Наука і техніка хх ст.

В ХХ ст. розвиток науки і теніки став ще більшим, аніж у ХІХ ст. 19 грудня 1900 року на засіданні Берлінського фізичного товариства Планк виклав отриману формулу для розподілу енергії у спектрі електромагнітного вимірювання абсолютно чорного тіла Е=hn. Цей день можна вважати днем народження квантової теорії.

В 1900 р. побачила світ книга Фрейда „Тлумачення снів”. Фрейд вперше поширив принципи психоаналізу на різні галузі людської культури і розвинув теорію психосексуального розвитку людини і головну роль у формуванні характеру і патологій відводив переживанням раннього дитинства. Цим він заклав основи психоаналізу.

Перший в світі успішний політ літака американських конструкторів братів Райт із двигуном внутрішнього згорання відбувся 17 грудня 1903 року. Політ тривав 59 секунд.

Російський осноположник сучасної космонавтики К.Е.Циолковський вперше обґрунтував можливість використання ракет для міжпланетного зв’язку, вказав раціональні шляхи розвитку космонавтики і ракетного двигуна.

В 1905 р. Альберт Ейнштейн опублікував спеціальну, або власну теорію відносності.

В 1900-ті роки видатний російський фізіолог І.П.Павлов зайнявся проблемами вивчення вищої нервової діяльності, він став творцем найбільшої фізіологічної школи сучасності. За ряд робіт по фізіології кровообігу та травлення (знамениті „павловські фістули”) він був нагороджений у 1904 р. Нобелівською премією.

Чеський лікар Ян Янський встановив наявність чотирьох груп людської крові, що мало виключно важливе значення для практики переливання крові, бо останнє припустимо лише в тому випадку, коли кров, яка переливається хворому за своєю групою, співпадає з групої його ж власної крові.

В 1908 р. до продажу надійшов перший компактний електричний пилосос.

Ще в 1495 р. Леонардо да Вінчі обґрунтував ідею парашута. В 1617 р. інженер-фізик Ф.Веранцо здійснив перший стрибок з парашутом. Але масове використання парашута в авіації було проблематичним: парашут укладували в спеціальний відсік літака у розгорнутому стані, і під час евакуації він міг легко зацепитися за деталі планера. В 1911 р. російський винахідник Г.Е.Котельников створив перший в світі ранцевий рятувальний парашут.

Вчений біохімік, польський єврей (з 1920 р. американський громадянин) Казімеж Функ у 1912 р, проводячи досліди у лондонському Інституті профілактичної медицини, вперше отримав речовину, яку назвав „вітаміном”.

Це був вітамін В-1, який Функ виділив із рисових висівок як профілактичний засіб проти бері-бері, якою хворіли в країнах Азії ті, хто споживав лише очищений рис. В 1897 р. голландський військовий лікар Крістіан Ейкман, який проходив службу на острові Ява, встановив, що перехід на неочищений рис зцілює цю хворобу. Але виділити речовину, яка мала сильну лікувальну дію, випало Функу, який також „узаконив” висловлювання задовго до нього багатьма лікарями і фізіологома думку про те, що такі хвороби як цинга, рахіт, пелагра ті інші виникають відсутністю у харчах деяких речовин – за його термінологією, авітамінозом. В 1929 р., коли за цей внесок у відкриття вітамінів Нобелівська премія була присуджена Х.Ейкману та англійському біохіміку Фредеріку Гоуленду Хопкінсу, багато вчених не мали сумніву в тому, що Функа несправедливо забули.

15 вересня 1916 року у битві на річці Сомме германські позиції були атаковані британськими військами із застосуванням нової зброї – танків. Перші танки являли собою стальну клепану коробку ромбовидної форми, з чавунними гусеницями. Швидкість складала всього 1-3 кілометри на голину.

В 1916 р., після кропіткої розробки Володимиром Федоровим була створена перша в світі ручна автоматична зброя. Подібні ситеми були створені і в інших країнах. Найбільш цікавими з них стали автоматичні гвинтівки Браунінга у США (1918р.), у Франції – R.S.C., у Германії – „Маузер”.

22 квітня 1915 року Германія вперше у світовій історії застосувала бойові отруйні речовини. Засобом зброї масового враження був використаний хлор. А 12 липня 1917 р. поблизу бельгійського міста Іпр Германія вперше випробувала у бойових умовах гірчичний газ, який в подальшому отримав назву іприт. Як засоби захисту були розроблені протигази (перший з них російським хіміком Н.Д.Зеленським).

Термін „плазма” вперше був введений американськими вченими І.Ленгмюром та Л.Тонксом у 1923 р. Значних результатів у галузі гідродинаміки, фізичної кінетики і фізики досягнув Л.Д.Ландау. В 1936 р. він дав кінетичне рівняння для плазми і встановив вид інтегралу зіткнення для заряжених частинок. В 1950 р. І.Е.Тамм і А.Д.Сахаров запропонували ідею магнітної термоізоляції для досягнення управляємого термоядерного синтезу.

16 березня 1926 року поблизу міста Оберн, що в американському штаті Массачусеттс, вперше була запущена ракета на рідкому паливі. Запуск здійснив американський інженер, один із піонерів ракетобудування, Роберт Годдард. Ракета висотою з метр важила – разом із паливом – всього близько 5 кг, піднялася на висоту близько 12,5 м, пролетіла відстань 56 м, політ тривав 2,5 секунди.

27 січня 1926 року англійський винахідник Джон Берд вперше публічно продемонстрував телевізійну передачу простих зображень (мальтійського хреста тощо). Зображення передавалося на віддаль 3,5 км, його чіткість складала 30 рядків, розверстка зображення здійснювалася механічним приладом – так званим диском Ніпкова (запатентованим німецьким інженером Паулем Ніпковим ще в 1884 році). Розвиток телебачення в подальшому пов’язаний з ім’ям В.К.Зворикіна, який винайшов трубку, яка передавала (іконоскоп), і яка приймала (кінескоп).

У лютому 1930 р. молодий американський астроном Слайд Томбо відкрив нову, девяту планету сонячної системи, яка отримала назву Плутон. Пошуки цієї планети велися протягом 15 років, після того, як її існування було передбачено теоретичними розрахунками.

В 1931 р. американський математик, електроінженер і великий науковий адміністратор Ванне вар Буш побудував перший із серії приладів, які він назвав „диференційними аналізаторами” і які стали попередниками сучасних аналогових обчислювальних машин. Цей диференційний аналізатор Буша ввійшов в історію обчислювальної техніки як перший аналоговий комп’ютер.

В 1929 р. американський мікробіолог А.Флемінг виявив, що один із видів пліснявих грибків виділяє антибактеріальну речовину – пеніцилін, який став ефективним антибіотиком. В широку медицинську практику пеніцилін ввійшов у 1943– 1944 рр., головним чином завдяки працям Х.Флорі та Е.Чейна в Англії і США, а також і З.В.Єрмольєвої в СРСР. Пеніцилін суттєво змінив всю медицинську практику – багато невиліковних хвороб стали виліковними, а неможливі хірургічні операції – можливими.

1 травня 1931 р. тридцять перший президент США Герберт Гувер офіційно відкрив «Емпайр стейт білдинг» — 120-поверхову будівлю висотою 1245 футів (380м). Конструкція хмарочосу така, що під час шквального вітру він розхитується на 75,4 мм. В 1950-х роках на даху була зведена 68-метрова телебашта, і до 1972 р. ця будівля вважалася найвищою у світі.

В 1934 р. американський хімік Уоллес Хьюм Карозерс синтезував поліамідну смолу – високомолекулярне з’єднання, на основі якого ним була створена технологія отримання волокна, яке отримало фірмову назву „нейлон”. 24 жовтня 1939 року у місті Уілмінгтоні (штат Делавар, з початку ХІХ ст. „удільне князівство” найбагатшого сімейного клану Дюпонів), де знаходилася центральна лабораторія компанії „Дюпон де Немур”, в якій працював Карозерс, вперше з’явилися в продажу нейлонові панчохи, які зараз стали невід’ємною частиною жіночого туалету.

