Розвиток української культури хvііі ст.

Умови для розвитку української культури у ХVІІІ ст. складалися вкрай несприятливо. Територія України ще з Андрусівського миру між Польщею та Росією 1667 р. була розділена на дві частини – Правобережну і Лівобережну. Угоди з Росією про політичну автономію у складі Російської імперії не виправдали себе. Населення України російський уряд почав інтенсивно русифікувати, а території причепив образливу назву «Малоросія». В 1764 р. було ліквідовано Гетьманщину, у 1775 р. – зруйновано Запорізьку Січ. Внаслідок цього Україна перетворилася на закріпачену провінцію імперії. Російський уряд у 1863, 1876 та 181 роках спробував фактично знищити українську мову. Але це не знищило національної самосвідомості українців.

Характерною рисою культурного життя Російської імперії в ХVІІІ ст. є поширення українських вчених, письменників, архітекторів, художників і музикантів по всій території країни. Вони фактично домінують у всіх сферах культурного життя імперії. У Петербурзі, Москві та інших містах Росії виникають осередки українських освічених людей. Ця тенденція в подальшому призвела до того, що росіяни почали трактувати надбання українців (наприклад, Левицького, Бортнянського, Боровиковського, Березовського, Лосенка та багатьох інших) як досягнення російської культури, що є кричущою історичною несправедливістю.

Так, митці змушені були жити в Росії, розмовляти російською мовою, бо на Україні не було можливості вповні реалізувати свої здібності, а особливо після невдалої спроби гетьмана Івана Мазепи за допомогою шведів визволити Україну від рабства і московської тиранії і відновити її «самовладність».

Тому було б справедливо в усій російській літературі, а особливо в енциклопедіях, вказувати не лише на українське коріння походження, але й називати їх російсько-українськими діячами політики, культури, науки, письменства тощо.

Освіта та наука в Україні у хvііі ст.

У ХVІІІ ст. на Правобережній Україні кількість православної шляхти меншає, а міщанство втрачає своє значення. У зв’язку з цим і православні братські школи поступово зникають. На їхнє місце приходять уніатські школи, які перебували під опікунством греко-католицьких ченців чину святого Василія.

Широка діяльність василіан розпочинається після створення у Польсько-Литовській державі Едукаційної комісії – першого в Європі міністерства народної освіти. Комісія провела освітню реформу, впровадила єдиний шкільний статут і призначила школам грошову допомогу. Едукаційна комісія передала єзуїтські школи уніатами в Овручі, Кременці, Острозі, Кам’янці-Подільському, Житомирі, заснувала й нові школи, як-от в Каневі та інших містах.

Греко-католицькі школи, за аналогією до єзуїтських, мали становий характер, до них приймали лише молодь священиків (у греко-католиків немає целібату) і шляхти. Молодь виховували у католицькому та польсько-національному дусі, тому діяльність василіан знаходить підтримку у польського громадянства і сеймів.

Початкова освіта на Лівобережній Україні здійснювалася у парафіяльних школах при церквах, так званих «дяківнах». З даних по семи полках Гетьманщини на 1740-1747 рр. видно, що в переважній більшості населених пунктів, враховуючи хутори та висілки, були школи.

Провідне місце в освіті України ХVІІІ ст. продовжувала відгравати Києво-Могилянська школа, яка у 1701 році офіційно отримала статус академії. Про її становище дбали київські митрополити. Особливо піклувався нею митрополит Рафаїл Заборовський, який виділив кошти на реставрацію будинку академії, а талановитіших студентів направляв до німецьких університетів для підготовки до професійної діяльності. Вони приносили до академії нові методи на напрямки в науці. Від того часу сучасники почали називати академію Києво-Могилянською Заборовською. Чисельний склад студентів коливався в межах 1000 – 1100 чоловік В роки війни та епідемії холери 1710-1711 рр. студентів нараховувалося до 100 осіб. Серед студентів була молодь з усієї України, усіх станів громадянства )міщани, Козаки, селяни), причому студентів світського походження було більше, ніж духовного. Лише в кінці ХVІІІ ст., коли заходами Катерини ІІ стани українського громадянства перетворилися на «сословія», з різко визначеними правами й обмеженнями кожного з них, в академії переважають діти духовного походження.

