75. Національне відродження в 90-х роках хх ст. 76. Культуротворча робота української еміграції в 20-30-х рр.

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є.Маланюк (1897-1968). В еміграції з 1921 року. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналі¬зуючи причини цих подій, митець звертається до визначення ролі національної свідомої особистості в українській історії. Його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясінь. Певний час перебував під впливом поглядів Д.Донцова щодо виховання української нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Але Маланюк – самобутній національний поет і стиліст. Він синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчість споріднена з гуманістичними ідеями І.Франка та М.Хвильового. Окреме місце в поезії Маланюка посідає оригінальна концепція «України – Скитії, степової Гелади». Є.Маланюк є також автором оригінальних есе, присвячених філософії української культури. Між українською та світовою культурою будував мости С.Гординський (1906 р.н., з 1944 р. – за кордоном) – поет, перекладач, художник, мистецтвознавець, людина енцикло¬педичних знань. Закінчив Львівський університет, а також Академію Мистецтв у Берліні та академію Жульєна в Парижі. Великий знавець української мови і поетики, він написав ряд поетичних збірок, здійснив один з найкращих переспівів «Слова о полку Ігоревім». Перекладав вірші Горація, Овідія, Гюго, Байрона, По, Гете, Шллера тощо. Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І.Багряного (1907-1963). Був репресований у 1932 році, а в 1945 – емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» («Тигролови») (1944) і «Сад Гетсиманський» (1950) розкрили перед світом національну трагедію поневоленого в центрі Європи народу. Твори написані на документальному матеріалі і особистих переживаннях автора. Роман «Сад Гетсиманський» належить до визначних творів XX ст. і стоїть в одному ряду з романами Л.Кестлера «Сліпуча пітьма» (1940), та Дж.Орвелла «1984» (1948). Скульптор О.Архипенко (1887-1964) – один із видатних митців XX ст. З його ім’ям пов’язують становлення мистецтва авангарду у світовій культурі. Пластичні ідеї Архипенка мали істотний вплив на розвиток архітектури і дизайну. М.Черешневий (1913 р.н.) створив пам’ятники Л.Українки в Клівленді (США) й Торонто (Канада), Л.Молодоженин (1915 р.н.) – пам’ятник Т.Шевченкові у Вашингтоні (1964) та Буенос-Айросі (1971). Графік і живописець, мистецтвознавець Я.Гніздовський (1915-1985) створив графічні твори «Сонячник» (1962), портрет М.Скрипника (1971), живописні полотна «Пшеничний лан» (1960), «Селянський хліб» (1981). У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А.Рудницький (1902-1975). Українська вища школа за кордоном за умов денаціоналізації на Україні виконувала велике й важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів. Першою українською вищою школою за кордоном став Український Вільний Університет у Відні (1921). Його заснов¬ником був Союз Українських Журналістів і Письменників (співзасновники М.Грушевський і С.Дністрянський). Восени 1921 року університет був перенесений у Прагу, де проіснував до 1939 року, а після другої світової війни відновив свою діяльність у Мюнхені. Другою була Українська Господарська Академія в Подебрадах (Чехословаччина, 1922). Мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний, інженерний (600 студентів, 90 викладачів). У 1932 році на цій базі було створено Український Технічно-Господарський інститут заочного навчання. В 20-30-х рр. в Празі працював Український Високий Педагогічний інститут ім.Драгоманова, де готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти. У 1923 році група професорів філософського факультету Українського вільного Університету – Дмитро Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський заснували Українське історико-філологічне Товариство. У 1938 році воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіографії, військової історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філології. Український науковий інститут в Берліні – культурний центр української еміграції, заснований у 1926 році. Його пер¬шим ректором був український історик Дм.Дорошенко. При інституті працювали видатні українські науковці і історики С.Томашівський, Д.Олянчин, В.Кучабський, літературознавці Б.Лепкий, М.Гнатишак, К.Чехович, філософ Д.Чижевськнй та ін. Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Америку – Канаду і США. В 1945 році у Саскатунському Університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. Нині за свідченням директора Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті Б.Кравченка, українознавчі програми запроваджені в 12 університетах Канади. 77. Літературне оновлення 60-х рр. Творчість Л.Костенко, Д.Павличка, І.Драча, М.Вінграновського, В.Стуса та ін.