Радіохвилі, які надходять на Землю із космосу, в 1932 р. відкрив американський радіоінженер Карл Янський, який займався дослідженням атмосферних перешкод радіоприйому. В 1937 р. інший американський радіоінженер Гроут Ребер побудував біля свого будинку у Чикаго перший у світі радіотелескоп і одразу підтвердив відкриття Янського. В 1942 р. Ребер опублікував першу радіо картунеба, а в 1944 р. першим повідомив про радіовипромінювання Сонця.

В 30-х роках ХХ ст. Ігор Сікорський, американський винахідник українського походження, активно працював над створенням машини з вертикальний злетом. В 1939 р. здійснив свій перший політ махокрил VS-300 конструкції Сікорського. Його вдосконалена модель XR-4 здійснила у травні 1942 р. політ із Стратфорда (штат Коннектікут) в Дейтон (штат Огайо).

Для всіх звична кулькова ручка, яка прийшла на зміну перу, була винайдена в кінці 1930-х років угорцями Ласло і Георгом Біро. Металева кулька на кінці трубки з пастою дозволяла писати без помарок та клякс. Хоча вважається, що кулька спричинала погіршення почерку.

Розробка реактивних снарядів на базі бездимового пороху розпочалася в СРСР ще в 1921 році. В 1937–1938 рр. снаряди були прийняті на озброєння радянських ВПС і в 1939 р. успішно застосовувалися у боях на річці Халгін-Гол. В Реактивному інституті в 1938–1941 рр. на базі снарядів РС створили багатозарядну пускову установку, змонтовану на вантажному автомобілі (РС М-13). Вона була прийнята на озброєння на кануні війни. Перший залп стався 14 липня 1941 року в районі Орши батареєю І.Флерова (тоді установка ще називалася „Раїса”).

28 лютого 1940 року у підмосковних Підлипках (надалі місто Калінінград, зараз Корольов) літун-випробувач Володимир Федоров здійснив перший в СРСР політ на ракетоплані РП-318, побудованому С.П.Корольовим з використанням рідкоготракетного двигуна коронструкції В.П.Глушко – Л.С.Душкіна. РП-318 був в основному побудований двома роками раніше, але випробування його затрималися у зв'язку з тим, що Корольов з вересня 1938 р. знаходився в ув'язненні по звинуваченню в шкідництві (в цей час відбував свій термін і Глушко) і був звільнений тільки в липні 1944 р. Ракетоплан був піднятий в повітря на тросі іншим літаком, і лише на висоті 2000 м Федоров включив реактивний двигун.

Швидше королівський ракетоплан можна віднести до прадідусів космічних кораблів багаторазового користування (американські «Шаттли», радянський «Буран»). Втім вперше на подібному ракетоплані 30 вересня 1929 року промчав німецький автомобільний король Фріц фон Опель, що за 75 секунд подолав відстань 3,6 км. Правда, крила у планера обгоріли, і пілот лише дивом врятувався.

2 грудня 1942 року почалася ера ядерної енергії: у Чикаго в 15 годин 30 хвилин що за місцевим часом Енріко Фермі (1901–1954) ввів в дію перший в історії людства ядерний реактор, споруджений на майданчику для гри в сквош під трибунами футбольного стадіону університету в Чикаго. Реактор був побудований в рамках надсекретного Манхеттенського проекту, кінцевою метою якого було створення атомної бомби.

Найкращий танк великої Вітчизняної війни Т-34 був створений на Харківському тракторному заводі колективом радянських конструкторів під керівництвом Михайла Кашкіна.

Акваланг – автономний ранцевий апарат для дихання людини під водою, що складається з балонів із стислим повітрям і дихального апарату, був винайдений в 1943 році французом Жаком Івом Кусто. Він застосовується для занурення на глибину до 40 м.

13 липня 1944 року почався обстріл Лондона крилатими ракетами Фау-1, розробленими як зброя відплати конструктором В.Брєє, а з 8 вересня 1944 року фашистська Германія почала застосування балістичних ракет Фау-2. Головний конструктор Фау-2 Вернер фон Браун після поразки Германії, здався американцям, і хоча застосування ракет в Другій світовій війні було малоефективним, величезний досвід накопичений їх творцями став в нагоді для створення як радянських, так і американських ракет.

16 липня 1945 року в 5 годин 30 хвилин ранку за місцевим часом в пустелі Аламогордо (штат Нью-Мехіко, США) американцями випробувана перша атомна бомба (це був її плутонієвий варіант) вибуховою потужністю близько 20 кт по тротиловому еквіваленту. Менш ніж через місяць, 9 серпня, така ж бомба, скинута американцями на японське місто Нагасакі, забрала понад 70 тисяч життів.

У 1946 р. молодий радянський конструктор Михайло Тимофійович Калашников представив новий зразок стрілецької зброї. Розроблений їм автомат успішно витримав випробування і перевершив конструкції В.А. Дегтярева, С.Р.Симонова, Н.У.Рукавішникова, Д.А.Баришева. В кінці 1940-х років автомат був прийнятий на озброєння під позначенням АК-47 (автомат Калашникова зразка 1947).

26 грудня 1948 року випробувач льотчик Іван Євграфович Федоров на реактивному винищувачі із стрілоподібним крилом (кут 45 градусів) Ла-176 конструкції С.А.Лавочкина вперше в СРСР досяг швидкості звуку у польоті із зниженням з 10 до 6 км. Розвинена літаком швидкість 1105 км/ч (на висоті 7000 м швидкість звуку складає 1083 км/ч) перевершувала офіційні світові рекорди, встановлені до цього часу кращими зарубіжними машинами і зареєстровані у ФАІ. Незабаром Ла-176 подолав «звуковий бар'єр» і в горизонтальному польоті. За освоєння реактивної техніки Федоров в 1948 році був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Першим в світі швидкість звуку перевищив 14 жовтня 1947 року капітан американських ВВС Чарлз Йегер, який у польоті на реактивному літаку «Белл XS-1» над авіабазою в штаті Каліфорнію розвинув швидкість 1078 км/год.

У 1947 р. американці Джон Бардін, Уолтер Браттейн і Уїльям Бредфорд Шоклі винайшли стабільні перемикальні напівпровідникові елементи, названі транзисторами. Транзистори виявилися здатними виконувати всі ті функції, які до цього виконували електронні лампи. Але при цьому вони займали істотно менший об'єм і споживали значно менше електроенергії.

У 1947 р. американський фізик-оптик Едвін Ленд (1909–1991) винайшов фотоапарат «Поляроїд», що дозволяв менш ніж за хвилину одержувати готові чорно-білі і кольорові позитивні знімки.

У 1952–1953 рр. в Массачусетському технологічному університеті був створений перший в світі верстат з числовим програмним управлінням. Це був фрезерний верстат, в якому програма задавалася двійковому цифровим кодом, записаному на магнітну стрічку. Цифровий код перетворювався інтерполятором в сигнал управління і відтворювався приводами подач. Спочатку програмне управління розглядалося як основний метод автоматизації індивідуального і дрібносерійного виробництва, надалі воно проникло в серійне і масове, як засіб, що забезпечує максимальну мобільність виробництва.

У 1952 р. в СРСР була вперше випробувана воднева бомба, температура в епіцентрі досягла значення 1008 градусів за Цельсієм. Дія водневої бомби заснована на використанні енергії, що виділяється при реакції синтезу легких ядер, що відбуваються при високих температурах. Ядерний вибух всього лише 1 кг ^235U або ^239Pu при повному діленні всіх ядер еквівалентний по кількості енергії, що виділилася, хімічному вибуху 20 тисяч тонн тротилу.

27 червня 1954 року в Обнінську була пущена перша в світі атомна електростанція потужністю 5 МВт. Не дивлячись на небезпеки, пов'язані з використанням АЕС і наслідку аварій, людство не в силах відмовитися від їх використання.

