Мистецтво Італії

Представником пізнього бароко в архітектурі Італії став Філіппо Ювара (1678–1736). Він виконував замовлення в Іспанії, Португалії, але найбільші його будівлі знаходяться в Туріні. Перш за все це величний і гармонійний монастир і церкві Суперга (1715–1731). Найбільш відома робота Ювари – королівський мисливський замок Ступініджі поблизу Туріна (1729–1734).

В римській архітектурі пізнього бароко з’явилася прекрасна споруда – сходи на площі Іспанії (1721–1725) архітекторів Алессандро Спеккі та Франческо де Санктіса. Майстри повинні були з’єднати простір невеликої площі Іспанії з храмом Манта-Трініта деї Монті, розташованому на високому пагорбі. Сходи, оточені балюстрадою (загорожа, яка складається з ряду фігурних стовпів, з’єднаних поручнем), спочатку утворюють овал перед фасадом храму і обеліском, який встановлений перед входом до святині. Потім, ніби річка, розділяються на два „рукави”, знову зливаються і, нарешті, розширюються перед простором площі. Широкими і низькими сходами зручно підніматися і спускатися. Ці сходи наглядно збільшують розміри площі і дозволяють відчути красу фасаду церкви.

У другій третині ХVІІІ ст. в італійську архітектуру починає проникати неокласицизм. Це можна помітити в реконструкції ранніх християнських базилік Сан-Джованні ін Лютерано в Римі (1735, архітектор Алессандро Галілеї) та в поновленому фасаді базиліки V ст. Санта-Марія Маджоре (1734–1750, архітектор Фердінандо Фуга).

Яскравим прикладом неокласицизму є величний королівський замок Казерта біля Неаполя. Його будували два талановиті архітектори – Луїджі Ванвітеллі (1700–1773) і його учень Джузеппе П’єрмаріні (1734–1808).

Живопис. Провідним стилем італійського образотворчого мистецтва ХVІІІ ст. був бароко, а найвідоміший митець – Джованні Баттіста Тьєполо (1696–1770) – останній представник традицій італійського монументального живопису.

Джованні Баттіста Тьєполо працював у Венеції з 1696 р., але основну частину свого життя він провів у різних містах Італії. Також працював в Германії, Мадриді (там Тьеполо і помер).

Найбільш блискуче дар майстра розкрився у фресках палаців. Одні із ранніх розписів – фрески Великої зали палаццо Лабія у Венеції (1745-1748). Композиції „Зустріч Антонія та Клеопатри”, „Клеопатра і Марк Антоній входять на корабель” розміщені у простінках між вікнами. Їх обрамляють численні архітектурні деталі, як реальні, так і намальовані. В цих фресках події розгортаються на тлі величезних споруд, в них бере участь багато персонажів. Художник намагався не лише зобразити історичну подію, але й створити відчуття святковості.

Розпис резиденції архієпископа-курфюрста Франконіні у місті Вюрцбурзі художник виконав разом із сином у 1750–1753 рр. В в будинку, зведеному знаменитим німецьким архітектором Бальтазаро Нейманом в стилі бароко, Тьеполо розписав тронну залу і вестибюль парадних сходів. Фрески тронної зали присвячені одруженню імператора Священної Римської імперії ХІІ ст. Фрідріха І Барбаросси та Беатриси Бургундської.

У вестибюлі на стелі площею близько шестисот п’ятидесяти квадратних метрів художник розмістив композицію „Олімп та чотири сторони світу”. Олімпійські боги знаходяться в центрі, в м’якій синяві небесної сфери; вони ніби ширяють у небесному просторі. У зображенні алегорій чотирьох частин світу фантазія Тьеполо не мала меж: чудернацький одяг, екзотичні атрибути, персонажі різних рас та національностей викликають захоплення у глядача. Багатолюдний земний світ протиставляється чистому блакитному простору світу небесного.

