Запровадження християнства, його вплив на розвиток культури Київської Русі

Утвердження християнства в Україні – дуже складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища, протистояння і боротьба християнства та інших світових релігій за сфери впливу, остаточного проголошення християнства державною релігією Київської Русі, створення митрополії і, нарешті, її занепаду в середині ХІІІ ст.

Християнізація руського народу, яка найчастіше ототожнюється з князем Володимиром, почалася задовго до офіційної дати 988 р. Найдавніші свідчення про появу християнства на території, яку обіймає сучасна Україна, стосуються пізньоантичних міст Північного Причорномор’я, які ще в перші століття нашої ери стали зосередженням найбільших осередків християнства. З цього регіону на початку нашої ери починає розповсюджувати християнство апостол Андрій Первозданний. Його кафедра містилася в Синопі і була апостольським осередком. Особливого значення для слов’янського світу має апокрифічний переказ, записаний у «Повісті временних літ», про те, що перший благовість Христової віри приніс на землі України апостол Андрій під час однієї з своїх месійних мандрівок в середині першого століття.

Іншим легендарно-відомим місіонером був учень апостола Петра римський папа Климент ІV. Як опозиціонера до офіційної римської релігії його було заслано наприкінці І ст. н. е. до каменоломень Херсонесу Таврійського, де він зазнав мученицької смерті за пропаганду християнського вчення.

Чи не найпершою згадкою про християнство на нашій землі є свідчення Квінта Тертулліана (бл. 160–222), де сказано про хрещення скіфів та сарматів (мова йде про окремих представників цих народів). Серед перших християн Тусі можемо назвати скіфа Діонісія Малого, якого було взято в полон до Візантії, де він згодом став ігуменом монастиря і прославився своєю мудрістю. Він вів таблицю пасхальних циклів Кирила Олександрійського, що охоплював період з 437 по 531 роки, а також зібрав звід канонів, папських декретів і соборних актів, відомих під назвою «Діонісія».

Цікавим є повідомлення Іоанна із Нікіу про охрещення князя Кия, якого візантійські джерела називали Кувратом. Це написано в VІІ ст.

Хазарський період історії стародавнього Києва характеризується толерантним ставленням до двох поширених релігій – ісламу та іудаїзму. В Києві існували їх общини.

У VІІІ ст. або на початку ІХ ст. християнська громада Києва будує перший храм св. Іллі, який в подальшому фігурує як соборний у місті.

У 890 р. був охрещений князь Аскольд. Візантійські джерела повідомляють, що імператор Василь І Македонянин уклав угоду з Київською Руссю з умовою, що руси приймуть хрещення. Однак штучність в перейманні візантійського християнства Аскольдом призвели до того, що у 882 році новгородський князь Олег, використавши язичницьку опозицію, захоплює Київ і засновує новий династичний дім – Рюриковичів. Наприкінці свого князювання Олег відродить від язичництва і легалізує християнство як державну ідеологію київського князя. Це засвідчує повідомлення східних авторів про прийняття Руссю християнства у 3000 р. хіджрі (912–913), що збігаються з часом підписання Олегом русько-візантійського договору 911 р.

Наступник Олега Ігор уславився тим, що сприяв двовірному характеру релігійного життя в державі. Про це свідчать русько-візантійська угода 944 р., вміщена в «Повісті временних літ», за якою договір підписали і погани- руси і руси-християни. Сам Ігор толерантно ставився до християнства і не заважав його поступовому поширенню в країні. Більш того, частина дослідників небезпідставно вважають його таємним або «внутрішнім» християнином.

Охрещення княгині Ольги довгий час датувалося 954 р., хоча є багато аргументів на користь більшої дати – 944 р., коли вона перебувала у Візантії з Ігорем під час його походу. Княгиня починає проводити політику обмеження впливу язичництва у державі, вона побудувала дерев’яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних результатів. Не одержавши політичних переваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священників із німецького королівства Оттона І. 961 р. до Київської держави послано єпископа і священників, але наступного року вони повернулися назад ні з чим.

Син Ольги князь Святослав, незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства. Спочатку він досить лояльно ставився до християн, але після невдалого походу на Балкани вдався до терору над ними. Зазнали мученицької смерті християни і пресвітери, що перебували у війську, були знищені київські церкви – Софіївська і Миколаївська, збудована на Аскольдовій могилі.

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти у двовірному Києві, Володимир задля своїх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. Однак вони не змогли закріпити реформаторську діяльність Володимира. До цього додалося зовньополітичні обставина, за яких держава князя опинилася практично в оточенні християнських країн. Зазначимо, що на той час християнство було офіційною релігією у Болгарії, Моравії, Сербії, Германії, прийняв хрещення польський князь Мешко, заснована у Чехії Празька єпископія, кордони якої наблизилися безпосередньо до західних кордонів Русі. Раніше християнство утвердилося на сході – Вірменії, Грузії, Абхазії, пустило корені в Угорщині і в скандинавських країнах.

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам’яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам’яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на слов’янських землях були запровадження церковний візантійський календар, культ чудотворних ікон, культ святих.

У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов’янських звичаїв, ритуалів. Візантійські церковні канони поступово пристосувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з «поганством» християни знищили безцінні пам’ятки мистецтва язичницького світу, зокрема шедеври дерев’яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.

Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов’янська, створена приблизно за 100 років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм.

Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першими руськими письменниками були священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Клим Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископ Кирило Турівський та Лука Жидята, дяк Григорій, ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та інші.

Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, створення нової системи освіти.

Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на розвиток кам’яної архітектури, на формування нових традицій образотворчому мистецтві. Із затвердженням християнства пісенне мистецтво стало складовою частиною богослужіння.