Весною 1953 р. в Кембріджі Дж. Уотсон і Ф. Крік за допомогою матеріалів лабораторії М. Уїлкинса створили модель будови дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК), основної речовини хромосом. Будова ДНК наочно пояснює, яким чином відтворюється генетична інформація при діленні клітки. З цієї миті бурхливо розвивається молекулярна генетика. В цей час в СРСР, де один з попередників молекулярної генетики, Тімофєєв-Ресовський, знаходиться в ув'язненні, генетика знаходиться під забороною. Офіційно підтримуються і насаджуються адміністративними методами дикі і антинаукові теорії Лисенко, Лепешинської.

4 жовтня 1957 року в 22 години 28 хвилин за московським часом в СРСР був запущений в космос перший в світі штучний супутник Землі. Супутник у вигляді кулі діаметром 58 см і вагою 83,6 кг з «вусами» антен проіснував 92 дні, поки не згорів в щільних шарах атмосфери 4 січня 1958 року, зробивши за цей час 1400 оборотів навколо Землі по еліптичній орбіті з перигеєм 228 км і апогеєм 947 ки (один оборот за 96,17 секунд). Єдиним корисним вантажем Супутника був радіопередавач, що виробляв своє легендарне «біп-біп-біп...». Всією програмою по запуску супутника керував Сергій Павлович Корольов. Свій перший супутник «Експлорер-1» американці змогли запустити лише 31 січня 1958 року і важив він в 5 з гаком разів менше – 14 кг

Супутник був виведений на орбіту модифікованою міжконтинентальною балістичною ракетою Р-7 («Сімка» на жаргоні радянських ракетників і SS-6 у термінології НАТО) конструкції С.П. Корольова, що стартує з космодрому Тюратам в Північному Казахстані в 275 км на схід від Аральського моря, пізніше названого Байконуром. У повідомленні ТАРС про перший успішний запуск ракети Р-7 21 серпня місце старту ракети було названо Байконуром, щоб хоч якось дезинформувати американців – суперників по «космічній гонці». На самій же справі «дійсний» Байконур, згідно Великої радянської енциклопедії 1950 роки видання, «селище міського типа в Джезказганськом районі Карагандинської області Казахстану», знаходиться на відстані близько 300 км від Тюратама, роз'їзду Середньоазіатської залізниці, що з'явився в 1901 році і зобов'язаного своїм народженням виключно недосконалості тодішніх паровозів: тут вони зупинялися, щоб «напитися» води. Цікаво, що розглядалися ще два варіанти розміщення космодрому – Пермська область і Чечня, але з суто технічних причин перевага була віддана роз'їзду Тюратам. Із запуском першого супутника Землі почалася космічна ера людства. Як сказав за півстоліттям до цієї події російський «мрійник» Д.Е.Циолковский «людина виросла з своєї колиски».

17 вересня 1959 року в свій перший рейс вийшов перший в світі атомний криголам «Ленін», побудований на ленінградському Адміралтейському заводі і приписаний до пароплавства, Мурманська. «Ленін» – величезний корабель водотоннажністю 17 277 т з руховою установкою потужністю 44 тисяч л. с.

Надалі в СРСР були побудовані могутніші атомні криголами: у 1972 р. – «Арктика» (через 5 років перейменована в «Леоніда Брежнєва», а в 1987 р. повернула собі первинну назву) і в 1977 р. – третій атомний криголам «Сибір». Атомні криголами прекрасно служать Півночі: вони подовжили навігацію (практично вона стала цілорічною), підвищили швидкість і надійність проводки караванів судів, не раз вони виводили з крижаного полону судна, які без них чекали б вельми похмурі перспективи. У серпні 1977 р. «Арктика» стала першим в світі надводним кораблем, що досяг Північного полюса, а в 90-х роках атомний криголам возив до «верхівки Землі» багатих іноземних туристів.

14 вересня 1959 року в 00 годин 02 хвилини 24 секунди за московським часом радянський космічний корабель «Місяць-2» досяг поверхні Місяця (у районі Моря Ясності). Вперше людина змогла як би «дотягнутися» до Місяця, вперше в історії людства Місяця досяг предмет, виготовлений на Землі, або в ширшому сенсі вперше був здійснений переліт рукотворного об'єкту з одного небесного тіла на інше. Офіційно повідомлялося, що космічний корабель доставив на місячну поверхню вимпел з Державним Гербом Радянського Союзу. Дійсно, «Місяць-2» ніс з собою металевий вимпел, але слово «доставив» не зовсім вірно відображає ситуацію, оскільки космічний апарат зовсім не зробив м'яку посадку, а із швидкістю 12 000 км/ч врізалося в схил кратера Автолице. З іншого боку, не можна не відзначити, що ракетники, так би мовити, «потрапили в десятку: «Місяць-2» відхилився від центру диска всього на 800 км. З урахуванням того, що відстань від Землі до її природного супутника 400 тисяч км, можна сказати, що ніколи раніше так точно не стріляли. «Місяць-2» вивела в космос межконтиненальная балістична ракета С.П.Корольова Р-7, запущена з космодрому Байконур 12 вересня з відхиленням від розрахункового часу старту менше однієї секунди.

У 1960 р. американський фізик Теодор Мейман винайшов перший оптичний квантовий генератор – лазер на кристалі рубіна, вперше одержавши когерентне електромагнітне випромінювання у видимому діапазоні. У тому ж році американським фізиком Алі Джаваном був спроектований і побудований перший в світі гелій-неоновий лазер. Так почалася історія лазерної техніки.

Геліоустановка фокусує світло і тепло за допомогою лінз або дзеркал, причому дзеркала міняють своє положення залежно від розташування Сонця. Використання енергії Сонця в якнайповнішій мірі завжди притягало людство, Радянський Союз, прагнучи перехопити пальму першості в цій області науки і техніки збудував 1960 року в Туркменії першу сонячну електростанцію.

У 1960-ті рр.. революцію в світі засобів, що пишуть, провів фломастер. Використовуючи з давніх пір відомий капілярний ефект, фломастер міцно увійшов до побуту і в техніку малювання.

12 квітня 1961 року 27-річний льотчик старший лейтенант (цього ж дня він став майором) Юрій Олексійович Гагарін зробив першу в історії людства космічну подорож, став першим землянином, якому довелося безпосередньо побачити, що Земля – куля. На космічному кораблі «Схід 1», виведеному на орбіту модифікованою міжконтинентальною балістичною ракетою Р-7 Гагарін за 108 хвилин облетів навколо Землі. Ракета стартувала з космодрому Байконур в Казахстані, а приземлився космонавт на лівому березі Волги поблизу села Смеловка Терновського району Саратовської області. І носій ракети, і космічний корабель «Схід», і стартовий комплекс були створені під керівництвом Сергія Павловича Корольова, який також здійснював керівництво польотом Гагаріна.

Встановлюючи ретрансляційну антену, інженери Арно Пензіас і Роберт Вільсон виявили паразитний сигнал, відповідний джерелу з температурою близько 3.5 К. Разобрав ретранслятор, вони виявили кубло голубів усередині нього. Проте голуби разом з кублом створювали тільки частину паразитного сигналу (0,5 ДО). Решту 3 градуса усунути так і не вдалося. У 1965 р. Пензіас і Вільсон опублікували про цей випадок статтю в «Астрофізичному журналі», а в 1978 р. були удостоєні Нобелівській премії за відкриття реліктового випромінювання.

