Черняхівська культура

Особливим явищем у давньоукраїнськй історії називають вчені черняхівську культуру, яка, як свідчать пам’ятники, а їх на Україні виявлено понад 3000, займала усю лісостепову і частково степову частину України, Молдову та Румунію. Час її існування вкладається в рамки ІІІ – V ст.

Черняхівська культура була культурою синкретичною, вона сформувалась на основі місцевих культур: ранньослов’янської, гето-дакійської та скіфо-сарматської в цей складний процес були втягнуті й готи. Вплив провінційно-сарматської культури тут був настільки сильним, що племена, які входили до складу черняхівської культури, втратили свої етнографічні особливості.

Для черняхівської культури характерні великі неукріплені поселення, розташовані на пагорбах вздовж рік і потоків, близько до родючих чорноземних ґрунтів, великі могильники з біритуальним обрядом (інгумацією та кремацією), особлива, виготовлена на гончарному крузі кераміка – продукт масового виробництва. Виготовляти такий вишуканий, якісний, високохудожній посуд могли лише майстри-професіонали з глибокими традиціями. Правда, в черняхівській культурі зустрічається і простий ліпний посуд, саме він відбиває етнографічні особливості пам’яток, і разом з певним типом житла та поховального обряду є джерелом для визначення етнічних груп . широкими були зв’язки „черняхівців” з провінціями римської імперії – Дакією та Мезією, що полягали, насамперед, в інтенсивній і регулярній торгівлі, яка набирає характеру грошової. Яскравою пам’яткою того часу є досліджене над Дністром на Буковині поселення – майстерня склоробів – гута, де майстри виготовляли різноманітні скляні вироби. Можливо, це був римський ремісничо-торговий центр – факторія на „варварських землях”.

Велика частина населення черняхівської культури була слов’янами, яких вчені часто ототожнюють з історичними антами та склавинами.

Шляхи формування релігійної свідомості: вірування та міфологія

Початки релігійних уявлень і вірувань вчені відносять до появи приблизно 150 тис. років тому на території Україні пал еоантропів (давніх людей), абр неандертальців. Це був період середнього палеоліту. У Криму в скельних сховищах знайдені найдавніші в Україні поховання людей. Поховання здійснювалися за досить складним ритуалом: померлого неандертальці ховали у скорченому положенні (лежачи на боці) у спеціально викопаній ямі. Це свідчить про існування вже на той час початків релігійних вірувань про здатність неандертальської людини до осмислення явищ життя та смерті.

Люди пізньопалеотичної доби вже мали досить складні вірування, властиві первісним мисливцям. Перед полюванням і після нього здійснювались магічні заклинання, людина вірила, що кожна жива істота, а також речі, що оточують її, мають душу, добре знала навколишню природу і відчувала свою єдність з нею. Судячи з поховального обряду, люди мезолітичної доби поклонялися небесним світилам, передусім сонцю.

У людей неолітичної доби ускладнюється світогляд, з’являються нові культи та вірування, пов’язані з виникненням землеробства. Зокрема, існував дуже цікавий культ черепів (очевидно, пов’язаний із культом предків), що простежується на великих родових могильниках у дніпровському Надпоріжжі та Надазов’ї. Унікальною пам’яткою давньої культури є Кам’яна Могила – пагорб з кам’яних брил у степу поблизу міста Мелітополя. В печерах, що були, очевидно, святилищем одного або декількох навколишніх племен, виявлено численні зображення тварин – биків, коней, оленів, різьблених і мальованих на камені.

Більш відомо про вірування трипільців. Судячи з багатьох знахідок глиняних жіночих фігурок, вони поклонялися богині родючості, Великій Матері всього сущого. Виявлені у фігурках зерна пшениці підтверджують їх зв’язок із землеробськими культами, а окрім того, такі фігурки були ще й амулетами – оберегами домашнього вогнища і достатку. Серед сотень різноманітних жіночих скульптурок особливою є виявлена на Черкащині фігурка жінки-матері, яка нахилила голову над грудною дитиною на руках. Крім домашніх вівтарів, трипільці мали окремі храми, що пов’язані із культовими центрами. В таких храмах відбувалися свята, пов’язані із культами природи, що вмирає і воскресає, зберігався спеціальний посуд та інші ритуальні предмети. Інколи в храмах або поряд з ними, на майданах поселень знаходять особливі жертовні поховання людей, що здійснювались з метою збільшення родючості землі, збереження домашнього достатку, захисту від злих сил. Не виключено, що ці поховання належали жерцям. Жерці, очевидно, відігравали важливу роль у трипільському суспільстві. Вони керували релігійним життям, вміли вираховувати календарні строки аграрних робіт, знали цілющі властивості трав і лікували людей, зберігали давні традиції і закони, були віщунами і провидцями. Подібні жертовні, але дитячі, поховання виявлені і в житлах під вогнищами.