Але особливо визначною подією стала поява нового покоління письменників, критиків і поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, котрі вимагали виправити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, що культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, найкраще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпінням спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втручання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментувати з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освітній і культурній діяльності в республіці.

На початку 60-х років представники цього нового покоління в літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лише відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому одночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоді люди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того ж нова літературна когорта користувалася значною й дедалі ширшою підтримкою, особливо серед молодої інтелігенції.

Епохи шестидесятників

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру.

Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку.

Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР. 78. Становлення та розквіт українського кінематографу /О.Довженко, С.Параджанов, І. Миколайчук/ в 60-ті рр. і його занепад.

У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х – початку 60-х років стрімко зростає українська кінопродукція. З’являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери М.Хуцієв і Ф.Миронер), «За двома зайцями» (1961, режисер В.Іванов).

Український кінематограф 60-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, а також актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з’являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» С. Параджанова (1964); «Криниця для спраглих» Ю.Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Л.Осики (1968). Однак реакційна політика так званого «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер Сергій Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя; «авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною; драматична доля спіткала фільми Ю.Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968), «Білий птах з чорною ознакою» (1971). Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука, який у 1979 році зняв свій знаменитий фільм «Вавілон-ХХ». 79. Соціалістичний реалізм в українському мистецтві 30-70 рр. Образотворче мистецтво андеґраунду. 

Сам термін "реалізм" входить у науковий обіг з 60-х років XIX ст.,причому довгий час він розумівся виключно як відображення наявноїдійсності і не відрізнявся від натуралізму. Лише поступово починаєскладатися погляд на реалізм (від лат. — речовинний, дійсний) як натакий напрям художньої культури, що являє собою об'єктивне відображеннядійсності, пов'язане з соціально-історичним підходом до зображеннялюдських характерів та умов життя. В реалістичних творах людина виступаєпередусім як суспільна істота, дії якої зумовлені конкретними умовами,тобто соціальне детерміновані. Одне з провідних завдань реалізму —виявити типовий взаємозв'язок характерів та життєвих обставин. Герої реалістичних творів були не просто носіями якоїсь однієї пристрасті, якце було властиво, наприклад, героям класичного мистецтва, не поодинокимромантичним бунтарям. Це — живі люди, які діяли за реальних типовихобставин, породжених самою дійсністю. Постанова ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 поклала кінець плюралізмухудожніх напрямків. Усі художні об'єднання були розпущені, замість них уведені союзні і республіканські професійні союзи письменників,художників і композиторів.  У 1934 соціалістичний реалізм, суть якого визначалося як «правдиве йісторично вірне зображення дійсності в її революційному розвитку», бувпроголошений офіційним стилем радянського мистецтва.  Твори передвижників 19 ст. було настійно «рекомендовано» взяти за зразокдля наслідування. Багато художників стали жертвами політичних репресій,тому що їхні творчі концепції не вписувалися у вузькі рамки державноїідеології.  У музеях значно зменшилися експозиції, присвячені західному мистецтву 20ст. Щоб здійснювати контроль над навчанням, була відновлена Академіямистецтв. Цензура забезпечувала потрібний напрямок розвитку історіїмистецтв і критики. Прикладом офіційно ангажованого мистецтва можеслужити картина Олександра Герасимова (1881–1963) Сталін і Ворошилов уКремлі.  В літературі під соціалістичним реалізмом розглядали напрямок, якийвиник як антитеза критичному реалізму, тому іноді визначаєтьсясловосполученням «стверджуючий реалізм». Термін «соціалістичний реалізм»з'явився в радянському друці в 1932 році і був закріплений у «СтатутіСоюзу радянських письменників СРСР», прийнятому на Першому з'їзді радянських письменників у 1934 році. 