Більшість італійських художників працювали у жанрі ведути – міського архітектурного пейзажу. В цьому жанрі можна відмітити два напрямки. Один з них представляють венеціанці Каналетто (Джованні Антонію Каналь, 1697–1768) та його небіж Бернардо Беллотто (1720–1780). Твори Каналетто – це розгорнуті панорамні види Венеції, в яких майстер ретельно передає всю природну і архітектурну красу міста. Зазвичай, він писав центральну частину Венеції – площу Сан-Марко із собором, Великий канал. На кращих полотнах Каналетто місто ніби омивають потоки золотистого, пронизаного сонячним світлом повітря. В пейзаж художник включав сцени регати, свят, або прогулянки статечних венеційців.

До другого напряму в італійській ведуті, який часто називається романтичним, належав Франческо Гварді (1712–1793). Окрім видів Венеції він писав маленькі вулички і непримітні квартали. Його картини були, як правило, невеликі і мали вертикальний формат (майстер не прагнув створити широкі панорами). Яскравий приклад такого пейзажу – „Венеціанське подвір’я” (70-ті рр.). Інколи ці маленькі пейзажі Франческо Гварді наповнені пронизливим смутком, інколи – ніжністю і теплом.

Мистецтво Англії ХVІІ–ХVІІІ ст.

Для англійського мистецтва характерна велика увага до емоційного життя людини, постійний пошук засобів, які б могли виразити складний і мінливий світ почуттів і відчуттів. Все це блискуче знайшло відображення в портретному живописі. Друга риса – загострена увага до проблем етики та моралі. Англійське Просвітництво, яке склалося на межі ХVІІ–ХVІІІ ст., буквально пронизане ідеєю морального виховання особистості.

Архітектура. В ХVІІ–ХVІІІ ст. Англія нарівні з Францією стала одним із найбільших центрів європейської архітектури. Вона не лише наздогнала в своєму розвитку інші європейські країни, але й сама почала давати зразки для будівництва в інших країнах. В історії англійської архітектури ХVІІ–ХVІІІ ст. неможливо виділити чітко розмежовані періоди. Різні архітектурні стилі існували одночасно.

На початку ХVІІ ст. в англійській архітектурі сталися великі зміни, пов’язані із іменем Інго Джонса (1573–1652). Його роботи виконані під впливом видатного італійського зодчого епохи Відродження Андре Палладіо.

З 1615 по 1642 Джонс був придворним архітектором англійських королів. Він виконував декорації до театральних вистав, а також проектував королівські палаци. Першим серед них став заміський будинок королеви Анни (дружини короля Якова І) – Куїнз-хаус у Гринвічі, передмісті Лондона (1616–1633). Двоповерховий Куїнз-хаус являв собою монументальний куб, цілковито білий і майже без архітектурних прикрас. В цій будівлі Джонс надав манері Палладіо виключно англійську холодність, геометризм і суворість.

Наступна робота Джонса – Банкетинг-хаус в Лондоні (1619–1622). На відміну від фасаду Куїнз-хаус, двоповерховий фасад Банкетинг-хаус вкритий архітектурною оздобою. В інтер’єрі двоярусна колонада нагадує античний храм.

Будинки Джонса відображають смаки англійського двору того часу. На початку ХVІІІ ст. роботи архітектора стали зразком для будівель англійського палладіанства.

Новий етап в історії англійської архітектури розпочався з другої половини ХVІІ ст., коли з’явилися перші будови сера Крістофера Рена. Рен був вченим, займався анатомією, фізикою, астрономією і математикою. Тільки в 60- ті роки він звернувася до архітектури.

У вересні 1666 р. Лондон був охоплений величезною пожежею, яка знищила собор Святого Павла, 87 церков і понад тринадцять тисяч будинків. Через три роки після пожежі Рена призначили королівським архітектором. Він очолив роботи по перебудові міста і присвятив цьому майже все своє життя. Вершиною цих робіт став новий собор Святого Павла. Окрім того, у 1670–1686 рр за його проектами були зведені нові цегляні будинки і 52 церкви.

Ніхто тоді не знав, який вигляд повинна мати англіканська церква, бо спалені храми будувалися ще в Середні віки. Тепер потрібно було спроектувати будівлю спеціально для англіканського богослужіння. Всі ділянки, які відводилися для церкви, мали неправильну форму, тому кожна збудована церква мала особливий план. Але всі мали єдиний головний мотив – дзвіниця, яка здіймалася над містом.

Остання велична споруда Крістофера Рена – королівський шпиталь у Гринвічі, зведена ним у 1696–1716 рр. неподалік від Куїнз-хаус Інго Джонса.

В першій половині ХVІІІ ст. в англійській архітектурі панує паладіанство – наслідування будинків італійського архітектора Андре Палладіо. Паладіанські споруди мали суворі форми і гладкі стіни, майже позбавлені оздоб. В паладіанстві стали вбачати національний, виключно англійський архітектури стиль. Одним із лідерів стилю став Колін Кемпбелл (676–1729). Він звів будинки в обійсті Уонстед-хаус поблизу Лондона (1714–1720). Вперше в Англії будинок поміщика був прикрашений класичним портиком з фронтонами.

Подальша історія англійського паладіанства пов’язана з іменами лорда Річарда Бойла Бьорлінгтона (1694–1753), аристократа та покровителя мистецтва, і Уільяма Кента.

В 1723–1729 рр. Бьорлінгтон збудував собі віллу в Чизіре, передмісті Лондона. Це наймонументальніша будівля англійського паладіанства. Вона майже повністю повторює віллу „Ротонда” поблизу італійського міста Віченце, спроектовану Палладіо. Але на відміну від „Ротонди” фасади вілли Бьорлінгтона не однакові. Дуже вишуканий парковий фасад прикрашений портиком з фронтоном, а до портика ведуть складні і на рідкість витончені сходи. Парк в Чизіре, створений Кентом, – один із ранніх зразків так званого пейзажного парку.

Архітектурна творчість Кента почалася лише в 30-ті роки ХVІІ ст. Його головною роботою стала садиба Холкам-холл у графстві Норфолк на сході Англії.

Слід окремо зупинитися на пейзажних парках Англії. Це, безперечно, найважливіше, що внесла країна в архітектуру ХVІІІ ст. На відміну від регулярного (французького) парку, в якому доріжки та алеї прокладалися за суворою, геометрично правильною схемою, в пейзажному парку створюється ілюзія реальної, неторканої природи. Ідеалом такого парку був незайманий ліс, в якому не відчувалась присутність людини і сучасної цивілізації. Вигадали пейзажний парк англійці, тому його ще називають англійським парком.

Біля витоків цієї ідеї стояв архітектор Джон Ванбро (1664–1726) під час будівництва палацу Біленім поблизу Оксфорда (1705–1724) він написав спеціальний „Меморандум”, в якому закликав свою замовницю, герцогиню Сару Мальборо, зберегти в садибі старий напівзруйнований будинок, бо його руїни були чудовою прикрасою парку.

Але перший пейзажний парк був спланований у паладіанську епоху в садибі Олександра Попа у Твіктемі біля Лондона. Поп прагнув створити парк, який би відповідав англійським уявленням про свободу і незалежність людської особистості. Французький регулярний парк здавався йому втіленням держаної тиранії, яка підкорила собі навіть природу. Англію ж поет вважав вільною країною, і це повинно відобразитися на всьому, навіть на природі.

Найкращі пейзажні парки Англії епохи були створені Уільямом Кентом. Це вже згадуваний нами парк на віллі лорда Річарда Бойла Бьорлінгтона, парк „Єлисейські Поля” в Стоу в Центральній Англії (30-ті роки ХVІІІ ст.)