18 березня 1965 року льотчик-космонавт підполковник (нині генерал-майор) ВВС СРСР Олексій Архипович Леонов першим в світі вийшов у відкритий космос. Це відбулося під час його орбітального польоту разом з Павлом Івановичем Беляєвим на космічному кораблі «Схід-2». Шлюз Леонов відкрив на першому ж витку, пролітаючи над Камчаткою. Космонавт пробув у відкритому космосі, поза шлюзовою камерою, 12 хвилин 9 секунд і віддалявся від корабля на відстань до 5 м – на всю довжину фала – «пуповини», що пов'язувала його з кораблем. У відкритому космосі Леонов пережив сильний емоційний стрес: частота пульсу підвищилася більш ніж удвічі – до 143 ударів в хвилину, майже удвічі збільшилася і частота дихання, температура тіла перевалила за 38 градусів, піт залив скафандр по коліна, за добу польоту він схуднув на 6 кг

Перша в історії спроба досягти поверхні Венери, найближчої до Землі планети, що впродовж століть вважалася її свого роду «двійником», «сестрою», була зроблена 12 лютого 1961 року, коли в СРСР була запущена автоматична міжпланетна станція (АМС) «Венера-1». Проте тоді «злегка» промахнулися: АМС пройшла приблизно в 270 мільйонах кілометрів від планети (мінімальна відстань від Землі ка Венери 39 мільйонів км, максимальне – 238 мільйонів). Залишалося тішитися, тим, що «Венера-1» стала першою створеною людиною супутником Сонця.

У листопаді 1965 р. до Венери стартували дві АМС: «Венера-2» і «Венера-3» масою по 960 кг, забезпечені відокремлюваними апаратами для спуску на поверхню планети, які крім наукових приладів несли з собою металеві вимпели з Державним Гербом СРСР. На жаль, із-за перегріву на підльоті до планети (тепловий потік від Сонця поблизу Венери в два рази більше, ніж у Землі) завершальних сеансів радіозв'язку ні з однією з АМС провести не вдалося. Проте за раніше одержаними даними траєкторних вимірювань було твердо встановлено, що «Венера-2» пройшла в 24 тисячах км від мети, а «Венера-3» 1 березня 1966 року в неї врізалася, тобто стала першим в історії рукотворним об'єктом, що досяг поверхні Венери і першим предметом, який людям вдалося «перекинути» з однієї планети на іншу.

3 грудня 1967 року в Кейптауні (ПАР) в госпіталі «Хроте Сюр» професор Крістіан Барнард провів першу в світі успішну операцію по пересадці людського серця. Пацієнт Барнарда – 56-річний Луї Вакшанські – після операції прожив 18 діб. Хворому було пересаджене серце донора-жінки – 25-річної Деніз Дарваль, загиблої в автомобільній катастрофі.

21 липня 1969 року в 2 години 56 хвилин по середньоєвропейському часу командир космічного корабля «Аполлон-11» американський астронавт Ніл Олден Армстронг першим із землян ступив на поверхню Місяця, спустившись з місячного модуля «Голок», який він в 20 годин 17 хвилин 20 липня «вручну» посадив на Місяць в районі Моря Спокою. Услід за Арстронгом на місячну поверхню з «Голок» спустився інший американський астронавт Едвін Юджін Олдрін-молодший.

Висадка Армстронга і Олдріна на Місяць і ще п'ять подібних експедицій були здійснені в рамках американської космічної програми «Аполлон», яка обійшлася в 6 мільярдів доларів і в якій було зайнято близько 400 тисяч чоловік.

Запущена 10 листопада 1970 року радянська автоматична міжпланетна станція (АМС) «Місяць-17» 17 листопада, зробивши м'яку посадку в районі Моря Дощів, доставила на місячну поверхню працюючий від сонячних батарей автоматичний самохідний (колісний) апарат «Місяцехід-1» масою 756 кг, який за 11 місячних діб (301 земні доби) пройшов 10,5 км, вивчаючи рельєф і характеристики місячного грунту. У денний час апарат «колесив» по Місяцю і передавала на Землю дані вимірювань і панорами місячних ландшафтів, а ночами – у відсутність електроенергії – «спав». Унікальна «місячна машинка» була побудована під керівництвом видатного конструктора Г.Н. Бабакіна (1914–1971).

Перші експериментальні комплексні автоматичні лінії в СРСР були створені в 1939 р. за пропозицією робітника-раціоналізатора Волгоградського тракторного заводу І. П. Іночкіна.

У 1970-і роки на заводах Тойота і Міцубіси вже працювали повністю автоматичні виробничі і складальні лінії, поклавши початок одному з основних напрямів в розвитку промисловості.

У 1970 р. співробітник компанії Intel Едвард Хофф створив перший мікропроцесор, розмістивши декілька інтегральних схем на одному кремнієвому чіпі. Цей 8-розрядний мікропроцесор, названий 4004, був «комп'ютер в одному кристалі». Подібні чіпи запропонували також Motorola і Zilog. Мікропроцесори стали основними елементами четвертого покоління комп'ютерів, таких як американські B-7700, «Ілліак-IV», радянські ЕОМ «Ельбрус», ПС 2000.

Зменшення розмірів компонентів комп'ютерів (мікросхем) і їх здешевлення привели до того, що повна обчислювальна машина могла розміститися на звичайному письмовому столі. У 1973 році компанією Xerox був представлений перший персональний комп'ютер Alto, створений за проектом інженера Алана Кея. У Alto вперше був застосований принцип виведення програм і файлів на екран у вигляді «вікон».

Сеймор Крей (1925–1996), один з провідних розробників американської комп'ютерної компанії «Control Data», що прославився в 1958 р. створенням першого в світі повністю транзисторного комп'ютера «CDC 1604», в 1972 р. заснував власну компанію «Cray Research» (Міннеаполіс, штат Міннесота), орієнтовану на створення надшвидкодіючих комп'ютерів для наукових досліджень. У 1976 р. Крей побудував суперкомп'ютер «Cray-1», що проводив 100 мільйонів операцій в секунду (така швидкодія досягалася за рахунок використання величезного числа компактно розміщених інтегральних схем). У тому ж році цей комп'ютер, тоді найшвидший в світі, був проданий за 7,5 мільйонів доларів. У 1985 р. суперкомп'ютер «Cray-2» показав швидкодію 1,2 мільярдів операцій в секунду. У 1997 р. суперкомп'ютер «Janus» компанії «Intel», встановлений в Національній лабораторії «Sandia», (Альбукерке, штат Нью-Мехіко) подолав рубіж в трильйон операцій в секунду.

У 1978 р. американська компанія «Intel» випустила в продаж перший шестнадцятиразрядний мікропроцесор 8086, на основі якого компанія «IBM» в 1981 р., через 4 роки після появи персональних комп'ютерів, створила свій перший персональний комп'ютер IBM PC, що почав переможний хід на ринку обчислювальних засобів і що фактично став світовим стандартом персонального комп'ютера.

У 1981 р. фірма IBM випустила свій перший мікрокомп'ютер IBM PC з відкритою архітектурою, заснований на 16-розрядному мікропроцесорі 8088 фірми Intel. Цей комп'ютер був обладнаний монохромним текстовим дисплеєм, двома дисководами для 5-дюймових дискет на 160 Кбайт, оперативною пам'яттю 64 До.

Мистецтво на межі ХІХ–ХХ ст.

Архітектура. Архітектура межі ХІХ–ХХ ст. – особливе явище в історії світового зодчества. Сама назва стилю архітектури нового цього періоду – модерн – свідчить про визнання за нею принципової новизни, несхожості на відомі в минулому сторіччі. Своєрідність архітектури модерну – в остаточному запереченні впливу античного ордера, у віртуозному володінні різними засобами декоративного оформлення фасадів та інтер’єрів будинків.

Модерн знайшов собі грунт практично в усіх країнах Європи і згодом відгукнувся в Америці. Джерелом натхнення була вся архітектура від древніх архаїчних споруд до японських будинків.

У Бельгії найбільшими архітекторами стилю модерн стали Віктор Орта і Анрі ван де Веде. У Франції Ектор Гітар застосував орнаментальні металеві конструкції у будівництві павільйонів Паризького метрополітену, Огюст Перре і Тоні Гарніє продовжили досліди інженера-будівельника Гюстава Ейфеля в області естетичного осмислення практичних споруд.

