1971 Р. Було прийнято рішення про припинення конвертованості долара на золото.

Відміна одного з вихідних принципів Б–В системи означала її фактичний крах.

Контури нової валютної системи, що функціонує і розвивається у світовій еко-

номіці й понині були визначені на нараді представників країн-членів МВФ, що від-

булася в місті Кінгстоні на Ямайці в січні 1976 р. Кінгстонська угода поклала початок

утворенню Ямайської валютної системи. Ця система почала функціонувати після

відповідних ратифікації зазначеної Угоди державами — учасницями з квітня 1978 р.

Зміст визначальних принципів Ямайської валютної системи такий:

1. Кінгстонською угодою проголошено повну демонетизацію золота в сфері ва-

лютних відносин. Відмінено офіційний паритет, офіційну ціну на золото і фіксацію

масштабу цін (вмісту золота) національних грошових одиниць, знято будь-які обме-

ження у його приватному використанні.

2. Кінгстонська угода поставила за мету перетворити створену ще у 1969 р. Між-

народним Валютним Фондом колективну міжнародну одиницю — спеціальні права

запозичення — СДР на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і

платежу. Сьогодні величина СДР визначається на основі кошика валют країн, частка

яких у сфері міжнародної торгівлі найвища. З 1981 р. до складу так званого стандарт-

ного кошика входить 5 валют: долар США — 42%, марка –19%, франк, ієна та фунт

стерлінгів — по 13%.

3. Особливо важливою ознакою механізму Ямайської системи є запровадження

«плаваючих» валютних курсів національних грошових одиниць.

440

Частина V. Міжнародна економіка

§ 2. Суть та основні інструменти валютної політики

Валютна політика являє собою комплекс регулюючих (економічних, правових,

організаційних) заходів, здійснюваних державними та міжнародними фінансовими

інститутами з метою впливу на валютно-фінансові відносини. Залежно від цілей та

форм валютна політика поділяється на структурну (довгострокову) та поточну.

Структурна політика спрямована на здійснення довгострокових заходів для по-

слідовного поліпшення міжнародного валютного та кредитного механізмів. Вона реа-

лізується у формі валютних реформ, інституціональної перебудови світової валютної

та кредитної систем, міждержавних переговорів та угод і передбачає зміну основних

елементів валютної системи, тобто порядку міжнародних розрахунків, режиму ва-

лютних курсів та валютних паритетів, використання золота, резервних валют і між-

народних платіжних засобів, функціональних завдань міжнародних і регіональних

валютно-фінансових установ. Структурна валютна політика значною мірою визна-

чає поточну валютну політику.

У межах поточної політики здійснюється оперативний вплив на валютно-рин-

кову кон’юнктуру, в тому числі регулювання валютних курсів, валютних, кредитних

та розрахункових операцій, діяльності валютного ринку і ринку золота, світового

ринку позичкового капіталу.

Головними інструментами валютної політики є дисконтна (облікова) політика,

девізна політика та її різновид — валютна інтервенція, а також диверсифікація ва-

лютних резервів, регулювання ступеня конвертованості валюти і режиму валютного

курсу, ревальвація та девальвація, валютні обмеження.

Суть дисконтної політики полягає в зміні облікової ставки центрального банку з

метою регулювання валютного курсу та впливу на платіжний баланс. Вона здійсню-

ється шляхом впливу на міжнародний рух короткострокових капіталів, з одного боку

на стан споживчого й інвестиційного попиту, динаміку та рівень цін, обсяг грошової

маси — з іншого. Офіційна облікова ставка використовується для регулювання всієї

сукупності процентних ставок на грошовому ринку країни. Підвищення процентних

ставок при пасивному платіжному балансі сприяє припливу капіталів із країн, де

облікові ставки нижчі, стримує відплив національних капіталів. Це підвищує курс

валюти даної країни й поліпшує стан її платіжного балансу. Підвищення облікової

ставки є також традиційним засобом, який застосовується центральним банком для

збереження або поповнення офіційних валютних резервів. І навпаки, зниження об-

лікової ставки призводить до відпливу капіталів в інші країни, падіння курсу націо-

нальної валюти, зменшення активного сальдо платіжного балансу.

Девізна політика являє собою метод впливу на валютний курс шляхом купів-

лі — продажу іноземної валюти (девіз). Для підтримання курсу національної валюти

центральний банк продає, а для його зниження — скуповує іноземну валюту. Нині

девізна політика здійснюється переважно у вигляді валютних інтервенцій.

