§ 3. Власність та сучасні тенденції розвитку відносин власності

Власність — складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність сус-

пільних відносин — економічних, соціальних, політичних, національних, морально-

етичних, релігійних тощо. Вона займає центральне місце в економічній системі,

оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функ-

ціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну структуру суспіль-

ства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці.

Спочатку власність розглядалась як відношення людини до речі, тобто як фізич-

на наявність цієї речі у людини і можливість її використання. Однак із розвитком

суспільства та накопиченням наукових знань уявлення про власність змінювалось,

ставало обсяговішим і змістовнішим.

Власність — соціологічна категорія, яка містить низку підсистем суспільних від-

носин (економічних, соціальних, правових, психологічних, національних тощо), що

прямо й опосередковано стосуються привласнення предметів природи у процесі пра-

ці та привласнення матеріальних і духовних благ через соціально-економічну форму

суспільного способу виробництва.

Головною характеристикою власності є не річ і не відношення людей до речей, а

те, ким і як привласнюється річ, і як таке привласнення зачіпає інтереси інших лю-

дей. Відповідно власність виражає відносини між людьми з приводу привласнення

речей. Певна річ стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з

приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини.

Привласнення — процес, що виникає у результаті поєднання об’єкта і суб’єкта

привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно озна-

чає відношення суб’єкта до певних речей як до власних. Привласнення формує і ви-

ражає конкретну рису тієї або іншої форми власності та її видів.

Категорія «привласнення» породжує свій антипод — категорію «відчуження».

Відчуження — це позбавлення суб’єкта права на володіння, користування і розпо-

рядження тим чи іншим об’єктом власності.

У власності слід розрізняти дві сторони:

• як соціально-економічна категорія вона визначається ступенем розвитку про-

дуктивних сил і характеризується системою об’єктивно зумовлених історич-

но мінливих відносин між суб’єктами господарювання в процесі виробництва,

розподілу, обміну та споживання благ, що характеризується привласненням

засобів виробництва та результатів виробництва;

• як юридично-правова категорія власність відображає майнові відносини, сві-

домі, вольові взаємозв’язки юридичних і фізичних осіб з приводу привласнен-

ня благ, що закріпляються системою відповідних прав власності

Отже, власність — це сукупність відносин між людьми з приводу привласнення

та відчуження ними об’єктів власності, в першу чергу засобів виробництва з метою

задоволення своїх потреб, що породжує право володіння, користування й розпоря-

дження цими об’єктами та результатами їх функціонування.

Відносини власності виявляються через суб’єкти та об’єкти власності.

Об’єкти власності — це все те, що можна привласнити чи відчужити: засоби ви-

робництва в усіх галузях народного господарства; нерухомість (будинки і споруди,

відокремлені водні об’єкти, багаторічні насадження тощо); природні ресурси (земля,

66

Частина І. Вступ до економічної теорії

її надра, ліси, води тощо); предмети особистого споживання та домашнього вжитку;

гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них; інтелектуальна власність,

тобто духовно-інтелектуальні, інформаційні ресурси та продукти (твори літератури

і мистецтва, досягнення науки і техніки, відкриття, винаходи, ноу-хау, інформація,

комп’ютерні програми, технології тощо); культурні та історичні цінності; робоча сила.

Суб’єкти власності — це персоніфіковані носії відносин власності:

— окрема особа (індивідуум) — людина як носій майнових і немайнових прав та

обов’язків;

— юридичні особи — організації, підприємства, установи, об’єднання осіб усіх

організаційно-правових форм;

— держава в особі органів державного управління, муніципалітети (органи місце-

вого управління та самоврядування);

— декілька держав або всі держави планети.

Юридичний аспект власності реалізується через право власності.

Право власності — це сукупність узаконених державою прав та норм економіч-

них взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу

привласнення й використання об’єктів власності.

Згідно Закону України «Про власність» право власності — це врегульовані зако-

ном суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядженням майном.

Дане визначення концентрує свою увагу як на юридичному аспекті (відносини врегу-

льовані законом), так і на економічному аспекті (відносини між людьми).

Право власності визначається ще з часів римського права трьома основними пра-

вочинностями — володіння, користування і розпорядження.

Володіння. Початкова форма власності, яка виражає відносини, пов’язані з наяв-

ністю у того чи іншого суб’єкта об’єктів власності з господарським володінням ними.

Саме по собі володіння не означає повної власності. Володарем об’єкта може бути як

власник, так і не власник (наприклад, орендар)

Користування. Виражає економічні відносини власності з приводу виробничого

чи особистого використання корисних властивостей її об’єктів відповідно до функці-

онального призначення останніх

Розпорядження. Вища і всеохоплююча категорія прав власності, яка передбачає,

що розпорядник об’єкта є його повним власником, а, отже, має право самостійно ви-

рішувати долю певного об’єкта (використовувати, продавати, обмінювати, здавати в

оренду, дарувати, ліквідувати тощо) або делегувати таке право іншим суб’єктам рин-

кової системи

Відповідно, повна реалізація прав власності можлива лише за наявності і взає мо-

зв’язку відносин володіння, користування й розпорядження. Суб’єкти, які тимчасово

отримують право на володіння і користування чужою власністю (наприклад, орен-

дар) без права на розпорядження, не є повними власниками.

У сучасній економічній науці й господарській практиці розвинутих країн Заходу

застосовується ширша і більш деталізована система прав власності. Так, англійським

юристом А. Оноре запропонована система прав власності, яка складається з 11 еле-

ментів.

1. Право володіння.

2. Право користування.

3. Право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання

благ).

67

Розділ 5. Соціально-економічний устрій суспільства. Екомічна система суспільства та закони її розвитку

4. Право на дохід (право на володіння результатами використання благ).

5. Право суверена на капітальну вартість (право на використання, споживання,

зміну чи знищення блага).

6. Право на безпеку (право на захист від експропріації або від пошкодження в на-

вколишньому середовищі).

7. Право на передачу благ у спадок.

8. Право на безстроковість володіння благом.

9. Заборона на використання шкідливим способом.

10. Право на відповідальність (можливість стягнення блага на сплату боргу).

11. «Зворотний» характер прав власності, тобто повер нення переданих кому-

небудь правочинностей після закінчення терміну угоди або достроково у ви-

падку порушення її умов тощо.

Така деталізація юридичних прав власності має не самодостатній характер, а має

на меті гарантувати суб’єкту необхідні й достатні права для прийняття оптимальних

економічних рішень.

Отже, між власністю як економічною і як юридичною категоріями існує тісний

взаємозв’язок.

Власність як економічна категорія виражає відносини між людьми з приводу при-

власнення об’єктів власності й перш за все засобів виробництва та його результатів.

Власність як юридична категорія відображає законодавче закріплення економіч-

них відносин між фізичними і юридичними особами з приводу володіння, користу-

вання й розпорядження об’єктами власності через систему юридичних законів і норм.

Таким чином, власність характеризує діалектичний взаємозв’язок економічних

та юридичних відносин, у якому економічні відносини власності виступають первин-

ними, базисними, а юридичні — вторинними, похідними.