Там міститься головна формула цього реалізму: «основний метод радянськоїхудожньої літератури і літературної критики, жадає від художникаправдивого, історично-конкретного зображення дійсності в їїреволюційному розвитку».  Раціональний початок у трактуванні літератури соціалістичного реалізмуполягало в тому, що її автори повинні зображувати реалістично не тількинегативні сторони життя (як у класику), але і позитивні (у класику частов цьому випадку був присутній утопічний елемент і відповідна йомухудожня схема). Статутне положення також жадало від письменника виражатисоціалістичні ідеї.  Під час хрущовської «відлиги» поряд з тими, хто продовжував прославлятиуспіхи радянської промисловості, небувалі врожаї і передовиківвиробництва, з'явилася ціла плеяда майстрів, що стали звертатися доособистих, загальнолюдських тем.  Деякі твори авангарду 1920-х років, що знаходилися під забороною, стализ'являтися в залах музеїв. Цензура була ослаблена, окремі художники інапрямки в мистецтві минулого були реабілітовані. СРСР став більшвідкритим для іншого світу суспільством.  У 1957, під час Міжнародного фестивалю молоді і студентів, і в 1959, напершій американській виставці в Москві, було показано нове, невідомераніше мистецтво. Як результат більшої творчої волі наступив розквітнеофіційного мистецтва, що існувало паралельно з державним замовленням.  Отже, ідея соціалістичного реалізму в мистецтві була зручним длярадянського уряду способом впровадження в народні маси доктринисоціалізму. В епоху соціалістичного реалізму мистецтву потрібно було бути виховним і пропагандистським. Під впливом установок цього “художнього методу” у мистецтві відбувалася втрата особистісного, індивідуального в угоду суспільного.  80. Молодіжна музична культура 70-80-х рр.

Більшість композиторів присвячують свою творчість темам духовності. Насамперед, потужного розвитку набуває заборонена впродовж 70 років радянської влади церковна (літургійна) музика на канонічні біблійні тексти. Унікальні щодо цього твори написали Є.Станкович, В.Сильвестров, Леся Дичко, М.Скорик, Ганна Гаврилець, В.Степурко, І.Щербаков. Сміливо експериментує композиторська молодь, серед якої - С.Зажитько, А.Загайкевич (авторка електронної музики до фільму "Мамай), К.Цепколенко, В.Польова, С.Пілютиков,. В.Рунчак і багато інших.

Серед молоді особливим попитом користується естрадна музика, її кращі представники - рок-гурти "Воплі Відоплясова" ("ВВ"), "Океан Ельзи", "Мандри", "Друга ріка", співаки Т. Петриненко, С.Ротару, А.Лорак, Т.Повалій, Р.Кириченко, Іво Бобул і ті, хто створив основу для розвитку в Україні цивілізованого шоу-бізнесу. В Україні, отже, з'явилися можливості розвивати всі напрямки професійної та естрадної музичної культури.

В українській музичній культурі теж продовжується романтична лінія (Я.Степовий, В.Косенко). На новий професіональний щабель піднімається хорова культура, в основі якої завжди залишалося народне мистецтво (М.Леонтович, К.Стеценко). провідними композиторами першої половини XX ст. є Б.Лятошинський, Л.Ревуцький, М.Жолесса, які сформували українську композиторську школу. Велику роль відіграло також: покоління 60-х років, послідовники та учні якого зумовили творчі досягнення сучасної української музики. Кращі її представники - В.Сильвестров, Л.Грабовський, М.Скорик, Л.Дичко та молодша генерація композиторів і виконавців вивела національну музичну культуру на світовий рівень.

167