Мистецтво Франції

В ХVІІ ст. у Франції вникло нове філософське направлення – раціоналізм, яке визнавало основою пізнання розум людини. „Я думаю, отже, я існую”, - стверджував один із засновників цього вчення Рене Декарт (1596–1650). Саме здібність людини мислити, на думку філософів, ставила її вище, перетворювала в образ, подібний Богу.

На основі цих уявлень сформувався новий стиль у мистецтві – класицизм. Вся система художньої освіти класицизму базувалася на вивченні античності і мистецтва Відродження. Процес творчості складався перш за все із дотримання правил, які склалися під час вивчення давніх пам’яток, а достойні втілення в творах мистецтва вважалися сюжети із античної міфології та історії.

Архітектура. В першій половині ХVІІ ст. столиця Франції поступово перетворилася із міста-фортеці в місто-резиденцію. Обличчя Парижа тепер визначали не фортечні стіни і замки, а палаци, парки, регулярна система вулиць та площ.

Навкруг палацу в цей період архітектор обов’язково розбивав парк, в якому панував жорсткий порядок: зелені насадження були акуратно підстрижені, алей перетиналися під прямим кутом, квітники утворювали правильні геометричні фігури. Такий парк отримав назву регулярного, або французького.

Вершиною розвитку нового стилю в архітектурі став Версаль – грандіозна парадна резиденція французьких королів неподалік від Парижа. Спочатку там з’явився королівський мисливський замок (1624). Основне будівництво розпочалося в часи королівства Людовіка ХІV в кінці 60-х років. У створенні проекту брали участь видатні архітектори Луї Лево (бл. 1612–1670), Жюль Ардуен-Мансар (1646–1670) і відомий декоратор садів та парків Андре Ленотр (1613–1700). За їх проектом, Великий палац – головна частина комплексу – повинен був розміститися на штучній терасі, де сходяться три головні проспекти Версаля. Один з них – середній – веде до Парижа, а два бічних – до заміських палаців Со і Сен-Клу.

Величезне значення у палацовому ансамблі відіграє парк, спроектований Андре Ленотром. Він відмовився від штучних водоспадів і каскадів в стилі бароко, які символізували стихійний початок в природі. Басейни Ленотра мають чітку геометричну форму. Із дзеркально гладкою поверхнею. Кожна велика алея завершується озером: головні сходи від тераси Великого палацу ведуть до фонтану Латони; в кінці Королівської алеї розміщений фонтан Аполлона і канал. Парк орієнтований за напрямом „захід – схід”, тому, коли сходить сонце і його промені відбиваються у воді, виникає казково красива і живописна гра світла. Планування парку пов’язане з архітектурою – алеї сприймаються як продовження залів палацу.

Головна ідея парку – створити особливий світ. Де все підпорядковане суворим законам. Не випадково, Версаль вважають блискучим виразом французького національного характеру, в якому за зовнішньою легкістю і вишуканим смаком сховані холодний розрахунок, воля і цілеспрямованість.

Поступово класицизм – стиль, звернений до найвищих духовних ідеалів, - став втілювати ідеали політичні, а мистецтво із засобу виховання перетворилося у засіб ідеологічної пропаганди.

Підпорядкування мистецтва політиці відчутне в архітектурі Вандомської площі у Парижі, створеної Жюлем Ардуеном-Мансаром у 1685–1701 рр. Невеликий замкнений чотирикутник площі із зрізаними кутами оточують адміністративні будинки з єдиною фасадною системою. Така замкненість характерна для всіх класичних площ ХVІІ ст. В центрі площі знаходилася кінна статуя Людовіка ХІV (в кінці ХІХ ст. її замінила тріумфальна колона на честь Наполеона І). Головна ідея проекту – прославлення монарха і мрія про ідеально упорядкований світ, який живе за його волею.

Одна із найбільш значних споруд у Парижі ХVІІ ст. – Собор Будинку інвалідів (1680–1706) комплексу будинків, зведених за наказом Людовіка ХІV для престарілих солдат. Собор, створений Жюлем Ардуеном-Мансаром, став важливою висотною точкою Парижа, його величезний купол змінив панораму міста.

Будівництво головного, східного фасаду Лувра (1667–1673) – королівського палацу у Парижі – надавалось настільки важливого значення, що проект для нього вибирали за конкурсом. Серед учасників були знамениті майстри, але переміг нікому не відомий архітектор Клод Перро (1613–1688), бо саме його робота втілювала найближчі французам ідеї і настрої: суворість і святковість, масштабність і гранична простота.

Скульптура. У другій половині ХVІІ ст. класичний стиль став офіційним придворним стилем, який служив прославленню монархії. Від скульптури, яка прикрашала зали палаців і паркові галереї грандіозних королівських резиденцій, вимагали не лише класичної суворості і гармонії, а й святковості і пишності. Видатними скульпторами цього періоду були: Франсуа Жирарден, Антуан Куазевокс, П’єр П’юже.

Франсуа Жирарден (1628–1715) навчався у Римі у Берніні. Значну частину свого життя він присвятив оформленню Версальського парка разом із Шарлем Лебреном і Андре Ленотром. Всі його твори, чудові за технікою, поєднують в собі риси класицизму та бароко. Ритм рухів його персонажів з’єднуються в ясні, продумані ансамблі, які дуже ефективно сприймаються з будь-якої точки огляду („Аполлон і німфи”, „Тріумф Галатеї”, „Викрадення Прозерпіни” та ін.).

Антуан Куазевокс (1640–1720), як і Жирарден, багато працював у Версалі. Оформив залу Війни і Дзеркальну галерею. У великому рельєфі для зали Війни „Перехід Людовіка ХІV через Рейн” (80-ті роки) майстер виконав фігуру короля більш випуклою, натомість інші фігури майже не виділяються із площини. Виходить, що подоба Короля-Сонце у буквальному значенні затінює всіх інших персонажів.

В роботах найбільш талановитого П’єра П’юже (1620–1694) відчувається вплив Берніні. Скульптура „Мілон Кротонський” (1682), призначена для Версаля, зображує античного героя, який вихвалявся перед богами, що може руками розщепити дерево. Але його долоня опинилася затиснутою у тріщині, і він, прикований до дерева, був розшматований левом. Все в поставі Мілона говорить про глибоке страждання – вигнуте тіло, напружені м’язи, закинута назад голова. Сюжетом для рельєфу „Олександр Македонський та Діоген” (1692) стала історія короткої зустрічі знаменитого завойовника і убогого філософа. На пропозицію Олександра Македонського виконати будь-яке бажання Діогена, філософ відповів: „Відійди, ти загородив мені сонце”. Цю історію П’юже перетворив у величезне багатофігурне дійство.

Живопис. На початку ХVІІ ст. основним центром розвитку живопису у Франції був не Париж, а Нанс – головне місто східної провінції Лотарингія. Там працював художник Жорж де Латур (1593–1652). Невідомо, коли він створив більшість своїх картин, бо на довгі роки його творчість була забута, а відкрита на початку ХХ ст. В творчості Латура можна виділити два основні напрямки: жанрові сцени і картини на релігійні сюжети.

Жанрові сцени Латура – живописні варіанти однієї теми: молодий, багато одягнутий чоловік стає жертвою бродячих гадалок або карточних шахраїв. В ХVІІ ст. цей сюжет вперше з’явився у творчості італійця Мікеланджело да Караваджіо, а пізніше став популярний у всій Європі. В картині „Шахрай” (1630–1640) Латур використав прийом Караваджіо – протиставлення темного простору і потоку яскравого світла. Дія побудована на мовчазній грі поглядів персонажів, внутрішньому діалозі, який перетворює звичайну подію на містично-таємничу. В картині багато символічних деталей. Наприклад, розв’язані поворозки на одязі, пір’я на шляпах – символи розгульного життя, великі перлини на шиї жінки – середньовічний символ подружньої зради. У юнака, якого ошукує шахрай, поворозки затягнуті, але пишне пір’я на шляпі свідчить про цього нахил до розпусти.

Картини Латура на релігійні теми досить різноманітні за змістом. Майстер звертався до текстів Старого і Нового Заповітів, до апокрифів. В апокрифічній літературі художник перш за все цікавили епізоди дитинства Богоматері і Христа. Такі картини на перший погляд прості і невигадливі: хлопчик-Христос тримає свічку біля Йосифа, який схилився над роботою („Йосиф-столяр”), юна Марія стоїть зі свічкою біля своєї матері Анни, яка їй читає книгу („Виховання Марії”).

Традиції і образи Караваджіо, і взагалі стиль бароко не прижився у Франції. Можливо, тому такі майстри, як Калло, Латур, не знайшли підтримки у сучасному до них мистецтві. Народжувався класицизм, який пропагував свої цінності і мистецькі закони.

Яскравим представником класицизму став Нікола Пуссен (1594–1665). Він народився у невеличкому селищі в Нормандії, провінції на північному заході Франції. У вісімнадцять років потрапив у Париж, брав уроки живопису у різних ваятелів, але у жодного не затримувався надовго. Справжніми його наставниками стали картини великих майстрів минулого, які він вивчав і копіював у Луврі.

