54. Культурний поступ на західноукраїнських землях у XIX ст.

На західноукраїнських землях культурний поступ значною мірою пов’язаний з розвитком шкільництва. Перші кроки по підвищенню освіченості українського населення Галичини, Закарпаття та Буковини зробив австрійський уряд. У Відні при церкві св. Варвари 1774 р. був заснований «Barbareum» – семінарія для уніатського духовенства на доповнення до вже існуючих у Львові та Перемишлі, але сильно занепалих. У 1784 р. вона була перенесена до Львова і стала головним навчальним закладом греко-католиків Австрійської держави. На Буковині відкрито духовну школу в Сучаві, а в 1827 р. – богословський ліцей у Чернівцях. У Львові відновив свої заняття університет (1784), де викладання велося німецькою та латинською (на богословському факультеті) мовами. Однак, для українських студентів діяв спеціально створений урядом провізоричний, філософський і богословський інститут «Studium Ruthemnm (1787-1809), лекції в якому читались українською мовою, точніше – церковнослов’янською з українською вимовою. Викладачами його були в основному уродженці Галичини та Закарпаття; інститут готував уніатських священиків, чимало з яких пізніше стали відомими вченими та громадськими діячами. Саме ця верства започаткувала тут національне відродження. Але уніатське духовенство, міцно зв’язане церковною традицією, схилялося до церковнослов’янської мови та давньої літератури і не допускало вживання народної мови в друкованих виданнях; у повсякденному побуті воно охоче зверталось до польської мови, тому не могло послідовно працювати для культурного відродження. Це завдання випало на долю молодшого покоління західноукраїнської інтелігенції, формування якої припадає на 50-70 pp. Будителями її виступила у 30-х роках група вихованців Львівської духовної семінарії, об’єднана в гурток«Руська трійця», провідну роль у якому відігравали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Погляди їх сформувались на основі праць діячів наддніпрянського відродження, а також творів польських, сербських і чеських письменників та вчених, що започаткували слов’янський національний рух. Подібні гуртки були в Перемишлі, Коломиї, в с. Добряна біля Стрия і навіть у Відні. Члени їх займалися вивченням минулого українців, збиранням етнографічних матеріалів та фольклору, утвердженням української мови в церковній та літературній практиці. Зокрема, зусиллями «Руської трійці» було видано альманах «Русалка Дністровая».

55. Кирило-Мефодіївське товариство й культурне самоутвердження української нації.

Слов'янське товариство Св. Кирила і Мефодія " заснувалося у грудні 1845 р. До його складу входила низка відомих в Україні діячів науки, культури та освіти. Серед них були М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко, В.Білозерський, М.Гулак, О.Навроцький та ін. Товариство виробило свій " Статут ", "Головні правила товариства ", звернення "До Братів українців!" та "До Братів Великоросів і Поляків/ "

Ратуючи за скасування кріпацтва, самодержавства, визнання національних прав українців, освіти широких верств народу, члени Товариства опікувалися створенням і виданням книг для простого народу. Програмні вимоги кирило-мефодіївців були викладені у "Книзі буття українського народу", відомій під назвою "Закон Божий", який складався із 63 статей, об'єднаних у морально-філософську концепцію долі України. У планах на майбутнє були: збір коштів для друкування українських книг, написання історії України у новому світлі бачення, здобуття від уряду дозволу на відкриття шкіл у державних і поміщицьких селах.

Особливий внесок у діяльність Товариства вніс Микола Іванович Костомаров (1817-1885) - уродженець Воронізької губернії, син російського поміщика і українки-кріпачки. Його перу належить етнопедагогічна праця "Закон Божий (книга буття українського народу)", написана під впливом тісної дружби з талановитим польським поетом А.Міцкевичем, який був автором аналогічної праці для свого народу. Кращі роки свого життя цей письменник присвятив збиранню, вивченню та дослідженню української народної творчості - найбільшого духовного багатства українського народу.

Провідні ідеї товариства М.І.Костомаров пропагував у лекціях, прочитаних у Київському університеті.