Австрійська школа модерну перш за все пов’язана з діяльністю Отто Вагнера (1841–1918; «Майолік-хауз», 1899) і його учня Йозефа Марії Ольбріха (1857–1908) – автора виставкової зали віденського Сецессіону. Одночасно з ними у Відні працював один із найбільш передових архітекторів того часу – Адольф Лоос (1870– 1933; «Будинок Штейнера», 1910).

В Германії пошуками нового архітектурного стилю займалися різні творчі об’єднання. Оним із найвідоміших став Сецессіон у Мюнхені, утворений у 1892 р. Найбільш яскравий його представник – Август Ендель (1871– 1925; «Фотоательє Ендель», 1897 – 1898).

Другим центром стала Дармштадська колонія художників, заснована у 1899 р. Переважна частина її споруд зведена за проектами Ольбріха, в суворому, позбавленому декору стилі. Поряд із Дрезденом архітектор Генріх Тессенов (1876–1956) побудував ряд художніх майстерень «місто-сад» Хеллероу, показавши можливості архітектурної імпровізації на тему неокласицизму.

На Британських островах майстром модерну був шотландський архітектор і художник Чарлз Ренні Макінтош (1868–1928), курівник школи мистецтв у Глазго, будівлі якого нагадують сільські котеджи («Школа мистецтв», 1897–1899).

Розвиток модерну в країнах Північної Європи виявився поєднанням з національним минулим. Голландський архітектор Хендрік Петрюс Берлаге (1856–1924) створив виразні будівлі із цегли, наближені до традицій ХVІІ ст., а фінн Еліель Саарінен (1873–1950) звернувся до дерев’яних зрубів і фольклорних орнаментів.

Іспанський модерн породив єдиного майстра – Антоніо Гауді, який застосовував у будівництві історичні і природні мотиви.

В кінці ХІХ ст. в США виникає чикагська школа, найпомітнішою фігурою якої став Луїс Генрі Салліван (1856–1924), який винайшов один із типів висотних ділових будинків («Хмарочос Гаранті-білдінг», 1894–1895).

Модерн завершив творчі пошуки в ХІХ ст. і одночасно став основою для подальшого розвитку архітектури ХХ ст.

Антоніо Гауді-і-Корнета (1852–1926) народився у невеличкому містечку Реусі в Каталонії (Іспанія). В 1873 р., коли він став студентом Барселонської архітектурної школи, там всів були захоплені вивченням середньовічної архітектури. Готика стала його провідною зіркою, а діяльність творчість середньовічного зодчого – ідеалом життя. Через чотири роки, директор школи, прийнявши дипломний проект молодого архітектора, сказав, що він «геній або божевільний».

Невдовзі Гауді отримав перше замовлення. Мануель Вісенс, власник найбільшого в Каталонії виробництва кераміки, вирішив побудувати засиду в Барселоні і одночасно продемонструвати громадянам зразки своєї продукції. З 1878 по 1885 рр. Гауді звів живописну будівлю з балконами-бесідками на даху. Стіни садиби облицьовані мозаїкою із керамічного кольорового кахлю і каміння.

В оформленні інтер’єру будинка майстер втілив свою безмежну фантазію. В їдальні на сіро-коричнневій кам’яній підлозі звеличується камін, вкритий жовтим і блакитним кахлем з квітковим орнаментом. Панелі стін і дверей виконані із світлого дерева, з боків дверей зображені лелеки, які стоять у воді, та птахи, які літають серед опадаючих осінніх листків. Вище панелей – поштукатурені стіни, по жовтому тлі яких «повзе» темно-зелений плющ. Зверху цегляні конструкції, розписані квітами, тримають деревяну балкову стелю. Між балками звисають гілки кавового дерева з плодами, зроблені з картону.

Маленьку кімнатку для курців Гауді оформив у східному стилі, зробивши фальшиву стелю із деталей, які нагадують сталактити, і розмістив на вертикальних конструкціях кольорові кахлі, а на горизонтальних – орнамент арабських висловів.

В садку будинку Вінсента тему рослинного царства продовжили ковані грати, складені із пальмових гілок.

В 1883 р. Гауді познайомився з Еусебіо Гуелем, найбагатшим барселонським аристократом і промисловцем. Він став постійним замовником і близьким другом майстра. На його замовлення Гауді побудував у Барселоні палац Гуель (1886–1891). Архітектор надав палацу, затисненому високими сусідніми будинками, вигляд готичної споруди із стрімко піднятим вгору фасадом. Інтер’єр палацу вражає багатством конструктивних рішень.

В 1900 році Гуель, захопившись ідеєю культурної просвіти суспільства, задумав побудувати на околиці Барселони «місто-сад». Він придбав ділянку, на якій звели два зразкових будинки. (Один із них купив Гауді і прожив в ньому до самої смерті.) Через п’ять років будівництво припинили, і замість міста Гауді вирішив створити парк.

Парк Гауді – прекрасний жарт генія. Гауді весь час грається з глядачем, вводячи його в оману. То немає опори під прикриттям, і воно має впасти, але не падає. То керамічні пальми виявляються колонами, які підпирають схил пагорба. Такі перетворення, коли каміння стає квіткою або деревом, а живе дерево схоже га камяну конструкцію, на кожному кроці чатують на людину.

В перше десятиліття ХХ ст. Гауді, вже надзвичайно популярний в Барселоні, працював над двома великими замовленнями – доходними будинками.

Будинок Батло (1904–1906) був зведений для багатого промисловця Хосе Батло Касанаваса. Головний фасад, який виходить на вулицю, схожий на шкіру змії, де враження посилює дах із рельєфної черепиці, яка нагадує луску. Гребінь даху втиканий шипами. Будинок Батло постає таємничою істотою, яка закам’яніла під дією чар злого чарівника.

Будинок Міла (1906–1910) став останньою закінченою спорудою Гауді. Будинок має вигляд брили застиглої лав, в якій вирубані печери, вікна та балкони. На даху – камяні квіти, яскрава кераміка, кольорове скло. Оригінальне внутрішнє планування: в будинку нема однакових кімнат, прямих кутів і рівних коридорів.

Справою всього життя Гауді стало будівництво церкви Саграда Фамілія («Святе сімейство», 1884–1926, не закінчена).

Спорудження храму в центрі Барселони було розпочато в 1882 р., архітектор запропонував продовжити будівництво. Спочатку він замінив лише капітелі колон, потім послідовно розробив чотири варіанти споруди. Храм був задуманий Гауді як своєрідна євангельська енциклопедія – зібрання сюжетів і образів із Нового Заповіту, які дають уявлення про земне життя Ісуса Христа. Головний фасад присвячений Різдву Богородиці, його ворота – основним християнським благочинствам. Шпилі символізують апостолів, на внутрішніх дверях зображено десять заповідей, на капітелях колон – добрі справи, а на базах (основах) – гріхи. За задумом архітектора, всі фасади церкви повинні були вкриті облицьованою різнокольоровою керамікою і кольоровим склом, щоб вони сяяли під промінням сонця.

Єдина частина храму, яку встиг звести сам майстер, – ліва башта західного фасаду. Залишені автором матеріали – креслення, макети і виконані деталі споруди – дозволили сучасним архітекторам продовжити його справу.

Віктор Орта (1861–1947) народився в бельгійському місті Гент. Спочатку він вчився в Гентській консерваторії, а потім перейшов на архітектурне відділення Гентській академії мистецтв. Надалі він вчився в архітектора Альфонса Бала, який збудував у столиці Бельгії Музей старовинного мистецтва.

В 1892 р. Орта отримав перше замовлення: відомий брюссельський інженер і промисловець Еміль Тассель запропонував молодому архітектору побудувати для нього міський будинок.

Простір перших поверхів брюссельських будинків традиційно проглядався наскрізь: в них раніше знаходилися службові приміщення, зв’язані з подвірям. Орта зберіг цей прийом, але використав його по-іншому. Восьмикутний вестибюль обмежений тонкими металевими конструкціями і плавно переходить у вітальню і сходи. Сходи ведуть на другий поверх, який вражає вишуканими вигнутими маршами і нагадує струмок, що звивається серед трави та дерев. Метал для Орта – живий, органічний матеріал, здібний перетворюватися то у траву і квіти, то в потік води, то в клубки табачного диму. На колонах, як на стовбурах дерев, «ростуть» металеві, чудернацько сплетені гілки та листки. Їх оточує тонкий орнамент кованих огорож сходів, яскраві барви вітражів, геометричний візерунок мозаїчної підлоги. Чудовий світ металу, скла і світла перетворив будинок Орта в унікальне житло, зручне і одночасно далеке від реальності.