Більшість померлих трипільці ховали за обрядом тіло покладання (інгумації) на невеликих ґрунтових могильниках неподалік поселень. Поховання (скорчені та випростані) супроводжуються великою кількістю кераміки. Менш поширеною була кремація – спалення тіла і захоронення решток у глиняних урнах. На півдні, у пониззі Дністра пізньотрипільські племена „усатівської” групи споруджували кургани зі складними кам’яними конструкціями. Вважають, що конструкція курганів, структура їх насипів, ровів і кромлехів є втіленням сонця і місяця. В курганах знаходилися багаті поховання, що належали, очевидно, племінній аристократії і супроводжувалися людськими жертвоприношеннями. Серед цих поховань є поховання озброєних чоловіків, загиблих в бою (багато цих потрощених черепів). Вояки мали густо розфарбовані червоною вохрою голови, обличчя й тіла (бойове розмалювання ще за життя або ритуальна косметика). Їх тіла перед похованням щільно обгортали в полотняні савани, і тому червона фарба й досі збереглася на кістках. Існування такого звичаю підтверджують і трипільські антроморфні фігурки із розписаними фарбою головами.

Релігійному світогляду кіммерійців характерні віра в душу та життя після смерті. Це підтверджують розкопки курганів, в яких знаходять речі, котрими користувався покійник за життя. У чоловічих похованнях – кинджали, деталі кінської збруї. Іноді – залишки коня, наконечники для стріл, жертовну їжу. У похованнях жінок – золоті та бронзові скроневі кільця, скляне й золоте намисто, глиняний посуд.

На побутування в кіммерійців культу Богині-матері вказують стели із зображенням жінки, які мали культовий характер. Культ Богині-матері – найхарактерніша риса формування релігійної свідомості багатьох народів. Колискою всіх релігій була жіноча природа, що запліднювалася й розквітала від контакту з чоловічою природою. Чоловік і жінка започатковували світ, а найбільш виразні атрибути їхньої статі обожнювалися. Стародавніми релігіями звеличувалася й любов матері як єдиної годувальниці та захисниці дитини.

Культ Богині-матері в кіммерійців – це відлуння релігійного культу ранньонеолітичної (до трипільської) та трипільської доби. Глиняні жіночі статуетки з підкресленими жіночими прикметами, фалічні зображення, чоловічі фігурки із збільшеними статевими органами, статуетки жінки із дитиною на руках дають уявлення про тогочасний релігійний світогляд, про початки формування ще в тодішню епоху культу Роду і Рожа ниць, поширеного в дохристиянських віруваннях східних слов’ян.

Поклонялися та приносили жертви жіночому божеству Богині-Діві й таври, які населяли Кримський півострів в ІХ – ІІІ ст. до н.е. Херсонесі запозичили цей культ у таврів і еллінізували його. Богиня Діва представляла місто Херсонес, була його головним божеством і покровителькою. Пам’ять про Діву збереглася і в українському фольклорі. Відлуння цього культу знаходимо в „Слові о полку Ігоревім” та в українській народній традиції про Діву – царицю русалок.

Релігія скіфів досягла розвинутого політеїзму. Скіфи стояли на порозі створення національно-державної релігії з визначеним загальнодержавним пантеоном вищих богів.

Верховенство в скіфському пантеоні мала Табіті, яку Геродот ототожнює з грецькою богинею Бестією. Будучи однією з різновидів Великої Богині-матері, символом жіночого народжую чого начала в природі, Табіті в той же час була божеством світла й вогню, що виконує деміургічні та космогонічні функції. Після Табіті скіфи вшановували Папая, якого вважали своїм прабатьком і чоловіком богині землі Апі. Шлюб Папая з Апі – це союз неба й землі, джерело всього живого. Ця трійця – Табаті, Папай і Апі – очолювала пантеон вищих скіфських божеств. Богинею життя і смерті виступала Аргімпаса. Поклонялись також богові сонця Гайтосиру і Тагімасаду – божеству водяної стихії і покровителю худоби. Божеством, що виконував функції захисту й був більш наближеним до людей, виступав переможець потвор Геракл, частково злитий з образом грецького міфологічного героя. Один з культових тварин Геракла – бик.

