчання у відповідь;

— мінімізація впливу (наприклад, акцентують на тому, що в повідомленні вказано на деякі правдиві події);

— введення нового контексту (наприклад, повідомляють, що: а) негативну інформацію ініціювали вороги; б) негативну інформацію призначено для інших, а не для нас; в) негативна інформація має винятково тимчасовий характер; г) негативна ситуація активно усувається);

— організація і доведення до отримувачів привентивних (випереджуючих) повідомлень (наприклад, вказують, що атакуюча сторона готує провокації, поширює обман).

Загалом, потрібно відзначити, що методи захисту розроблено значно гірше, ніж методи інформаційних атак.

Експериментами й практикою встановлено, що суттєвих змін у свідомості населення супротивника можна досягнути не раніше ніж через півроку — рік при тривалості впливу дві — три години на тиждень. Таким чином, інформаційні війни можуть бути значно тривалішими, ніж воєнні, які можуть тривати тижні чи місяці. Проте не слід забувати, що іноді воєнні дії можуть тривати й роки чи навіть десятиліття.

1 Денисов А. А. Информационное поле. – СПб., 1998.

1 Закони України: Про інформацію, Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, Про телебачення і радімовлення, Про інформаційні агентства, Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журнаілстів, Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації, Про державну таємницю, Про захист суспільної моралі, про авторське право і суміжні права, Про рекламу

1 Вентцель Е. С. Исследование операций: задачи, принципы, методология. — М.: Наука, 1980. — 208 с.

1 Партико З. В. Загальне редагування: нормативні основи: Навчальний посібник. Л.: Афіша, 2001. 416 с.

1 Тут М — це газета, журнал чи книга. Крім того, це може бути радіо- чи телепередача, яку реципієнт прослухає чи перегляне.

1 Наприклад, заборона публікування наклепів на опонентів, використання порнографії тощо.

1 Почепцов Г. Г. Теория коммуникации. — М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 2001. — ХХХ с.