Найтиповіші фактичні помилки

• перенасичення тексту фактичним матеріалом;

• брак фактичного матеріалу в аналітичних творах, унаслідок чого автор робить висновки, не підкріплені фактами;

• добір фактичного матеріалу, який відповідає наперед заданій схемі, відкидання фактів, які не можна з тих чи інших міркувань включити до цієї схеми;

• незнання всієї повноти фактів, через що автор доходить хибних висновків;

• навмисне спотворення фактів;

• тенденційний підхід до оцінки фактів;

• замовчування відомих авторові фактів;

• занадто емоційне подання факту, що перебільшує його суспільну значимість і важливість;

• часте повторення певних фактів, що створює враження типовості насправді нетипового явища (подання виняткового факту як типового);

• неуніфікованість фактичного матеріалу в межах одного тексту чи навіть у межах одного фрагмента тексту (переважно неуніфікованість імен та ініціалів, подання одного показника як абсолютної, а іншого як відносної величини тощо);

• підміна факту (включення до низки добре відомих фактів, які підтверджують тезу автора, одного невідомого факту, який має насправді зовсім інший характер, і зосередження на ньому уваги читача, внаслідок чого виникає враження одноплановості цього факту з іншими фактами згаданого ряду, тобто автор розповідає про цей факт як про інший, відомий читачеві);

• надмірна увага до фактів інтимного життя відомої особи й цілковите нехтування фактами, що характеризують її професійну, громадську діяльність;

• ненавмисне спотворення фактів через неналежну їх перевірку або через брак сумлінності автора чи редактора;

• спотворення окремих видів фактичного матеріалу (переважно власних імен, власних назв) через незнання особливостей відтворення іншомовних назв українською мовою, незабезпеченість журналістів і редакційних колективів довідковими джерелами;

• неоприлюднення поправки, спростування в разі фактичної неточності;

• штучне створення сенсації, роздмухування якогось факту чи окремого аспекту дії;

• відсутність перевірки джерела фактів і мотивів інформатора.

У теорії редагування одним із найважливіших є положення про те, що під час аналізу тексту неодмінно треба зважати на загальні закономірності його творення та індивідуальні особливості творчого процесу саме цього (конкретного, певного) автора. Це пояснюється тим, що на психологію творчості впливають як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники, тому редакторська праця, наприклад, в умовах ЗМІ – це співтворчість з автором. Під час роботи над фактичним матеріалом редактор повинен зважати на психологічні особливості засвоєння та відтворення дійсності в мас-медіа характерною рисою яких є неупереджене, збалансоване, всебічне, максимально вичерпне й точне висвітлення подій і фактів у поєднанні інформаційних та аналітичних жанрів. Газетна площина обмежена й не всі факти знаходять на ній висвітлення, тому треба об’єктивно окреслювати відібрані факти, не перебільшуючи їх важливості, щоб створити адекватну дійсності картину. Не можна залишати поза увагою й особливості індивідуального освоєння та відтворення дійсності, риси характеру певного автора, які неодмінно позначаються на процесі творчості й тексті. Іноді факт може настільки вразити журналіста, що він суб’єктивно розповість про нього, як про вагомий, впливовий, хоча той є посереднім.

Фактичні неточності матеріалу найчастіше виникають у: - не конкретизованих у тексті положеннях; - числах; - одиницях величини; - географічних відомостях; - підписах до ілюстрацій; - посиланнях, - цитатах; - згадках про загальновідомі події.

Хвилинна стрілка на великому вокзальному годиннику не встигла оббігти ще й двох кіл, як на пульті оперативного відділу Центральної станції “Швидкої допомоги” тривожно замиготіли яскраві вогники. А ще через 45 секунд по Садовому кільцю вже неслась машина з червоним хрестом. Березень у родині своїх “дванадцяти братів” – найдивовижніший місяць. Разом із групою радянських і американських кореспондентів 30 квітня 1944 р. Солсбері відвідав виставку, що відкрилася у щойно звільненому Ленінграді.

Серед основних завдань редактора виділяємо:

1) оцінити, наскільки факти, якими оперує автор, відповідають основним методологічним вимогам до них. Вимоги: - відбирати факти не довільно (залишати лише ті, які потрібно, а ті, які заважають, відкинути – неправильно); - враховувати, що факти в реальності не залишаються незмінними; - не оперувати фактами ізольовано від інших, пов’язаних із ними. У цьому повинен допомогти спеціаліст-рецензент;

2) оцінити, наскільки факти відповідають тій ролі, яку вони повинні виконувати в кожному випадку. Ролі: - основа для висновків; - чиста інформація; - конкретизація загальних положень; - ілюстрація загальних положень (яскравість, виразність, наочність, доступність читачеві, ілюструвати самі ті положення, заради яких наводяться). Точно оцінити факти відповідно до їхньої ролі неможливо;

3) оцінити достовірність фактичного матеріалу: правдивість, точність, типовість, соціально-політична значимість, ідейність, доречність.

Редактор повинен оперувати таким поняттям, як обсяг фактажу. Це певна кількість фактів, яка необхідна для розкриття теми. Кожен факт відіграє певну темоорганізуючу роль, бо має свою змістовну вагу. За функціями факти поділяють на групи:

1. Вхідні: кладуться в основу теми твору. Порушення в сфері таких фактів пов’язані з тематичною неоднорідністю відомостей, їх багатотематичністю.

2. Деталізуючі: ілюструють, пояснюють, уточнюють зміст твору. Цю групу фактів можна розділити на ілюстративні та аргументативні, бо вони різняться за функцією та способом введення в зміст. Ілюстративні факти виступають засобом унаочнення, їх використовують як приклад. Аргументативні факти сприяють розкриттю теми. Вони є опорними елементами змісту твору. Невдалі деталізуючі факти призводять до порушення логіки викладу.

3. Вихідні: до них автор приходить на основі вхідних і деталізуючих фактів. Вони є результатом авторських міркувань. Вихідні факти – це компоненти аргументно-тезисних структур у тезисній частині висновків, підсумків. Ці відомості повинні випливати зі сказаного раніше, узагальнювати вже повідомлене, перебувати з ним у причиновому чи наслідковому зв’язку.

4. Посилкові: на які автор посилається в тексті, примітках. До них відносять вказівки на джерело отримання фактичного матеріалу – прізвища, статистичні дані, бібліографія тощо.