Вплив культури Київської Русі на життя Литовського князівства

У ХІV ст. історичні умови події розвивалися у несприятливому для Україні напрямі. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися її сусіди – Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися, і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні. Стародавній Київ майже повністю втратив свою колишню славу. Крім православного митрополита, який перебрався до Москви, місто покинули багато бояр і великих купців. Протягом тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Після смерті останнього князя галицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою здобиччю для ворога. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді не давали змогу монголам управляти тутешніми землями. Отже, Україна «чекала» наступного завойовника.

Серед перших, хто скористався цією можливістю, були литовці. У 1340 р. литовський князь Альгердас (Ольгерд) проголосивши, що «вся Русь просто повинна належати литовцям», вступив на українські землі. До 1350-х років Альгедрас поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його війська зайняли Київ. У 1363 р. литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді. В той час, підпорядкувавши велику частину Білорусії та України, Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі. Не слід уявляти собі захоплення литовцями українських земель як тотальне нашестя на зразок орд монголів. По суті, до опису цього цілеспрямованого процесу краще пасують такі слова, як проникнення, включення, приєднання.

Існує загальна думка щодо основних причин цих швидких і легких успіхів литовців. Передусім, для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго монголів. По-друге, литовці, за браком людей для управління своїми величезними територіями, дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців. Нарешті, на відміну від монголо-татар, на литовців не дивилися яке на чужинців. Із просуванням культурно відсталих литовців, що трималися язичництва, їхня верхівка швидко потрапила під культурний вплив своїх слов’янських підданих. Багато князів із династії Гедеміновичів прийняли християнство. Руська (українська, білоруська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Ще у 1347 р. король Казимир Великий видав «руською мовою» Вислоцький статут. Королева Ядвіга читала слов’янську Біблію тодішньою українською мовою, бібліотека Сигитзмунда І налічувала 33 книги руською мовою і лише одна – польською.

Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці часто проголошували: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо».

Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв Білорусії та України, що за якісь одне чи два покоління за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попередників – Рюриковичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію «збирання земель Русі» й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва – міцніючий суперник литовців у змаганнях за київську спадщину.