Валютну інтервенцію можна визначити як цільові операції національних банків

або її аналогів на валютному ринку щодо купівлі-продажу іноземної валюти з метою

обмеження коливань чи динаміки курсу національної валюти. Вони сприяють урів-

новаженню попиту і пропозиції на іноземну валюту, що веде до стабілізації курсу

національної валюти. Матеріальною базою проведення валютних інтервенцій є, як

правило, офіційні валютні резерви. Зміна їх рівня вважається найбільш доступним

441

Розділ 40. Світова валютна система та міжнародні розрахунки

показником масштабів державного впливу на процес формування валютних курсів.

Крім офіційних резервів, джерелом коштів для валютних інтервенцій можуть бути

короткострокові позики, банківські угоди типу «своп».

Валютні інтервенції можуть використовуватись і для підтримання валютного

курсу на штучно низькому рівні з метою сприяння підвищення конкурентоспро-

можності національних експортерів. Різниця між курсом національної валюти та її

купівельною спроможністю на внутрішньому ринку створює умови для валютного

демпінгу, тобто масового експорту товарів за цінами, які нижчі за світові.

Якісно новим методом валютної політики є скоординовані (або узгоджені) багато-

сторонні інтервенції, що являють собою форму міждержавного регулювання валютних

ринків. Їх застосування зумовлене швидким зростанням обсягів операцій на валютних

ринках, що робить недостатнім використання коштів лише однієї держави. Різновидом

скоординованих інтервенцій, є диверсифіковані інтервенції, здійснювані в різних ва-

лютах, а не в одній. Вони сприяють розподілу тягаря інтервенції між різними валютами.

Застосування валютних інтервенцій має свою межу. Вони вигідні лише в разі не-

значної неврівноваженості платіжного балансу, яка характеризується тимчасовою

зміною пасивного сальдо активним і навпаки. При докорінному порушенні рівноваги

платіжного балансу, яке зумовлене глибокими економічними причинами, валютні ін-

тервенції можуть призвести до виснаження валютних резервів країни, не відвертаю-

чи знецінення національної валюти. Тому країни з хронічно пасивними платіжними

балансами змушені вдаватися до різних видів валютних обмежень.

Валютні обмеження являють собою певну сукупність законодавчих або адміні-

стративних норм, які регламентують (і в тому числі можуть забороняти) проведення

операцій з валютою, золотом, іншими валютними цінностями. Вони можуть здійсню-

ватися також за допомогою механізму міжнародних розрахунків, на основі регулю-

вання міжнародних платежів, перевезення капіталів, руху товарів і послуг.

Конкретні цілі валютних обмежень — регулювання платіжного балансу і валют-

ного курсу, концентрація валютних коштів у руках держави, недопущення валютної

спекуляції, забезпечення конкурентоспроможності національних виробників, а та-

кож заохочення економічної експансії національного капіталу в пошуках вигідних

сфер цього застосування. Валютні обмеження застосовуються в різноманітних сфе-

рах міжнародних економічних відносин. Головними сферами валютних обмежень є

поточні операції платіжного балансу (торгові і неторгові угоди), а також фінансові

операції (рух капіталів і кредитів, переказ прибутків, податкових та інших платежів).

Валютні обмеження можуть набувати таких форм:

1) вимога проводити всі валютні операції виключно через центральний або упо-

вноважені (девізні) банки.

2) ліцензування операцій з іноземною валютою та обмеження сфери обігу націо-

нальної й іноземної валюти, золота, цінних паперів.

3) повне або часткове блокування валютних рахунків.

4) обмеження конвертованості валюти шляхом диференціації її режиму для рези-

дентів та нерезидентів.

5) заборона або обмеження вивозу, а іноді й ввозу капіталу, в тому числі — надан-

ня кредитів.

На міждержавному рівні валютні обмеження реалізуються у формі платіжних угод,

які визначають і регулюють організацію взаємних розрахунків і платежів між країнами.

442

Частина V. Міжнародна економіка

За характером регулювання розрахунків платіжні угоди бувають неклірингового

типу, платіжно-клірингові угоди та клірингові. Платіжні угоди неклірингового типу

передбачають, що зовнішньоторговельні та всі види неторгових платежів здійсню-

ються у вільно конвертованій валюті.

Платіжно-клірингові угоди передбачають, що платежі між країнами здійснюють-

ся як шляхом заліку взаємних зустрічних вимог і зобов’язань, так і шляхом платежів

у вільноконвертованій валюті.