Академія поділялася на 7 – 8 класів («шкіл»). Вищу ступінь навчання складали «школи» - риторики і поетики (тут вивчали науки гуманітарного циклу), дворічна «школа філософії» (гуманітарні і природничі науки), чотирирічна «школа богословія». Лекції читалися переважно латинською мовою. Курс математики, який спочатку входив до філософії, розширився і виводився в окремий курс, викладалися не тільки геометрія, а й алгебра, вища математика. Дедалі ширше вивчалися іноземні мови. З 1728 р. вводиться вивчення німецької та староєврейської мов, з 1753 р. – французької. Продовжувалося вивчення, з перервами, польської і грецької мови. Окрім того студенти вчилися малювати, співати та грати на музичних інструментах.

Матеріальне становище студентів було досить скрутне, заробляли переважно «миркуванням», тобто співали кантів («Мир вам…» - один із відомих тоді кантів) попід вікнами міщан, фактично жебракували, у часи вакацій (канікул) – по всій Україні. Списки студентів складалися весною, коли було найбільш сутужно і багато студентів розходилося на заробітки.

Академія була тісно пов’язана з церквою. Ректорів академії, що завжди були архімандритами Братського монастиря, обирали професори і затверджували \митрополит і гетьман. З другої половини ХVІІІ ст. ректорів стали призначати самі митрополити. Професори були переважно духовного звання.

Академія жила спільним життям з Києвом, з Україною. Тут з участю професорів і студентів відбувалися диспути, на які приходили багато людей з міста. Деякі з диспутів були значними подіями в житті Києва. Наприклад, диспут 1646 р., на тему про сходження Святого Духа, коли проти єзуїта Биховського виступив ректор Інокентій Гізель, або диспут 1663 р., коли ректор Іоаникій Галятовський виступив проти єзуїта Пекарського на тему вищої влади у церкві.

Багато людей брало участь в урочистих церковних процесіях, організованих ректором, професорами та всіма студентами. Такі процесії відбувалися в день Богоявлення, Воздвиження Хреста, Трьох Святителів, Благовіщення. Особливо урочистим було «шествіє з вербою» - з церкви св. Юрія, біля св. Софії, на Поділ, до Братського монастиря.

Масу відвідувачів приваблювали театральні вистави, особливо на Різдво, коли студенті академії виставляли п’єси на біблійні, історичні та моральні теми, з інтермедіями побутового характеру.

Значення Києво-Могилянської академії в історії України було величезне. За 150 років її існування навчалося в ній близько 25 тисяч українців. З цієї кількості вийшли тисячі освіченого духовенства та більша частина тієї свідомої інтелігенції, яка протягом ХVІІІ ст. займала урядові місця. Переглядаючи біографії видатних людей ХVІІІ ст., рідко можна зустріти людину, що не вчилася в академії.

Про славу Києво-Могилянської академії за межами України свідчить те, що серед студентів, окрім українців, були вихідці із Росії, Сербії, Болгарії, Румунії, Греції, навіть араби.

Професорів та вихованців академії з другої половини ХVІІ ст. запрошували до Московщини, а пізніше – до Російської імперії. Вони були організаторами і професорами шкіл у Московії, займали місця архімандритів, єпископів, митрополитів. Вихованці академії були також єпископами у Сибіру. Навіть Синод у своєму першому складі мав правлячу верхівку з українців: Стефан Яворський, Феофан Прокопович, А.Лопатинський. ЗА час від 1721 по 1750 рр. не менш як 200 вихованців академії займали високі посади в Росії.

За час існування Каєво-Могилянської академії її ректорами були І.Трофимович-Козловський, І. Оксентович-Старушич, вже згадувані нами Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворський, Інокентій Покровський, Григорій Кониський, Варлаам Ясинський. Серед професорів слід згадами Іосафа Крюковського, Феофана Прокоповича, Сильвестра Косова, Дмитра Туптала (св. Дмитрій Ростовський), Сильвестра Ласкоронського, Юрія Щербицького, Давида Ніщинського, Манасія Максимовича, Йосифа Туробайовського, Сильвестра Кулябка, Іларіона Левицького, Стефана Калиновського.