Особливе місце в релігійному світогляді скіфів посідав бог війни Арес. З іменем цього божества пов’язано кривавий культ та жертвоприношення людей. Іншим богам у жертву приносили всіляких тварин. З усіх божеств тільки Аресу скіфи споруджували святилища. Опис спорудження святилищ богу війни та жертвоприношення у скіфів залишив по собі Геродот. Він переповідає, що скіфи нагромаджують купи хмизу, поверх яких встановлюють залізний акінак (короткий скіфський меч), який і є зображенням Ареса. З кожної сотні полонених обирають у жертву одного. Жертви заколюють над посудиною, попередньо поливши їхні голови вином, а зібраною кров’ю скіфи окроплюють акінак. Потому у заколених жертв відрубують праві плечі з руками й підкидають їх у повітря. Скіфські чотирикутні вівтарі з хмизу з укріпленим на вершині мечем являли собою відтворення світового дерева як центру світу, де проходила світова вісь, у даному разі акінак.

Широкий спектр релігійних уявлень скіфів засвідчує різноманітність форм скіфської релігії: культури предків, героїв, вождів, поховальний культ і куль родючості, об’єктами якого були вода, земля, рослини, тварини і сонце.

У скіфів, як і в інших індоіранських народів, існувала каста жерців і ворожбитів, становище яких було високе. Жрецькі функції виконували також царі – вони були хранителями успадкованих від предків реліквій. У скіфських землях існували особливі, священні місця, де проводились великі загальні свята. Найвідомішою серед таких місць була Гілея („Полісся”) в центрі Дніпра, де за легендою колись жила напівжінка-напівзмія, прародичка скіфів, та Ексампай („священні шляхи”), де у Гіпаній (Південний Буг) впадало особливо гірке джерело. Відступництво та нехтування законами і звичаями каралося скіфави на смерть. Так були вбиті своїми ж братами знаменитий мудрець Анахарсіс та цар Скіл, які дотримувалися еллінських звичаїв та обрядів.

З релігійно-міфологічними уявленнями скіфів про давнину природу навколишньою тісно поєднані і початки історичних легенд, ось як, згідно з переказом Геродота, скіфська етногенетична легенда пояснює їхнє походження, заняття, етнічний склад та організацію влади.

У Скіфській Землі від Зевса й дочки ріки Борисфена народилася перша людина Таргітай. У Таргітая народилося три сини: Ліпоксай, Арпоксай та молодший Калаксай. Невдовзі на землю впали золоті предмети: плуг, ярмо, сокира та чаша. Лише наймолодшому з братів вдалося заволодіти цими предметами. А його братам це не вдалося, бо при наближенні їх золото розкалювалося і до нього не можна було доторкнутися. Царський трон успадкував Калаксай, оскільки він міг взяти до рук ці предмети, що символізували верховну владу над племенами землеробів та скотарів. Від Ліпоксая пішли ті скіфи, котрі називаються авхатами, від Арпоксая – катіари, а від молодшого брата – паралати.

Скіфи шанували і оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя і безсмерті душі, багата уява і бурхлива натура скіфів породила складний поховальний обряд: пишний, урочистий і жорстокий – він ніби віддзеркалював характер самого народу. Воїнів ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Особливо вражають похорони скіфських вельмож і царів. Бальзамоване тіло померлого возили по всіх скіфських племенах, весь народ перебував у скорботі. Поховання здійснювали у великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовної зброї, прикрас, одягу і посуду. Разом з померлими клали вбитих при поховальній церемонії слуг і верхових коней. Могилу накривали дерев’яними брилами (крепі дою). Через рік на могилі справляли криваву тризну: вбивали 50 молодих вояків і 50 коней і ставили їх навколо кургану. Перших скіфських царів ховали на окраїні Скіфії, в загадкові місцевості Герри, де протікала річка Герр і жили герри – підвладний скіфам народ чи плем’я.

Сармати успадкували релігійні традиції скіфів. Панівними в сарматів були култи сонця й вогню та Великої Богині-матері Астарти – покровительки коней, а також культ бога війни, уособлення якого – меч. Поряд з цим у сарматів спостерігаються чинники чуттєво-надчуттєвого типу надприродного: поклоніння неживим предметам та наділення їх душею, віра в чарівну силу каміння тощо. Сармати вірили в потойбічне життя, а тому велике значення в їхніх віруваннях мав культ мертвих.

Заслуга сарматів в тому, що, перейнявши елементи релігійної системи скіфів, вони передавали їх слов’янам. Так під впливом сарматської культури у слов’ян змінюється тип поховання і поховальний ритуал.

Подібно до скіфів сармати наділяли особливою магічною силою дзеркало. Сарматський звичай ламання дзеркал при похованні був відлунням різноманітних давніх уявлень, за якими дзеркало – вмістилище душі – протиставлялося смерті. І в наш час спостерігається звичай завішувати дзеркала в будинку, де є покійник, та віра в те, що розбите дзеркало віщує смерть.

Таким чином, можна дійти висновку, що скіфо-сарматські народи проживали на одній території з праслов’янами і змішувалися між собою.