Основним різновидом платіжних угод є міжнародні валютні кліринги — угоди

між двома чи більше країнами про обов’язковий взаємний залік вимог та зобов’язань

у розрахунках у зовнішній торгівлі та інших формах міжнародних економічних від-

носин.

З практикою валютних обмежень пов’язане регулювання ступеня конвертованос-

ті валюти.

Залежно від ступеня конвертованості валюти поділяються на:

— вільно конвертовані, що без обмежень обмінюються на будь-які іноземні ва-

люти.

— частково конвертовані, тобто валюти тих країн, які застосовують валютні об-

меження.

— неконвертовані (замкнуті) валюти країн, де діє заборона на обмін валют.

В умовах функціонування класичного стандарту проблеми конвертованості —

здатності вільного обміну валют — фактично не існувало. Це визначалося твердою фік-

сацією золотого вмісту національних валют їх обов’язковою розмінністю на монетар-

ний товар. З часу припинення такого обміну (цей процес завершився перед початком

другої світової війни) практично всі валюти світу (за винятком долара США і швей-

царського франка) втратили цю особливість. У повоєнні роки значна частина країн по-

ступово відновила конвертованість своїх грошових одиниць. За даними МВФ, на 30

квітня 1989 р. з 151 країни-члена Фонду конвертованими були валюти 65 країн. Нині

кількість країн, що забезпечують конвертованість своїх валют, зросла майже до 100.

На відміну від золотого стандарту , режим конвертованості кредитно-паперових

грошових одиниць визначається інституціональними нормами. Йдеться про одну з

важливих ланок валютної політики, що здійснюється кожною країною. Разом з тим

існують і загальновизначені МВФ вимоги щодо змісту режиму конвертованості.

Теорія і практика розрізняють повну і часткову, зовнішню і внутрішню конвер-

тованість.

За режиму повної конвертованості усі юридичні та фізичні вітчизняні та зарубіж-

ні особи, що володіють певною сумою грошей цієї країни, мають можливість вільно

(без будь-яких обмежень) використовували ці гроші на будь-які цілі: безперешкодно

здійснювати як поточні, так і інвестиційні валютні операції. Нині існує досить обме-

жена кількість валют, що діють у режимі повної конвертованості.

При частковій конвертованості на обмінні операції вводяться певні обмеження.

За вимогами МВФ ці обмеження не повинні стосуватися платежів за поточні між-

народні операції. До таких операцій належать платежі за результатами зовнішньої

торгівлі, короткостроковими банківськими і кредитними операціями, платежі з по-

гашення позики та процентів, переведення прибутків з інвестицій, грошових пере-

казів некомерційного характеру. У зв’язку з тим, що здійснення таких операцій є

невід’ємною ознакою конвертованості, їх обмеження відповідно до вимог Статуту

443

Розділ 40. Світова валютна система та міжнародні розрахунки

МВФ не припускається. При застосуванні обмежень за міжнародними поточними

операціями валюта втрачає за регламентом МВФ статус конвертованої.

При зовнішній конвертованості повна свобода валютних операцій для здійснення

розрахунків з іншими країнами надається лише іноземним (фізичним і юридичним)

особам. Йдеться про надання можливості зазначеним особам вільно обмінювати за-

роблену в цій країні валюту на будь-яку іноземну валюту і здійснювати перекази цієї

валюти за кордон.

За режиму внутрішньої конвертованості правом обмінних операцій національ-

них грошових одиниць на іноземну валюту користуються лише фізичні та юридичні

особи цієї країни.

Важливим об’єктом та інструментом регулювання виступає режим валютних

курсів. Залежно від ступеня втручання держави у сферу міжнародних валютних від-

носин, у міжнародних розрахунках застосовуються плаваючі (гнучкі) та фіксовані

(тверді) курси валют. Плаваючі курси валют поділяються на дві групи: курси, які

формуються стихійно і вільно коливаються під впливом попиту та пропозиції, і ті

курси, вільна зміна яких коригується за допомогою валютної політики. Фіксовані

курси валют поділяються на дійсно (реально) фіксовані на базі золотого паритету й

договірно фіксовані на базі узгодженого еталону, тобто на офіційних валютних пари-

тетах або на умовно встановленій ціні золота. Сьогодні в світі існують найрізноманіт-

ніші режими валютних курсів. Серед них визначають: