3.4. Історія розвитку палеогеографії та її сучасні концепції та парадигми.

Палеогеографія – наука відносно молода, але її основа була закладена ще в працях видатних натуралістів, таких як: Авіценна, Л. да Вінчі, Ж.-Б. Ламарк, Ч. Лайєль, М.В. Ломлносов, Н. Стенон, К.Ф. Рульє. Як самостійний природно-історичний напрямок виник на рубежі 19-20 століть, після праць М. Неймара, А.П. Карпинського, І.Вальтера, А. Вегенера, І.Д. Лукашевича та інших вчених. Як повноцінна наукова дисципліна П-я сформувалася в середині минулого століття, після публікацій кінцевих зведень І.П. Герасимова, К.К. Маркова, Р.Б. Рухіна, Р. Флінта, а також спеціалізованих палеогеогр. робіт Б.П. Жишченка, М.Ф. Веклича, А.А. Величка, В.А. Зубакова та інших дослідників.

Становлення П як науки пов’язане з запитами практики й науково-пізнавальними цілями й стимулювалося видатними досягненнями в геології, геофізиці, біології та географії. Особливу роль зіграли

розробки концепції актуалізму Ч. Лайєлем,

методів фаціального аналізу Греслі,

еволюційного вчення Ч. Дарвіна та Ж.-Б. Ламарка,

встановлення закону географічної зональності грунтів (Докучаєв),

уявлення А. Вегенера про дрейф материків, а в подальшому розвинута рядом вчених (Ле Пішон, Зоненштайн, Ушаков)

теорія літосферних плит.

Найвідоміші концепції:

мобілізм (горизонтальні переміщення великих брил земної кори (і літосфери в цілому) відносно одна одної і по відношенню до полюсів протягом геол. часу);

фіксизм (континенти є фіксованими і стоять на одному місці з часу їх утворення в давнині; головною причиною тектонічних деформацій вважаються вертикальні переміщення);

нова глобальна тектоніка (сучасний варіант гіпотези мобілізму; літосфера розбита на великі плити, які рухаються по астеносфері в горизонтальному напрямку. Біля серединно-океанічних хребтів літосферні плити нарощуються за рахунок речовини, яка піднімається з надр, і розходяться в сторони (спрединг). У глибоководних жолобах одна плита находить на іншу і поглинається мантією (субдукція). Там, де плити зіштовхуються між собою, виникає складчаста споруда (колізія))

Чарльз Лаєль (англ. вч.) – батько сучасної геології та палеогеографії, запропонував принцип “актуалізму” – ключ до вивчення давньої природи є у вивченні сучасного. Жорж Кюв’є – школа “катастрофізму”. Поняття про генетичний тип було впроваджене Павловим, допрацював Шансер. Греслі – ввів поняття “фація”. Найбільша була дискусія – походження морен. На поч. XX ст. в Зх. Європі виділяли лише 4 зледеніння і між зледенінь (Пенк, Брюкнер). Поч. XX ст. – теорія дрейфу континентів (Хоумс). де Гейєр – варвохронологічний метод. Мілутин Міланкович – астрономічна теорія змін клімату. Революційний крок – методи абсолютного датування (радіовуглецев-ий, палеомагнітний); дані глибоковод-ного буріння, буріння льодовикових щитів. Джордж Кукла – зміни, зареєстровані в океанічних відкладах.

Палеогеографія виникла в середині XIX ст. Необхідними передумовами були: розробка відносної геохронологічної шкали на основі даних біостратиграфії; поява вчення про фації (швейцарський геолог А. Греслі, 1838), згідно з яким одновікові відкладення, представлені різноманітними типами осадових порід, відображають різну фізико-географічну обстановку їх накопичення; обгрунтування англійським геологом Ч. Лайєлем методу актуалізму, що дозволяє відновлювати фізико-географічні умови минулих геологічних епох шляхом аналогії з сучасними умовами. В основу палеогеографії покладено складання різного роду палеогеографічних карт. Перші палеогеографічні карти, що з'явилися в 1860-х рр.., Зображували розподіл древніх морських басейнів на місці сучасних материків. Такі карти юрського періоду (світова і Європейській Росії) Ж. Марку (1860), крейдового періодаСеверной Америки Дж. Дана (1863), серія палеогеографічних карт Європейської Росії для ряду послідовних геологічних періодів Г. А. Траутшольда (1877), А. П. Карпінського (1880), А. А. Іностранцева (1884). Найбільшу популярність здобули карти, складені Карпінським (1887 і 1894), який зробив на основі їх аналізу найважливіші висновки про закономірності рухів земної кори в межах Російської рівнини, пов'язавши їх з розвитком суміжних гірських систем. Світові палеогеографічні карти окремих періодів і епох публікувалися на рубежі XIX-XX ст. французькими геологами А. Лаппараном і Е. Огом, австрійським геологом М. Неймайром, російським ученим І. Д. Лукашевичем; на цих картах робилася спроба відновити розподіл суші і моря не лише на материках, але і в межах сучасних океанів на основі екстраполяції даних по обрамляє суші. Е. Ог надав палеогеографічних картах палеотектоніческіх зміст, показуючи на них, окрім суші і моря, також геосинклінальні і платформені області. Німецький геофізик А. Вегенер в 1912 році, поклавши початок мобілізма в геології, зобразив на серії карт передбачуваний процес розпаду гіпотетичного суперконтиненту Пангеї і освіти Атлантичного і Індійського океанів. На початку XX в. від узагальнених палеогеографічних схем для окремих періодів і епох почали переходити до більш детальним картам невеликих регіонів, складеними для геології століть або ще більш вузьких інтервалів часу (карти Н. І. Андрусовадля неогенових басейнів Чорноморсько-Каспійської області, А. П. Павлова для раннемелових басейнів Європейської Росії, А. Д. Архангельського для пізньої крейди Поволжья і Туркестану). Дослідження Андрусова поклали початок палеоекологіческіе, а Архангельського - порівняльно-літологічного напрямками в палеогеографії. У 1910 році Ч. Шухертом була вперше опублікована велика серія палеогеографічних карт Північної Америки, неодноразово перевидана по більш новим матеріалам. Читання курсу палеогеографії в вузах (Мюнхенський університет, Е. Даке, 1912) та публікації перших посібників з палеогеографії (Є. Dacqué, 1915; Th. Arldt, 1919, 1922) затвердили положення палеогеографії як самостійної науки. З 1930-х рр.. палеогеографічні реконструкції стають необхідною передумовою пошуків корисних копалин (нафти і газу, вугілля, солей, бокситів, фосфоритів, алмазів і пр.). Удосконалюється одна з основ палеогеографії - вчення про фації (У. Твенхофел, Д. В. Налівкин). Велике значення для палеогеографічних досліджень мали роботи Л. Б. Рухин (1959), Б. П. Жижченко (1959), К. К. Маркова (1960) та ін