Перша садиба принесла молодому архітектору славу і нові замовлення. Будинок хіміка Армана Сальве затиснутий між сусідніми будинками. Але, створюючи його фасад, Орта вже не оглядався на традиційні схеми. Поверхня фасаду нагадує морську хвилю.

В 1896 р. Орта отримав замовлення від Бельгійської робітничої партії на будівництво Народного будинку, де повинні були б проходити з’їзди та інші громадські заходи цієї організації. Він звів будинок у 1896–1899 рр. Кутова ділянка з виходом на площу дозволила архітектору ефективно зігнути головний фасад будинку, розмістивши в центрі ввігнутої лінії головний вхід. В інтер’єрі вгнутість фасаду виходить в простір їдальні-ресторану; складна ребриста конструкція її стелі нагадує склепіння середньовічного собору. Над їдальнею знаходиться лекційна зала, стіни якої повністю сконструйовані із металевих елементів. Народний дім став зразком функціонального використання металу у громадському будівництві.

В 1922–1928 рр. Орта спроектував і побудував у Брюсселі Палац вишуканих мистецтв. Стиль цієї будови тяжкий та архаїчний, в традиціях середини ХІХ ст. В 1927 р. Орта очолив Брюссельську академію мистецтв. Відійшовши від архітектурної практики, останні 20 років життя майстер присвятив педагогічній діяльності.

Скульптура. Антуан Бурдель (1861–1929) народився на півдні Франції в місті Монтоване. Міський муніципалітет відправив талановитого юнака начатися в Школу вишуканих мистецтв в Тулузу, а потім в Париж. Але академічні правила були обтяжливі для Бурделя. Він залишив школу, почав шукати нових вчителів. Скульптор Жюль Далу познайомив Бурделя з Огюстом Роденом. Приблизно з 1890 року почалася їх багаторічна дружба і співпраця. Саме через руки Бурделя пройшла відливка скульптурної композиції «Громадяни Кале», він брав участь у створенні пам’ятника Бальзаку.

Муніципалітет рідного міста замовив Бурделю пам’ятник загиблим під час франко-пруської війни 1870–1871 рр. мешканцям департаменту Тарн-і-Гаронна. В 1902 р. «Пам’ятник загиблим» (1893–1902) бів відкритий на центральній площі Монтебана. Могутній воїн розпачливо замахується зламаною шаблею, за його спиною падає на землю інший солдат. Над ними злітає фігура Перемоги із прапором в руках.

В 1900 р. майстер створює скульптуру «Голова Аполлона», протиставивши стихії розум і урівноваженість. Розпочався період його захоплення давньогрецькою скульптурою. Скульптура «Геракл, який стріляє з лука» (1909 р.) принесла Бурделю перше визнання публіки й була високо цінена його наставником Роденом. Бронзова фігура лучника нагадує статую «Дискобол» давньогрецького майстра Мірона.

В 1912 р. Бурдель закінчив скульптуру Пенелопи, терплячої дружини Одіссея. Схожа на колону давнього храму, ця статуя ніби символізує стійкість і рівновагу. Вона втілює в собі всеперемагаючу жіночу силу.

Бурдель залишив Родена в 1908 р. Учень звільнився від впливу свого вчителя. Наступні роботи Бурделя свідчать про пошуки скульптурних закономірностей в архітектурі. Багатий фінансист Габріель Тома, шанувальник мистецтв і власник декількох робіт Бурделя, в 1911 р. розпочав будівництво театру на Єлисейських полях в Парижі. Бурдель вготовив для театру дві композиції – «Танець», навіяний виступами видатних танцюристів Айседори Дунган і Вацлава Ніщинського (вони тоді гастролювали у Парижі), та «Музика», створена скульптором від враження від барельєфів античного пам’ятника «Трон Людовізі».

1912 р. Бурдель отримує замовлення від уряду Аргентини на спорудження пам’ятника національному герою – генералу Альваресу, який очолив боротьбу країни за звільнення від іспанського панування. Бронзовий кінний монумент був закінчений у 1917 р. Протягом восьми років скульптор працював над чотирма алегоричними фігурами для постаменту – Силою, Перемогою, Красномовством і Свободою. Пам’ятник аргентинськму герою став для Бурдель новим етапом творчості.

В 10-х роках ХХ ст. Бурдель стає популярним у Франції. Він брав участь разом із Роденом в організації скульптурної школи, а з 1909 р. і до самої смерті викладав у приватній школі паризької Гранд Шомьєр. На початку 20-х років прошли персональні виставки Бурделя в країнах Європи і по всьому світу. Його називали першим скульптором Франції. У майстра з’явилося багато замовлень, серед яких не було жодного від французького уряду. Правда, в 1919 р. скульптора нагородили орденом Почесного легіону, але він так і не отримав запрошення викладати в Паризькій академії мистецтв.

В наступні роки життя Бурдель завершив видатний пам’ятник, присвячений закінченню Першої світової війни, – «Франція, яка вітає іноземні легіони» (сучасна назва «Франція», 1925).

Останньою роботою майстра став пам’ятник польському поету-романтку Адаму Міцкевичу (1909–1929). Монумент, над яким працював Бурдель 12 років, втановили в рік смерті скульптора на одній із площ Парижа. Статуя поета-мандрівника, схожого на проповідника, виявилася єдиною роботою Антуана Бурделя, яку прийняла французька столиця.

Арістід Майоль (1861–1944) народився на півдні Франції, в місті Баньюльс-сюр-Мер в сім’ї виноградаря. В 1881 р. він оселився в Парижі, де відвідував школу Академії мистецтв; там він познайомився з творчістю сучасних французьких художників. В той час Майоль захопився живописом та виготовленням гобеленів. Він повернувся додому і організував майстерню. В 1894 р. перші його роботи стали відомі публіці і завоювали популярність.

В 40-х роках Майоль займався скульптурою. Огюст Роден, відвідавши першу персональну виставку майстра у 1902 р., був у захопленні від його роботи «Леда» (1902). Це був неймовірний успіх, свого роду благословення великого Родена.

В 1901–1905 рр. Майоль створив першу велику мармурову статую, яка має дві назви: «Середземне море» і «Думка». Повіривши в свої сили, скульптор почав брати участь у конкурсах проектів пам’ятників. В 1906 р. з’явився монумент «Скована свобода» (1905–1906), яка зображувала могутню жінку – втілення життєвої енергії, здібної до перетворення світу. Таким Майоль продемонстрував пам’ятник комуніту-утопісту Луї Огюсту Бланки. Замовники залишилися незадоволені. Намагаючись приховати її незвичний вигляд, встановили скульптуру на високий постамент і обсадили деревами.

В 1908 р. Майолю вдалося побувати в Греції. Оглядаючи скульптури Парфенона і храм Зевса в Олімпії, малюючи в афінських музеях, майстер відчув спорідненість своєї творчості з творчістю древніх греків. Так зявилася «Флора» (1911 р.), спокійна, як мудра богиня, і сильна, яка проста селянка. Після неї – більш вишукана скульптура, яка втілювала Іль-де-Франс, історичну область у центрі Франції («Іль-де-Франс», 1910–1932).

В 1912 р. скульптор розпочав пам’ятник художнику Полю Сезаннц, (Майоля інколи називають «Сезанном у скульптурі»). Він присвятив пам’ятнику більше десяти років, розробивши композицію з напівлежачою оголеною жіночою фігурою. Але мешканцям Екса, рідного міста Сезанна, монумент здався занадто складним. Після гучного скандалу у пресі він знайшов місце в паризькому саду Тюільрі.

В 30-х роках Майоль все більше захоплювався природою («Гора», 1935–1938; «Річка», 1939–1943). Скульптура «Гора» – знову жінка, вона душа гори, її невидимий образ, її сутність. Одна нога жінки входить у камінь. Інша зігнута; голова її нахилена. Пальці рук жінки розімкнуті і зведені вгору – це вершина гори. Хвилясте волосся символізує хмари, які наповзають на вершину гори.

«Гармонія» (1940–1944) – остання статуя майстра. Майоль працював над нею чотири роки, але вона не була закінчена. «Гармонія» зображує юну, сильну і гнучку жінку, яка дуже схожа на античну Венеру. Це своєрідний заповіт майстра нащадкам. В 1944 році Майоль помер.

Модернізм та символізм в образотворчому мистецтві. Справжнє визнання до французького художника П’єра Пюві де Шаванна прийшло після створення двох композицій «Надія» (1871 р. і 1872 р.). Вони досить прості: молода дівчина, алегорія Надії (в одному варіанті оголена, в другому – одягнеа в білу сукню), зображена на тлі скромного весняного пейзажу. Оливкова гілка (символ миру) в руках оголеної дівчини здається деревом на другому плані. Один і той же предмет може сприйматися і як елемент пейзажу, і як символ.

Визначним досягненням творчості П’єра Пюві де Шаванна став цикл монументальних пано «Життя Святої Женев’єви» (1874–1891) для Пантеону (колишньої церкви Святої Женев’єви) в Парижі. Величезні полотна являють собою оповідь про життя святої, але кожне пано – закінчена композиція. Одна із найкращих композицій циклу – «Свята Женев’єва оглядає Париж» – чудово передає дух зосередженості і суворого благородства, і до якого завжди прагнув художник. Фігура Святої зачаровує і лаконічним, як у статуї, силуетом, і витонченим малюнком. Панорама міста із річкою Сеною здається пласкою. Цей принцип був дуже важливим для Пюві де Шаванна: пласке тло, яке підкреслює декоративний початок в композиції, наближує, на його думку, сучасний живопис із фресками італійських майстрів ХV ст., які надають глядачу стан душевного спокою.

Для живописця, з подібними художніми смаками, стало природним звертатися до античності. Античність прекрасна сама по собі, її досконалість існує заради естетичної насолоди, а не заради виховання, впливу на людей тощо. Бажання перетворити античні образи в ідеал для сучасної людини відображені в пано на античні сюжети, виконані П’єра Пюві де Шаванном для Будинку мистецтв у Ліоні (1884–1889). Окрім інших античних зображень цикл містить в собі три великі полотна: «Священна діброва, яку облюбували музи та мистецтво» (алегорія союзу наук та мистецтв), «Видіння античності» (алегорія художньої форми) і «Християнське натхнення» (алегорія почуттів художника). Пано «Священна діброва» найбільш повно втілила символістичну уяву про античність. На ньому зображені музи та алегорії мистецтв, але сюжет переказати майже неможливо. Персонажі перебувають у ліричному пейзажі. Ці фігури лише різні втілення одного образу (відомо, що вони написані з однієї натурниці).

Вміння П’єра Пюві де Шаванна перетворити будь-який простий сюжет в символістичну композицію блискуче втілено у полотні «Дівчата біля моря» (1879), яку художник вважав своєю найкращою роботою. Це живописна алегорія гармонії людини і природи. Творчість П’єра Пюві де Шаванна стоїть біля витоків символізму.

В 1889 р. у Парижі з’явилася нова творча група, члени якої називали один одного «набі» (від давньоєврейського «наві» – «вісник», «пророк»). Вона складалася із молодих художників – Моріса Дені (1870–1943), Поля Серюзьє (1863–1927), Жана Едуарда Вюйяра (1868–1940), П’єра Боннара (1876– 1947), Поля Елі Рансона (1864–1909) та інших.

Всі вони захоплювалися живописом Поля Голена, прагнули знайти свій шлях у мистецтві і хотіли зробити творчість не лише роботою, але й стилем життя. Серюзьє запропонував молодим майстрам створити співдружність, так виникла група «Набі».

В 1889 р. члени групи почали застрічатися в маленькому паризькому кафе. Кожного місяця вони збиралися на ритуальну вечерю; кожному з них було присвоєно особливе ім’я: Серюзьє називали Набі із Блискучою Бородою, Дені за його захоплення релігійним живописом іменували Набі Красивих Ікон, Боннара, еталоном для якого було японське мистецтво, – Дуже Японським Набі. З 1890 р. кожної суботи вони влаштовували зібрання в майстерні Рансона на бульварі Монпарнас, називаючи її Храмом Набі. В майстерню приходила велика компанія, тут були не лише художники, а й театральні режисери, редактори модних журналів, письменники і поети; тут відбувалися весілля, виставлялися нові роботи і обговорювалися проблеми мистецтва.

Художники постійно демонстрували свої картини у паризькому магазині «Будинок нового мистецтва» Семюеля Бінга і співпрацювали з популярним журналом «Ревю бланш», на сторінках якого друкували літографії і статті. Плакат 1894 р., виконаний Боннаром для цього видання, – зразок рекламної графіки «Набі». Тут присутня і карикатурна точність спостереження, і різні кольорові контрасти, і поєднання шрифтів, ліній, плям і силуетів.

90-ті роки – розквіт діяльності групи. В цей час Дені почав писати полотна на релігійні теми. Зазнавши впливу Оділона Редона, Гогена і Жоржа Сьора, він прагнув поєднати в своїх роботах особливості стилів цих майстрів. В картині «Католицьке таїнство» (1890) художник звернувся до традиційного євангельського сюжету Благовіщення, намагаючись надати йому сучасного звучання. Перед Марією на ангел, а католицький священик з відкритою книгою та двоє дітей-служок із свічками в руках. Дія проходить у просторій кімнаті – побілені стіни, вікно із фіранкою, за якими простий буденний пейзаж. Роздільне покладання фарб говорить про вплив неоімпресіонізму, а чіткі контури та декоративність композиції нагадують роботи Гогена.

На полотні «Процесія під деревами» (1892) на передньому плані пропливають безплотні білі привиди, їх одяг вкритий орнаментом візерунчастих тіней, які відкидають не зображені художником крини дерев. На другому плані одягнені в чорне монашки різко виділяються на тлі пейзажу. Білі фігури здаються їх примарами.

Протягом 90-х років Дені двічі побува в Італії. Враження від подорожі художник відобразив у циклі «Історія Психеї». Він складався із 11 картин, виконаних на замовлення російського мецената Івана Абрамовича Морозова для концертної зали його московського будинку. До них належать картина «Психея виявляє, що її таємний коханець – Амур» (1908). Амур спить, а Психея тримає наж ним масляний світильник. Поєднання приглушених художніх тонів – бузкового, фіолетового і синього – створює відчуття таємничої ніжної казки.

Повною протилежністю Дені був Вюйяр. Художник не відрізнявся особливою релігійністю, був буйдужий до класичного мистецтва, не мав нахилу до теоретизування і літературної діяльності. Теми, яким присвятив свою творчість Вюйяр, на перший погляд здаються дрібними і незначними. Інтер’єри, переповнені речами, жінки за рукоділлям, діти, які гроаються, перехожі на вулиці, натюрморти, алейки у парку – ось милий та затишний світ повсякденного життя, які зображував майстер. Але за цим ховається інший світ – світ людських переживань і відчуттів.

Картина «Сходи. Вулиця Міроменіль» (1891) здається хаосом кольорових плям: жовтих, брунатних, чорних, накладених живими, вібруючими мазками. Але вони збираються в одне ціле, і виникає незвичайне видиво: художник написав площадку зовнішніх сходів дешевого багатоповерхового будинку. Найяскравіша пляма на полотні – сонячне світло, яке падає на стіну із вікна за вуглом. В цій картині відчувається вплив імпресіонізму.