Уже в середині ХVІІІ ст. пейзажні парки були широко розповсюджені за межами Англії у Франції, Германії, Росії, Україні (наприклад, знаменитий Софіївський парк в Умані).

Важливу роль в архітектурі англійського класицизму в середині ХVІІІ ст. відіграли Уільям Чемберс (1723–1796) і Роберт Адам (1728–1792). Цей стиль часто називають „стилем Адама”. В 1754–1756 рр. Адам здійснив подорож до Італії і повернувся звідти пристрасним шанувальником античності. В 60-ті роках архітектор створив велику кількість садибних будинків у передмістях Лондона і Центральній Англії. Особливо цікаві інтер’єри тих будинків, в яких Адам використав етруські орнаментальні мотиви (наприклад, Етруська кімната в садибі Остерлі-парк, 1762–1769). Один із найбільш відомих інтер’єрів Адама – приймальня в будинку Сайон-хаус (1762–1764), прикрашена дванадцятьма колонами із блакитного мармуру з позолоченими капітелями і скульптурами зверху. Стволи цих колон справжній антик – вони були знайдені в річці Тібр у Римі, – капітелі та скульптури виконані за малюнками Адама. Тут колони не підтримують стелю, а просто приставлені до стіни. Але вони надають кімнаті величності.

Історію англійського неокласицизму завершують архітектори Джордж Дєнс Молодший (1741–1825) та сер Джон Соун (1753–1837). Найвідомішою спорудою Дєнса була в’язниця Ньюгейт в Лондоні, а Соуна – Англійський банк.

Одночасно з неокласицизмом в Англії з’являлися будівлі, в яких використовувалися готичні мотиви: стрілчаті арки, великі дахи з крутими скатами, вітражі. Цей період захоплення готикою називають „готичним Відродженням”. Він продовжувався до початку ХІХ ст.

Засновником „готичного Відродження” став граф Хорас Уолпол (1717–1797), літератор, автор першого роману жахів „Замок Отранто”. В 1746–750 рр. він перебудував у готичному стилі свою віллу в садибі Строуберрі-хілл. В принципі, вона стала реальним відображенням вигаданого замка Отранто.

Так зване Абатство Фонт-хілл в Центральній Англії, яке розташувалося в парку помістя Уільяма Бекфорда (1760–1844), найбагатшого англійського аристократа, письменника та колекціонера, було збудовано архітектором Джеймсом Уайстом (1746–1813). Абатство стало матеріальним втіленням споруди, яка була описана Бек фордом в його фантастичному романі „Ватек”.

Своєї вершини архітектура „готичного Відродження” досягла вже у ХІХ ст., колистала державним стилем. В середині ХІХ ст. в цьому стилі збудований Парламент у Лондоні (архітектори Чарлз Беррі та Огастес П’юджин).

Живопис. Творчість німецького художника Ханса Гольбейна Молодшого та фламандця Антоніса Ван Дейка багато в чому визначила неповторний шлях англійського живопису у ХVІІІ ст. Перш за все це відобразилося в особливій увазі до жанру портрету: він зайняв головне місце, відтіснивши пейзаж та історичний жанр.

Творчість Уільяма Хогарта (1697–1764) – перше значне явище в англійському мистецтві. Його справедливо називають засновником національної школи живопису.

Великий вплив на Хогарта мали ідей філософів Просвітництва, які стверджували, що за допомогою живопису можна виховувати моральність у людині та викорінювати вади. Цій меті майстер присвятив більшість своїх творів.

Найбільш Хогарт полюбляв писати цикли гравюр або картин, об’єднаних сюжетом викривального змісту. Наївний молодий юнак чи дівчин7а, приїхавши з провінції, до Лондона, потрапляють в лабети досвідченого шахрая чи сутенери, які штовхають їх на шлях розпусти: юнак протринькує спадщину, дівчина стає повією. Але життя в гріховних розкошах швидко змінюється злиднями і ганьбою (банкрутство, втрата багатого покровителя, в’язниця). Потім як справедлива розплата настає смерть в убогій халупі серед чужих і байдужих людей. Такі теми двох знаменитих графічних циклів Хогарта – „Кар’єра продажної жінки” (1732) і „Кар’єра гультяя” (1735).

Підсумком усих цих оповідей став цикл із шести картин „Модний шлюб” (1742–1744). Сюжет був дуже злободенним: нерівне одруження за розрахунком між аристократом, який розорився, і багатою дівчиною із буржуазної сімї. Після шлюбної угоди, яку уклали батьки (картина „Шлюбний контракт”), молоді швидко розуміють, що вони чужі один одному („Невдовзі після весілля”). Розчарований чоловік марнує час у гульбищах з небажаними наслідками для здоров’я („Візит до шарлатана”), а новоспечена „світська леді” заводить роман („Будуар графині”). Але звичайна життєва історія обертається трагедією: в поєдинку з коханцем дружини гине граф („Дуель та смерть графа”), а графиня випиває отруту і в муках помирає в батьківському будинку („Смерть графині”).

Хогарт одним із найперших серед англійських художників поєднав груповий портрет з побутовим жанром в так звані „сцени співбесіди” („Сім’я Строуд”, 1738) і показав, що в повсякденному житті персонажі поводять себе як актори на сцені.

Картина „Дівчина з креветками” (бл.1740) залишилася незакінченою. Багато дослідників порівнюють її з полотнами французьких імпресіоністів. Мабуть, в останні роки свого життя художник намагався зобразити людину, яка забула про свою роль у безкінечній „комедії життя”, і показати, який красивий він без гриму і умовностей.

Портретист Джошуа Рейнолдс (1723„1792) став першим із англійських майстрів, хто вчився в Італії, мандрував Голландією, Фландрією, Германією та Францією. Блискуча художня освіта, чудове знання основних направлень сучасного мистецтва дозволили йому вільно сполучати у своїй творчості риси різних стилів.

Вибираючи для портрета той чи інший стиль, майстер враховував перш за все характер і рід діяльності людей. Так, адмірала Хізфілда художник зобразив на тілі бою з димом і багровим заходом (1787„1788). Відомих літераторів та акторів Рейнолдс оточував алегоричними фігурами, а інколи, віддаючи шану класицизму, зображував у вигляді античних чи історичних персонажів („Елізабет Шерідан у вигляді Святої Цецилії”, „Сара Сіддонс у вигляді музи трагедії”, 1783„1784).

Все своє життя Рейнолдс багато і охоче писав дітей. В залежності від походження та умов замовлення, він писав їх по-різному. Так, в портреті хлопчика із сім’ї Кру (1776) перед глядачем „маленький дорослий”, зодягнений в костюм ХVІІ ст. Дитина із захопленням грає роль „маленького монарха”, зберігаючи при цьому емоційність і дитячу безпосередність.

Рейнолдс піклувався про розквіт національної школи живопису. Він розпочав відновлювати у Лондоні Королівську академію мистецтв і став її першим президентом. Рейнолдс був чудовим оратором та педагогом: його промови на засіданнях академії видавались і перекладалися на інші мови. Саме завдяки Рейнолдсу англійські майстри відчули себе причетними до європейської традиції і зрозуміли неповторну знаменитість своєї творчості.

Із всіх майстрів англійського живопису Томас Гейнсборо (1727–1788) став ще при житті найвидатнішим загальновизнаним майстром.

На творчість художника мали вплив французьке рококо, а також традиція „сцен співбесіди”. Перші зрілі твори Гейнсборо – „Подружжі Ендрю” (1749), „Подружжя Кірбі” (бл.1750), „Автопортрет з дружиною і дочкою”, (бл.1715–1752) ті інші – виконані саме в цьому жанрі.