В 1624 р. Пуссен вперше поїхав в Італію. Там він сформувався як художник і провів більшу частину свого життя. Пуссен був всебічно розвиненою особистістю, блискучим знавцем античної літератури. Улюбленими авторами його були Гомер і Овідій, тому в картинах Пуссена переважає антична тематика. Він представляв Давню Грецію як ідеально-прекрасний світ, населений мудрими і досконалими людьми.

В одному із кращих полотен на античну тему „Царство Флори” (1631) художник зобразив персонажів епосу Овідія „Метаморфози”, які після смерті перетворилися на квіти (Нарцис, Геацінт та інші). Картина розкриває важливу для майстра думку: герої, які страждали і загинули на землі, знайшли спокій і радість у чарівному саду Флори.

Пуссен захоплювався вченнями античних філософів-стоїків, які закликали до мужності і збереженню достоїнства перед смертю. Роздуми про смерть займають чільне місце в його творчості, з ними пов’язаний сюжет картини „Аркадські пастухи” (50-ті роки ХVІІ ст.). Мешканці Аркадії, де панує радість і спокій, знаходять надгробок з написом: „І я в Аркадії”. Це сама Смерть звертається до героїв і руйнує їх безтурботний спокій, примушуючи задуматися про незворотність майбутніх страждань. Жінка кладе руку не плече свого сусіда, вона ніби намагається допомогти йому примиритися з думкою про неминучий кінець життя.

Важливе місце в творчості Пуссена займав пейзаж. Він завжди був заселений міфологічними героями. Це відображено навіть у назвах картин: „Пейзаж із Поліфемом” (1646), „Пейзаж із Геркулесом” (1649). Але їх фігури маленькі і майже непомітні секред високих гір, хмар і дерев. Персонажі античної міфології виступають тут як символ одухотвореного світу. Таку ж ідею відбиває і композиція пейзажу – проста, логічна, упорядкована. В картинах чітко відділяються просторові плани: перший план – рівнина, другий – гігантські дерева, третій – гори, небо або море. Поділ на плани підкреслюється і кольором. Так з’явилася система, названа пізніше „пейзажним три кольором”: в живописі першого плану переважають жовтий і коричневий кольори, на другому плані – теплі (червоний, жовтий, рожевий) і зелений, на третьому – холодні (синій, фіолетовий, зелений) і блакитний. В результаті створювався образ ідеально світу, створеного вищим законом розуму.

У Нікола Пуссена було небагато учнів, але він фактично створив сучасну йому школу живопису. Творчість цього майстра стала вершиною французького класицизму і справила вплив на багатьох художників наступних століть.

Клод Лоррен (1600–1682) був сучасником Пуссена. Дійсне його прізвище – Клод Желле, а прізвисько Лоррен походить від назви місця народження – провінції Лотарингія. Ще дитиною він потрапив до Італії, де і розпочав вивчати живопис. Більшу частину життя він провів у Римі, звідки ненадовго відвідував рідні краї.

Лоррен присвятив свою творчість пейзажу, що у Франції ХVІІ ст. було рідкістю. Його полотна відрізняються тонкістю колориту і виразно побудованою перспективою. Лоррена цікавила гра відтінків, зображення повітря і світла на полотні.

Художник тяжів до м’якої світлотіні і рівному розсіяному освітленню, що дозволяло йому передати ефект „розчинення” обрисів предметів вдалині. Фігури персонажів на передньому плані здаються майже непомітними у порівнянні з епічно величезним деревом, гірськими схилами, морською гладдю, на якій ніжними відблисками гра. Світло („Ранок у гавані”, 40-ві рр. ХVІІ ст., „Полудень”, 1651 або 1661). Саме Лоррена вважають основоположником традицій французького пейзажу.

Поступово в образотворчому мистецтві класицизму склався комплекс норм, які художники повинні були обов’язково дотримуватися. Ці норми були засновані на традиціях Пуссена.

Сюжет картини повинен містити серйозну духовно-моральну ідею, яка повинна благодійно впливати на глядача. За теорією класицизму, такий сюжет можна було знайти в історії, міфології або біблійних текстах. Композиція картини ділилася на чіткі плани. У всьому, особливо у виборі обсягу і пропорції фігур, художнику необхідно було орієнтуватися на античних майстрів, перш за все на скульпторів. Навчання живописця повинно було проходити в стінах академії. Потім він обов’язково здійснював поїздку в Італію, де вивчав античність і твори Рафаеля.

Таким чином, творчі методи перетворилися у жорстку систему правил, а процес роботи над картинами – у наслідування. Це призвело до того, що майстерність художників класицизму стала падати, і у другій половині ХVІІ ст. у Франції не було ні одного значного митця.