Пантелеймон Куліш (1819-1897), відомий український письменник та просвітитель, працюючи вчителем у дворянській школі на Подолі, ще до початку створення Товариства пройнявся ідеєю "видвигнути рідну націю з духовного занепаду", дружив із Т.Шевченком, В.Білозерським та іншими прогресивними українськими інтелігентами того часу. Виїхавши у Петербург у кінці 1845 року, де працював учителем російської мови для студентів-іноземців при університеті, не поривав тісних зв'язків із Кирило-Мефодіївським товариством. Видав українську "Граматику", в якій як дидактичні тексти виступають оповідання про історичне минуле українського народу, уривки з пам'яток культури та фольклору, розповіді про видатних осіб української історії. Окрім цього, видав 40 невеличких дешевих книг під загальною назвою " Сільська бібліотека ". Удосконалив та спростив український правопис, запропонувавши для основи єдиної норми використати полтавсько-чигиринський діалект. Цей правопис відомий під назвою "кулішівка".

У березні 1847 р. царське самодержавство розгромило Товариство, покаравши його членів, для яких, з одного боку, була властива палка любов до українського народу, а з іншого - відсутність національної замкнутості та ненависті до сусідніх народів.

Культурно-освітня діяльність західноукраїнських діячів І.Вагилевича, Я.Головацького, Й.Левицького.

У першій половині XIX ст. найважливішу роль у національному та культурному житті Галичини грало українське духовенство. Так митрополит Української Католицької Церкви Михайло Левицький (1816-1858) дбав не тільки про зміцнення церкви, а й розвиток шкільництва. Йому вдалося добитися, щоб у Львівському університеті, що перебував у руках поляків, викладали українською мовою догматику, пастирське богослов'я та катехитику. Під його керівництвом (М. Левицький тоді ще був Перемиським єпископом) та керівництвом О.І.Могильницького (автора першої української граматики) у 1816 р. організувався перший гурток, члени якого свідомо стали на національний грунт, спланувавши низку заходів щодо розвитку українського шкільництва.

Після призначення М.Левицького митрополитом його наступник єпископ Іван Сюгурський купив друкарню, де почали друкуватися українською мовою книги релігійного змісту. Поряд із цим єпископ особливу увагу звертав на відповідну підготовку дяків, які поряд із церковною службою мали вчителювати в парафіяльних школах. Ця діяльність та численні меморіали, з якими зверталися до уряду Іван Могильницький та Михайло Левицький, призвели до появи у 1818 році цісарського наказу, згідно з яким в українських школах дозволялося вивчення всіх предметів українською мовою, а до програми мішаних шкіл українська мова вносилася як обов'язкова.

Будучи каноніком та інспектором народних шкіл, Могильницький ще в 1816 році організував у Перемишлі "Товариство галицьких уніатських священиків для поширення освіти й культури серед вірних на підставі християнської релігії", зусиллям якого було створено вчительський інститут. Однак, незважаючи на те, що світська влада затвердила це товариство, Рим, побачивши в ньому загрозу для католицизму, заборонив його діяльність.

Продовжив розпочату справу створений у 1832 р. гурток української інтелігенції, очолюваний Маркіяном Шашкевичем (1811-1843), Іваном Вагилевичем (1811-1866) та Яковом Головацьким (1814-1888). Відомий він під назвою "Руська Трійця". Члени його вивчали і пропагували минуле України, її етнографію, ознайомлювалися з джерелами та популярними творами слов'янських літератур. Уперше підготували до видання написаний живою народною мовою альманах "Русалка Дністрова", до якого були внесені народні, історичні, авторські пісні, переклади, відомості про слов'янські та українські рукописи.

Гуртківці чимало зробили для утвердження права на існування української мови, вивчення її у школах, поширення української освіти. Так, світлий слід в історії української освіти та культури залишив М.Шашкевич своєю "Читанкою" для молодших школярів, поетичною казкою "Олена", що започаткувала розвиток української повісті в Галичині. Я.Головацький залишив нащадкам 4-томний збірник пісень "Галицької та угорської України", який був надрукований у Москві в 1878 році. І хоч згодом, як засвідчує Наталія Полонська-Василенко, Шашкевич "загинув" як парох убогої парафії, Вагилевич "перейшов" до поляків, а професор Львівського університету Головацький "перейшов на службу до Росії", розпочата "трійцею" справа не загинула, а була продовжена в діяльності інших представників прогресивної української інтелігенції.