Вихованцями Києво-Могилянської академії серед великої кількості видатних осіб були Іван Мазепа, Іван Самойлович, Іван Обидовський, Андрій Войнаровський, Юрій Хмельницький, Нестор Амбодик-Максимович, Микола Бантиш-Каменський, Олександр Безбородько, Максим Березовський, Артем Ведель, Самійло Величко, Іван Виговський, Антін Головатий, Кость Гордієнко, Василь Григорович-Барський, Іван Григорович-Барський, Мельхісидек (Матвій Значко-Яворський), Григорій Левицький-Ніс, Яків Маркович, Пилип Орлик, Семен Палій, Григорій Полетика, Іван Полетика, Павло Полуботок, Феофан Прокопович, Василь Рубан, Данило Самойлович, Іван Скоропадський, Данило Туптало, Микола Ханенко.

Київська академія була зразком для інших шкіл України. Архієпископ Лазар Баранович заснував колегіум у Новгород-Сіверському (у 1689 р. його перенесли до Чернігова). Весь час ним опікувався Іван Мазепа. У 1772 р. білогірський єпископ Єпифаній Тихорський заснував у Білгороді колегіум з богословським курсом (у 1727 р. його перенесено до Харкова). Єпископ Арсеній Берло у 1788 р. відкрив семінарію у Переяславі (у 1762 р. її перенесли до Полтави).

З середини ХVІІІ ст. помічається відтік світської молоді від Київської академії, бо у загальній кількості студентів починають переважати діти духовенства. Тим паче, академія х її схоластичною програмою та богословським характером перестала задовольняти суспільство і щораз більше молоді переходить до інших навчальних закладів: Московського університету, Медико-Хірургічної академії тощо. Також молоді люди виїжджають на навчання до кордонних університетів: Гейдельберзького, Лейпцігського, Кенігсберзького, Страсбурзького, до Італії, Парижа тощо.

Внаслідок прагнення молоді до світської науки були спроби реформувати навчальну програму в Києво-Могилянській академії. Також було чимало спроб заснувати в Україні університети. Мазепа планував відкрити університет в Батурині і перетворити на університет Київську академію. 1766 р. президент Малоросійської колегії граф Петро Румянцев-Задунайський проектував створити університет в Києві та Чернігові. В наказ депутатам до Комісії для складання нових законів в 1767 р. українська шляхта вимагала заснувати університети в Києві, Чернігові, Новгород-Сіверському, Сумах. Проте всі ці спроби були марними: російський уряд не дозволяв Україні мати університети.

На тлі широкої і ґрунтовної освіти, яку отримувала українська інтелігенція ХVІІ – ХVІІІ ст., виділяються вчені різних галузей знання.

Найбільше зацікавлення вчених було до історії України. Хмельниччина дала новий поштовх до історичних досліджень. Історичні праці виходять із рамок літописного оповідання й набирають форм прагматичної історії. З’являються «Кроніка» Теодосія Сафоновича (1762), «Синопсис» Інокентія Гізеля (1674), «Літописець» Леонтія Боболинського (1699). Усі ці праці мали характер компілятивний, спиралися переважно на польські хроніки, Але цінним було те, що вони прослідковували історію України від часів Київської Русі.

Особливе значення серед літописів другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. мають історичні твори, присвячені козацькім війнам. Звідси їх умовна назва – «козацькі», «козацько-старшинські» літописи. До нас дійшли три найвидатніші козацькі літописи – Самовидця (про події 1648-1702, вірогідний автор – Роман Ракушка-Романовський, протопоп Стародубський), полковника Гадяцького Григорія Граб’янки (1710, про події від виникнення козацтва в Україні до 1709) та канцеляриста Генеральної Канцелярії Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648-1700). В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Національно-визвольну війну українського народу 1648-1654, його боротьбу проти польських і турецько-татарських загарбників, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, змальовується міжнародне становище у Європі та Азії у зв’язку з подіями 1648-1654, викладаються факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та ін. Літописи створені високоосвіченими людьми, які добре знали рідну та іноземні мови, мали літературний хист. Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази та ін.