Успіх у багатьох замовників спонукав Гейнсборо у 1774 р. переїхати до Лондона. Він брав участь у виставках Королівської академії мистецтв, постійно спілкувався з відомими художниками, акторами, музикантами. Творча особистість стала однією із провідних тем його портретів лондонського періоду.

У 80-х роках Гейнсборо створив портрет музиканта і письменниці Елізабет Лінді-Шерідан (1783) і відомої трагічної акторки Сари Сіддонс (1785).

Хоча славу Гейнсборо принесли саме портрети, проте сам художник вважав себе пейзажистом. На пейзажі майстра вплинув голландський живопис ХVІІ ст. Як і голландські художники, він зображував живописні сільські види, обов’язково включаючи до них людей. Герої зазвичай показані на шляху („Підвода”, 1757, „Повернення селян з базару”, 1767–1768), „Річковий пейзаж з фігурами у човні”, 1768–1770). Художник майже не використовував натурні спостереження у своїх пейзажах: розпочинаючи роботу, він зводив на столі невеличку модель із камінців, гілок, піску, шматочків моху, а потім все це зображував на полотні. Пейзажний світ Гейнсборо наповнений спокоєм та гармонією. Митець цінував у природі справжню, скромну красу, співзвучну з переживаннями людини. Творчість Гейнсборо підготувала розквіт англійського романтичного пейзажу у другі половині ХІХ ст.

Мистецтво Германії ХVІІ–ХVІІІ ст.

В ХVІІІ ст. Германія залишалася роздробленою на велику кількість невеличких королівств та князівств. Економічна скрута, невлаштований уклад життя не сприяли розвитку країни. Але саме в цей час творять видатні діячі культури та науки.

Найбільш цікаві і значні пам’ятники архітектури та образотворчого мистецтва створювалися у трьох германських державах – Баварії, Саксонії та Прусії.

Архітектура та скульптура. З Баварією тісно пов’язана творчість архітектора Балтазара Неймана (1687–175). Найбільшою будовою Неймана стала резиденція архієпископа-курфюрста Франкенії (1719–1744) у Вюрцбурзі. Це величезний палац з чотирма внутрішніми подвір’ями і досить довгим фасадом – 167 метрів.

Старшим сучасником Неймана був архітектор Маттеус Даніель Пьоппельман (1662–1736), він працював переважно в Саксонії. Головна справа майстра – будівництво у Дрездені парадної резиденції курфюрстів Саксонії під назвою Цвінгер (1711–1728). Велике подвір’я, призначене для свят, Пьоппельман оточив з трьох боків двоповерховими павільйонами, яких з’єднав одноярусними галереями із заскленими арками. Споруда розкішно прикрашена в стилі бароко.

Заслуговують на увагу споруди в стилі бароко Це – палацова церква у Дрездені (1738-1756), зведена архітектором Гаетано Кьявері (1689–1770) та протестантський храм Фрауенкірхен (1726-1743) в Дрездені, зведений архітектором Георгом Бером (1666–1738). На жаль, храм був зруйнований під час Другої світової війни.

Для короля Прусії Фрідріха ІІ (1740–1786) архітектор Георг Венцеслаус Кнобельсдорф (1699–1753) збудував у Потсдамі, передмісті Берліна, королівську резиденцію Сан-Сусі (1745–1747), що в перекладі з французького означає „без турбот”. Всі елементи резиденції – скульптура, декоративний \живопис, меблі, дзеркала – створюють цілісний, досконало продуманий ансамбль. Своєю вишуканою простотою резиденція повинна була створювати відчуття гармонії, налаштовувати на особливе сприйняття світу – радісне і безтурботне.

Але саме в Прусії поступово склалася архітектура германського неокласицизму – холодна, ваговита, офіційна. Яскравий приклад тому – Бранденбургські ворота у Берліні (1788–1791), зразком для яких архітектор Карл Готхорд Лангхан (1732–1808) вибрав Пропілеї – парадний вхід на Акрополь в Афінах. Гігантська споруда Лангхана з дванадцятьма розміщеними попарно колонами швидше похмура, ніж велична.