Незвичайно тонким колоритом відрізняється картон «В кімнатах» (1904). Вюйяр не пропускає жодної дрібниці інтер’єру: перед глядачем столи, стільці, килими, вази, піч. Але це не «перепис майна», а життєвий простір, його сіруваті відтінки ніби говорять про зиму та холод.

Група «Набі» проіснувала недовго – на початку ХХ ст. вона поступово розпалася. Кожний із її членів пішов своєю дорогою.

Ім’я австрійського художника Густава Клімта (1862–1918) нерозривно пов’язане із стилем модерн.

Клімт отримав освіту у Віденській школі прикладного мистецтва. Потім довгий час працював як художник-декоратор у популярному тоді в Австро-Угорщині ефектному варіанті класицизму, користуючись значним успіхом.

Перші роботи, створені в новому для Клімта стилі, відносяться до 1895 р. Перш за все це композиція «Любов». Прекрасна молода пара, написана майже із фотографічною точністю, показана в умовному просторі, який нагадує кошлату хмару. В таємничому бузково-сірому тумані проступають декілька жіночих облич – дівчина, зріла жінка, потворна старуха. Це обличчя-маски, можливо, символи страждань та смерті, які невід’ємно супроводжують кохання. Полотно пронизане тонким романтизмом, а сміливе поєднання натуралізму та алегорії надає йому особливої вишуканості.

В 1897 р. Клімт став лідером нового союзу – віденського Сецесіону або «Об’єднання художників Австрії». Назва «Сецесіон», запозичена у схожих об’єднаннях в Мюнхені та Берліні, говорила про небажання молодих майстрів співпрацювати з академічними організаціями. Перша виставка Сецесіону (1898) представила найцікавіші явища європейського модерну і символізму: в ній брали участь французький художник П’єр Пюві де Шаванн і російський скульптор Павло Петрович (Паоло) Трубецькой, швейцарський живописець Арнольд Бьоклін та багато інших.

Ставши лідером віденського Сецесіону, Клімт перетворився в одного із найсміливіших експериментаторів. Відтоді його картини завжди викликали критику і суперечки. Стиль художників часів розквіту Сецесіону чудово продемонструвало полотно «Юдиф» (1801). Ламаючи традиційні уявлення про Юдиф – благородної героїні, Клімт надів їй риси «рокової» зваблювачки. Її напівоголена фігура повна чуттєвої краси.

Цей образ часто асоціювався з важливим для художника символічним персонажем, який він назвав Nuda verita, (лат. «оголена істина»), – оголена жіноча фігура, яка уособлює чуттєві інстинкти, що несуть людині зло. Пізніше, в 1909 р. страшна і разом з тим чарівна сила енергії зла була втілена художнкрм в іншому біблійному образі – танцівниці Саломеї.

В 1902 р. Клімт виконав грандіозне цикл пано «Бетховенський фриз», присвячений Дев’ятій симфонії Людвіга Ван Бетховена в інтерпретації Ріхарда Вагнера.

Пано були призначені для зали віденського Сецесіону, в якому помістили скульптуру «Бетховен» німецького майстра Макса Клінкера (1875–1920) і картини інших членів Сецесіону, близьких їм тематично. Вийшов цілісний твір, оснований на синтезі мистецтв – однією із найважливіших ідей стиль модерн.

Значне місце в творчості Клімта займав портрет. Найчастіше він писав жіночі образи, наділяючи їх то романтичною м’якістю, то виразною емоційністю. Одним із найоригінальніших став «Портрет Аделі Блох-Бауер» (1907). Перебуваючи під враженням візантійських мозаїк, побачених у Равенні, художник помістив модель в золото сто-рожевий простір, заповнений незвичайним орнаментом. Обличчя і сукня героїні ніби розчиняються в ньому.

Не менш цікаві пейзажі Клімта, які нагадують витончені декоративні пано. В найкращих з них – «Сільський садок із соняшниками» (1905–1906). «Алея в парку перед палацом» (1912) – художник використовує елементи пуантилізму (техніки крапкових мазків), що надавало пейзажу особливу легкість.

Пізніше творчість Клімта відрізняється ще більшою напруженістю, яка доходить до трагізму. Він почав писати яскравими фарбами, можливо, завдяки впливу фонізму. У полотні «Смерть та життя» (1916) яскраво відобразилися потрясіння воєнних років. Алегорії Життя (клубок переплетених людських тіл) і Смерті (скелет у візерунчастому синьому плащі) розміщені на суворому темно-коричневому тлі. Загальна композиція досить проста (Життя і Смерть доповнюють один одного) і глибоко символічна.

У творчості Густава Клімта наявні всі характерні риси стилю модерн: тяжіння до символіки і складним алегоричним образам, потяг до незвичних декоративних ефектах, постійне бажання експериментувати.

Норвезький живописець та графік Едвард Мунк здобув освіту в Школі мистецтв і художніх ремесел; побував у Парижі в 1885 і 1889–1892 рр., отримав сильний вплив французького імпресіонізму та символізму.

«Хвороба, божевілля та смерть – чорні янголи, які стояли на сторожі моєї колиски і супроводжували все життя» – цей запис у щоденнику Мунка чудово передає атмосферу більшості його творів. Довгі роки він не міг відійти від стресу, викликаного в дитинстві смертю матері і п’ятнадцятирічної сестри. Ці спогади лягли в основу однієї з ранніх робіт – «Хвора дівчинка» (1885–1886).

Зріла творчість Мунка різноманітна тематично і жанрово. Художник писав портрети, пейзажі, побутові сцени і картини зі складним символічним підтекстом. В 1892 р. він виїхав працювати у Германію. Спілкування із германськими художниками, близькими Мунку душевно остаточно з’єднали його мистецтво зі світом гострих переживань.

Майстер перш за все прагнув передати через живопис свою внутрішню природу – хворобливу напругу, постійний страх перед смертю, які призводили до тяжких приступів депремію. Ці настрої пронизують композицію «Танок життя» (1900). Освітлені м’яким світлом північної білої ночі, кружляють в танку пари. У вихорі руху контури персонажів розчиняються, а обличчя стають схожими на чудернацькі маски. Лише по краях картини чітко показані дві фігури – молода дівчина в білій сукні і одягнена в чорне жінка середніх років; її обличчя виражає пригнічену втому. Надії юності змінюються самотністю, стражданнями і старістю – такий основний зміст полотна, переданий досить лаконічно, навіть суворо.

Намагаючись наповнити картини глибоким символічним змістом, Мунк часто звертався до жіночих образів. Ставлення до жінки – найбільш складна сторона особистого і творчого життя майстра. Мунк дивився на жінку як на джерело великої земної краси, яка в той же час несе в собі зло, гріх і руйнування. Ці почуття художника відобразилися в картині, названої у цинічною іронією «Мадонна» (1894). Мадонна Мунка – оголена красуня з довгими розпущеними косами, оточена вібруючим простором. Її силует нагадує образ Венери італійського художника епохи Відродження Сандро Боттічеллі і контрастує з обличчям – нервовим, дещо вульгарним, з повними злоби очима.

До 1893 р. відноситься найвідоміша картина Мунка – «Крик», яка найкраще виражає мистецтво експресіонізму.

Художник сам вистовив її зміст в літографії 1895 р.: «Я прогулювався з друзями вулицею – сонце зайшло, небо пофарбувалося в криваво-червоний колір – і мене охопило почуття меланхолії. Я зупинився, знесилений до смерті, і сперся на парапет. Над містом і над чорно-голубим фьордом, як кров і яскраве полум’я, висять хмари. Мої товариші йдуть далі, а я стояв, заціпенівши на місці, трусячись від страху. Я чув страшний, нескінченний крик природи».

На картині крик переданий не лише напруженою яскравістю фарб, але й образом головного героя. Маленький миршавенький чоловічок кричить, затиснувши голову руками. Супутники героя віддаляються, навіть не оглядаючись, їх фігури розчиняються у промінні вечірнього сонця, залишаючи після себе атмосферу людської байдужості.