56. Українська етнографія та історія: м. Грушевський, д. Яворницький, д. Багалій, в. Хвойка, о. Єфименко. Українське сходознавство: а. Кримський.

Особливо значними були здобутки в галузі національної історії. Традиції української історіографії започатковано ще з козацьких лі­тописів, узагальнених (разом з іншими історичними документами українського, російського, польського походження) у першій поло­вині XIX ст. у таких працях з історії України, як “Історія Русів” неві­домого автора, “Історія Малої Росії” Д. Бантиша-Каменського та п’ятитомної “Історії Малоросії” М. Маркевича [32]. Подальший розвиток української історіографії пов’язується перш за все з іменем М. Костомарова, який у своїх численних працях подав історію України переважно у життєписах її провідних діячів.

Новий її етап розпочинається діяльністю В. Антоновича, який завідував кафедрою історії Київського університету, та його численних учнів. Його заслугою було використання в дослідницькій праці найпередовіших на той час методів джерелознавства, що відкривало можливість всебічно використовувати різноманітні архівні документи минулих часів, збирання й публікації яких підняв на належний рівень ще М. Костомаров. У своїх численних працях з історії станів, міст, еко­номіки, церкви в Україні В. Антонович, як згодом і його учні, широко використовував комплексний метод, узагальнюючи дані писемних, ар­хеологічних, етнографічних та інших джерел [33]. Протягом останніх двох десятиліть ХІХ ст. учні В. Антоновича обіймали майже всі історичні кафедри в українських університетах: Д. Багалій, відомий до­слідник Слобожанщини — у Харківському, П. Голубовський та М. Довнар-Запольський — у Київському, І. Линничснко — в Новоросійсь­кому, М. Грушевський — у Львівському. Ученицею В. Антоновича вважала себе О. Єфименко, авторка “Історії українського народу” (1906), де українська історія подавалася в аспекті органічного само­розвитку народного життя [34]. З близьких методологічних позицій, враховуючи досягнення західно-європейського позитивістського еволюціонізму, написано і фундаментальну “Історію України-Руси” М. Груш енського, переважна більшість томів якої надруковано протя­гом 1898 — 1909 рр. [35]. Видатним досягненням української науки кінця XIX ст. була і тритомна “Історія запорозьких козаків” Д. Яворницького (1892 —1897) [36].

Крім, власне, історичних студій в Україні на межі XIX — XX ст. значного розвитку набувають й інші науки історичного циклу, насам­перед, археологія. Перш за все тут необхідно згадати узагальнююче до­слідження “Давні мешканці Середнього Придніпров’я і їх культура у доісторичні часи” (1913) видатного київського археолога В. Хвойка, який відкрив основні культури первісного населення Лісостепової України. У ній на засадах еволюціонізму зображена широка панорама господарського і культурного поступу давнього населення зазначених територій від пізнього палеоліту до часів, що безпосередньо переду­вали виникненню Київської Русі [37]. Ця праця, разом з досліджен­нями інших археологів, які вивчали культури найдавнішого населення території України (І. Забєлін, М. Вeсeловський, О. Спіцин, Б. Фармаковський, В. Городцов), дозволяла реконструювати давнє, дописемне минуле історичних предків українського народу та їх найближчих сусі­дів. Чималий внесок у цю справу робили й дослідження провідного українського антрополога Ф. Вовка.

Завдяки плідній діяльності українських істориків, археологів та антропологів на початку XX ст. не тільки у цілому, а значною мірою на­віть в деталях було відтворено історію українського народу, його куль­тури й соціально-політичних інституцій у органічному зв’язку як з історією сусідніх народів, передусім російського і польського, так і з безпосередніми його історичними предками — русичами Київської Русі. Водночас було ретельно вивчено, переважно заданими писемних джерел, історію південних та південне-західних земель Київської Русі та в основному на підставі археологічних досліджень намічено основні етапи розвитку давнього населення України від часів кам’яного віку.

В органічному зв’язку з блоком історичних дисциплін розвивалася й українська етнографія, започаткована ще в першій половині XIX ст. Так, надруковано, зокрема, такі праці, як “Опис весільних українських простонародних обрядів” Г. Калиновського та “Записки про Малоро­сію, її жителів та виробництва” Я. Марковича, “Українські народні пісні” М. Максимовича. У другій половині XIX ст., переважно вченими Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, в Україні проводяться широкі етнографічні дослідження й збирання пам’яток фольклору, в яких брали участь такі дослідники, як П. Чубинський, П. Житецький, Т. Рильський, а також В. Антонович, М. Драгоманов, Ф. Вовк, Д. Яворницький та інші. Їхні праці свідчили про самобутність життя українського народу, його мови й творчості, надто ж пісенної.

Особливу увагу українські гуманітарії приділяли вивченню наро­дного фольклору й національної мови, яскравим прикладом цього є “Історичні пісні українського народу” В. Антоновичата М. Драгоманова [38,39]. Діапазон мовознавчих досліджень сягав від емпіричної історико-етнографічної фольклористики до справжньої філософії мови О. Потебні, лінгвістичні праці якого набагато випередили на­уковий рівень свого часу. Особливий інтерес становить його книга “Думка і мова” (1862), де він першим з вітчизняних дослідників дав аналіз зв’язку між мовою й мисленням [40]. Питання української мови висвітлювали в своїх працях також такі вчені, як П. Житецький, К. Михальчук, І. Франко, А. Кримський, В. Наумснко, Є. Тимчснко. На­слідком лексикографічних студій стала серія словників, зокрема, “Словарь російсько-український” М. Уманця й А. Спілки (1893 — 1898) та “Словарь української мови” за редакцією Б. Грінчснка (1907 — 1909).

Українська історична наука початку XX ст. збагатилася новими працями М. Грушевського. 1904 р. він видав "Нарис історії українського народу", а 1911-го - "Ілюстровану історію України". У дожовтневий період вийшли кілька томів його фундаментальної праці "Історія України-Руси".

Перша серед жінок Росії почесний доктор історії О. Єфименко опублікувала два томи збірника "Південна Русь" і двотомну "Історію українського народу". Історії Запорозької Січі, українського козацтва, Слобожанщини присвятили свої праці Д, Багалій, В. Барвінський, І. Лучицький, Д. Яворницький.

Український археолог В. Хвойка відкрив перші пам'ятки трипільської культури, що існувала в Придніпров'ї з незапам'ятних часів, ще до месопотамського Шумеру - колиски людської цивілізації. Його наукові висновки про те, що трипільці - корінне самобутнє населення України, історія якого сягає кам'яної доби, згодом підтвердили англійський археолог Л. Вуллі в праці "Початки цивілізації людства" й французький вчений М. Буль.