Парадність та помпезність відрізняють твори найбільш відомого скульптора німецького бароко Андреаса Шлютера (бл.1660–1714). Так, в кінному бронзовому пам’ятнику курфюрсту Фрідріху ІІ у Берліні (1696–1703) Шлютер, переслідуючи мету звеличити свого героя, нарядив його в античний одяг і перуку за модою ХVІІ ст. Композиція доповнюють скуті статуї рабів, які підтримують постамент і втілюють переможених ворогів Прусії.

Живопис. Творчість Адама Ельсхеймера (1578–1610), безперечно, яскраве явище в німецькому живопису ХVІІ ст., хоча його роботи можна звинувачувати в еклектизмі – механічному поєднанні рис різних стилів. Традиції німецького Відродження, візантійського живопису ХVІ ст., маньєризму та бароко – все це може поєднуватися в одній картині. Разом з тим полотна Ельсхеймера талановиті і самобутні.

Про життя Ельсхеймера відомо мало. Перші уроки живопису він отримав у рідному місті Франкфурті-на-Майнів 1598 р. художник виїхав у Венецію, потім до Рима у 1600, де через десять років зненацька помер (обставини його смерті невідомі до нашого часу).

Основна частина спадщини Ельсхеймера складаються з невеликих полотен на біблійні і міфологічні сюжети, хоча він звертався і до жанрового живопису. В роботах кінця ХVІ ст., наприклад, в „Хрещенні Христа” (1599), добре видно вплив венеціанців у фігурах Христа та Іоанна Хрестителя. А пейзаж написаний в манері німецького Відродження.

У творах римського періоду стиль живопису Ельсхеймера стає більш цілеспрямованим та драматичнішим. Його картина „Юдиф та Олоферн” (1607) – блискуче полотно бароко. Потік світла вихоплює із темряви Юдиф – красиву жінку в яскравому одязі, яка однією рукою тримає за волосся голову Олоферна, а другою заносить меч, щоб нанести смертельний удар. Легко помітити манеру Караваджо, але Ельсхеймер показує джерело світла (запалений факел), чого не робив Караваджо, і розмістив героїв на передньому плані картини.

Події багатьох полотен Ельсхеймера на біблійні сюжети розгортаються на тлі пейзажу („Аварія корабля апостола Павла на Мальті”, 1600; „Відпочинок Святої Сімї по дорозі до Єгипту”, 1609). В цих картинах художника мало цікавила сюжетна лінія, він все більше приділяє увагу світловим ефектам.

Видатним художником німецького неокласицизму став Антон Рафаель Менгс (1728–1779). Він виконував і монументальні розписи, і камерні портрети, у всьому орієнтуючись на свій ідеал - античне мистецтво та живопис болонських академістів. Це чудово видно в його полотнах на міфологічні сюжети, наприклад „Персей і Андромеда” (1777), де панує суворий розрахунок, прагнення до композиційної рівновагі внутрішньому благородству.

В епоху неокласицизму німецький живопис особливо тяжів до жанру портрета. Антон Граф (1736–1813) написав півтори тисячі портретів, серед яких найбільш цікаві зображення діячів науки та культури – німецького поета Йоганна Фрідріха Шиллера, драматурга Готхольда Ефраїма Лессінга та інших.

Велику популярність мав портрет „Гете в Кампанії” художника Йоганна Генріха Вільгельма Тішбейна (1751–1829). На тлі ефектного італійського пейзажу великий поет зображений як ідеал творчої особистості.

ЛЕКЦІЯ 8. Європейська культура ХІХ ст.

1. Історичний нарис.

2. Релігія і церква.

3. Наукові та технічні відкриття ХІХ ст.

4. Мистецтво першої половини ХІХ ст.

5. Мистецтво другої половини ХІХ ст.