Розвиток українського романтизму

Соціально-економічні зміни, які відбувалися на початку XIX ст. в Європі, поступовий розпад феодально-кріпосницького устрою, зростаюче невдоволення народних мас вилилися у буржуазні революції у всіх європейських країнах. На цьому тлі швидко почало розвиватися нове явище у літературному процесі — романтизм.  Ідеї соціально- і національно-визвольних рухів, конфлікт із дійсністю та шукання нової дійсності, ідеал якої був створений в уяві митців, стали вихідним принципом творчої програми романтиків.  У період створення націй романтизм як художня система в першу чергу приділяв увагу проблемам формування національної літератури. Це зумовило посилений інтерес до народної творчості та удосконалення національної мови. У центрі творчості романтистів стала особистість з її пристрастями, зіткнення характерів та конфлікт між непересічною особистістю та суспільством.  Український романтизм сформувався у 20-40-х роках XIX ст. У цей час у Російській та Австро-Угорській імперіях особливо голосно почали про себе заявляти національно-визвольними рухами залежні від імперій країни. Тому основою естетичної програми українських романтиків стає боротьба за розвиток національної мови і культури, а патріотична проблематика виступає на перший план.  На Україні романтичний рух розпочався у 20-х роках з діяльності харківського літературного гуртка І. Срезневського, пізніше академіка Петербурзької Академії наук. У гуртку зосередилася романтично настроєна молодь, переважно студенти. Близьким до гуртка був і майбутній поет-романтик Л. Боровиковський. Хоча усі члени гуртка надалі полишили свою літературну діяльність (окрім О. Шпигацького), проте підтримана ними фольклористична та видавнича діяльність І. Срезневського надала імпульс до подальшої праці таким літературним діячам, як Л. Боровиковський, М. Костомаров, А. Метлинський, М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Голо-вацький, поетам-лірикам В. Забілі, О. Афанасьєву-Чужбинському, М; Петренку.  Основне своє завдання гурток вбачав у відродженні патріотичного духу через поетичну інтерпретацію історичного минулого, щоб утвердити національне самоусвідомлення та гідність. Саме з цих засад 1831 року був упорядкований І. Срезневським «Украинский альманах», який містив як оригінальні твори українських авторів, так і переклади з інших літератур. Протягом 1833-1838 років вийшло в збірників «Запорожская старина». До цих збірників увійшли пісні і думки, козацькі літописи та статті з історії. Більша частина матеріалу була створена самими авторами — І. Срезневським, братами Ф. і 0. Євецькими та І. Розковшенком. Справжні фольклорні записи Срезневський відредагував таким чином, щоб вони мали єдиний стиль викладу з вигаданими сюжетами. Поети-романтики знаходили у збірнику теми, сюжети і зразок романтичного тлумачення національної історії.  Згодом з'явилася «Утренняя звезда» І. Петрова (Харків, 1834), «Киевлянин» М. Максимовича (Київ, 1840-1841), «Ластівка» Є. Гребінки (Санкт-Петербург, 1841), «Сніп» О. Корсуна (Харків, 1841), «Молодик» І. Бецького (Харків, 1843).  Гурток І. Срезневського розпався, але дав поштовх до створення цілої літературної школи.  Основним досягненням поетів-романтиків 20-40-х років було оволодіння новою технікою віршування — силабо-тонічною. Вони, як і байкарі початку XIX ст., слідом за І. Котляревським намагалися довести римування до рівня канону, дотримуючись способів римування та видів рим (бідна, багата; жіноча, чоловіча, дактилічна; точна, неточна; граматична). Також романтики зверталися до народнопісенної ритміки, поєднуючи її зі стопною будовою рядка. Такі рядки передавали ритми народного танцю.  Один із найяскравіших представників українського романтизму цього періоду — Левко Іванович Боровиковський. Близький до гуртка Срезневського, він захоплювався фольклористикою, обробляв народні сюжети у своїх віршах та баладах. Велику увагу Л. Боровиковський приділяв перекладанню творів польських та російських поетів (О. ПуШкіна, А. Міцкевича, І. Красіцького).  Злет творчості Л. Боровиковського припадає на 1828-1834 роки. V цей період його поетичні твори друкуються у багатьох виданнях: балади «Молодиця» (1828) та «Маруся» (1829) були надруковані у «Вестнике Европы», вірш «Козак» (1831) — в «Украинском альманахе», деякі російськомовні твори були опубліковані в «Отечественных записках» (1840), а у 1841 році у «Ластівці» вийшли його балади» думки, байки, а також народні приказки та загадки. Зі 120 творів Л. І. Воровиковського, які були написані до початку 40-х років, опубліковано було лише 21 (10 російською й 11 українською мовами). За життя автора окремим виданням вийшла збірка «Байки та приба-ютки», видана А. Метлинським 1852 року в Києві. Ще деякі фольклорні матеріали Л. Воровиковського були опубліковані у збірнику А. Метлинського «Народные южнорусские песни» у 1854 році.