У 30-х роках ХVІІІ ст. невідомий автор склав «Короткий опис Малоросії» (російською мовою) про події від Київської Русі до скасування гетьманства в 1734. У 1765 Петро Симоновський скомпонував «Краткое описание о козацьком народЂ» з описом подій від найдавніших часів до 1751. Автором «Летописца или описания краткого знатнЂйших дійств и случав» про події в Україні з 1506 по 1737, імовірно, Яків Лизогуб. 1770 у Прилуках полковий обозний Степан Лук омський склав «Зібрання історичне» з описом подій в Україні у ХІV – ХVІ ст.

Велике значення для розуміння ідеології, характеру культури, прагнень української еліти ХVІІІ ст. мають мемуари та щоденники. З тих, що збереглися до наших часів, видатним є написаний французькою мовою «Дневник» Петра Апостола (1725-1727), сина гетьмана Данила Апостола. Петро Апостол, що мав широку освіту і володів кількома мовами, довгий час залишався «закладнем» за свого батька у Петербурзі, де був прийнятий у вищому столичному товаристві і при царському дворі.

Великий «Дневник» (1735-1740) залишив генеральний підскарбій Яків Маркович, освічена, спостережлива людина з широким діапазоном наукових інтересів. Маркович цікавився природознавством, літературою, історією, закуповував книжки за кордоном, передплачував чужомовні часописи. Він докладно, день за днем, занотовував усе, що діялося біля нього: від погоди, стану власного здоров’я, кількості випитого вина, відвідин, розмов, стану господарства – до високої політики. Щоденник Я.Марковича є незрівнянним історичним джерелом.

Дуже важливим джерелом історії України є «Дневник» генерального хорунжого М.Ханенка, який близько стояв до гетьманів І.Скоропадського, П.Полуботка та Д.Апостола і був одним з найбільш освічених людей свого часу, блискучим дипломатом і палким українським патріотом.

Природничі та математичні науки в ХVІІІ ст. були менше розвинені, ніж історія, але ніколи не зникало зацікавлення ними. В приватних бібліотеках часто знаходилися книжки із зоології, ботаніки, метеорології, математики. При дворі Кирила Розумовського проживали лікарі – француз Леклерк та німець Гебенштрайт. В той же час Іван Полетика став професором Медичної Академії в Кілю, в Германії.

Найяскравішим представником філософії в Україні був Григорій Савович Сковорода (1722-1794), видатний учений та мислитель. Син реєстрового козака Полтавського полку, він вчився в Київській Академії, потім в університетах Мюнхена, Відня, Бреслау. Повернувшись на Україні, Він був короткий час професором Харківського університету, але дуже дорожив свободою і не хотів зв’язувати себе обов’язками. Він жив у постійних мандрах, зупинявся у дідичів, навчав їх дітей і їхав далі. Основою його філософської концепції був антропологізм, а засобом для досягнення мети – самопізнання. Його девіз був: «Пізнай самого себе».

Сковорода вважав, що світ складається з двох чинників: матеріалістичного – без вартісного і вищого – духовного, цінного. Мета життя – щастя, але не звичайне щастя, що шукає матеріального, а те, що дається свідомістю, що людина виконує волю Божу. Самопізнання – це пізнання Бога, влаштування життя у злагоді з Богом.

Сковорода стояв вище від усіх принад життя, не мав нічого, не прагнув посад, життєвих благ. Але він суворо ставився до сучасної йому Церкви, яка, на його думку, матеріалізувалася. Він відмовлявся, коли пропонували висвятити його в єпископи, і негативно ставився до монастирського життя. Глибина його думок, аскетичне життя, прагнення свободи – викликали порівняння з Сократом. Григорій Сковорода був одним із найвидатніших європейських філософів ХVІІІ ст. Вплив його філософії ширився не тільки в Україні, але й в Європі. Навіть в Сорбонському університеті був спеціальний курс «Сковородиністика», на якому вивчалися філософські погляди видатного українського філософа.