Мистецтво Голландії хvіі ст.

Протягом всього ХІІ ст. Голландія стала провідною економічною державою Європи. Одночасно країна стала важливим центром європейської культури. Протестантизм витіснив повністю вплив католицької церкви, призвів до того, що духовенство в Голландії не мало такого впливу, як у Фландрії, або Іспанії чи Італії. Відсутність багатого патриціату та католицького духівництва мало вплив на розвиток голландського мистецтва. У голландських художників був інший замовник: бюргери, голландський магістрат, які прикрашали картинами не палаци і вілли, а скромні помешкання чи громадські будівлі, – тому картини у Голландії цього періоду не мають таких розмірів, як полотна Рубенса або Йорданса.

Головне досягнення голландського мистецтва ХІІ ст. – у станковому живопису. Людина і природа були об’єктами спостереження і зображення голландських художників. Любов до праці, порядку і охайності знайшли відображення у картинах, які зображували голландський побут. Побутовий живопис став одним із провідних жанрів, автори якого отримали у мистецтві назву „малі голландці”.

Історію голландського живопису ХІІ ст. прекрасно демонструє еволюція творчості одного із великих портретистів Франса Халса. Фламандець Франс Халс народився в Антверпені в родині ткача. Коли в країну прийшли іспанці, родина Халсів переселилася на північ і оселилася у Харлемі. Тут Халс навчався живопису і в 1610 р. отримав звання члена гільдії Святого Луки.

З 1612 по 1615 рр. Халс служив рядовим стрілецької роти Святого Луки, а після закінчення служби колишні командири запропонували йому написати їх гуртовий портрет (1616). Художник зобразив стрільців під час традиційного банкету. Тут панує порядок. Офіцери – знатні чоловіки середніх років, зодягнені у чорні мундири і з яскравими шарфами через плече, – сидять навколо столу; поряд стоять троє прапороносців і служник. Старші чини ведуть невимушену, повільну бесіду (поспішати їм нікуди, подібні банкети могли тривати декілька днів), молодші шанобливо мовчать. Характери всіх персонажів передані Халсом яскраво та глибоко. Особливо оживляють композицію привітні або недовірливі погляди стрільців, звернені прямо на глядача.

Ряд робіт Халса 1616–1620 рр. присвячені темі веселих гулянок і карнавального розгулу – він сам полюбляв гомінкі товариства. Герої його „Веселого товариства” (між 1616 і 1620) – учасники масляного гульбища. Старий п’яниця – на шиї намисто із квітів, ковбас, оселедців, стручкового гороху – і моторна молодиця являють собою зустріч Весни та Зими.

Заради заробітку Халс писав портрети заможних громадян. Такий „Сімейний портрет Ісаака Масси і його дружини” (бл. 1622). Купець Ісаак Масса був досить цікавою людиною Харлема: він багато подорожував, довго жив у Росії, неодноразово був посередником в російсько-голландських дипломатичних стосунках. Чоловік та дружина сидять в парку біля дуба, обплетеного вінком (алегорія подружжя). Подружжя Масса – типові голландські бюргери.

В 20-х роках майстер знову виконав на замовлення портрети стрілкових гільдій Харлема. У порівнянні з героями гуртового портрету 1616 р. стрільців роти Святого Адріана, зображені у 1623–1627 рр., тримаються більш невимушено, „без чинів”. Особливе достоїнство картини полягає в тонкій гармонії фарб.

Інший гуртовий портрет 1627 р. зображує стрільців роти Святого Георгія. Найбільш виразний капітан, який сидить впівоберта до глядача і тримає перевернутий келих, вимагаючи нової порції вина. Ми одразу зустрічаємося із поглядом цього молодцюватого веселуна.

Іншого ґатунку персонажі гуртового портрету 1641 р. – регенти харлемського шпиталю Святої Єлизавети. Це ті ж бюргери, але їх норов сильно змінився. Обличчя регентів серйозні і безпристрасні: тут панує взаєморозуміння, але, здається, майже не звучить весела розмова – присутні перемовляються поглядами та жестами. Змінилася і манера письма Халса: вона стала більш стриманою та суворішою. Майстер частіше використовує сірий та чорний колір.

Основна тема пізньої творчості Халса – втомленість, внутрішня незадоволення, гіркота розчарувань. Близько 1664 р. він написав на замовлення правління міського приюту для людей похилого віку два великі портрети: регентш та регентів цього закладу. Силуети п’яти старух у чорних сукнях різко виділяються на тлі шоколадного кольору стін. Художник показує старість без прикрас: пергаментні обличчя, запавши очі, сухі вуста, смуток за молодими роками.

На старість Франс Халс залишився без засобів до існування, тому місто на згадку про його заслуги призначило йому пенсію, коли майстер помер, він був похований із шаною у Харлемському соборі.

Творчість Рембрандта Харменса ван Рейна (1306–1669), без сумніву, вершина голландської школи. Цей майстер був самотній серед колег по мистецтву. Вони вважали його „першим єретиком у живопису”, хоча пізніше їх самих стали називати „малими голландцями” – щоб підкреслити, наскільки переріс їх Рембрандт.

Рембрандт Харменс ван Рейн народився в Лейдені в сім’ї власника млина. Він закінчив школу і за бажанням батьків у 1620 р. став студентом Лейденського університету, але невдовзі юнак залишив навчання заради живопису. Через три роки Рембрандт перебрався до Амстердама, де почав відвідувати майстерню місцевого художника. В 1625 р дев’ятнадцятилітній художник – без засобів і покровителів і, мабуть, навіть без звання майстра – повернувся до рідного міста і став наполегливо працювати.

Спочатку Рембрандт писав портрети близьких і особливо часто самого себе. По суту, так продовжувалося навчання: художник вивчав вирази обличчя, які відповідали окремим почуттям, настрою.

В 1632 р. Рембрандт назавжди переїхав до Амстердама. Місцева гільдія хірургів одразу запропонувала йому вигідне замовлення: зобразити своїх членів під час анатомічної лекції видатного голландського лікаря Ніколаса Пітерса – лікаря Тулпа („тулп” – „тюльпан” нідерландською мовою – був зображений на фасаді його будинку). На картині стриманий та елегантний лікар розтинає труп, що в ті часи було незвичайною подією. Хірурги у святковому одязі утворюють єдину групу: всі вони ніяковіють перед виглядом мерця і, уважно звіряють побачене з ілюстраціями у великій книзі. А Тулп діє за звичкою, легко, не боїться дивитися в обличчя смерті.

„Анатомія доктора Пульпа” принесла Рембрандту визнання, тепер амстердамські багачі наввипередки замовляли художнику свої портрети.

В 1624 р. Рембрандт одружився із Саскією Ван Ейленбюрх. На портреті цього ж року дружина художника, у вінку із квітів і просторій сукні, перетворюється у квітучу богиню Флору, оточену лісовою напівтемрявою. Вибір одягу не випадковий: Саскія готувалася стати матір’ю. В автопортреті 1635 р. художник зобразив себе веселим і чепурним кавалером за святковим столом із красунею Саскією на колінах. Його обличчя, звернене до глядача, випромінює веселощі, а Саскія лише стримано посміхається. На подружжі живописні костюми ХVІ ст. – Рембрандт скуповував у антикварів старовинні костюми і перевдягав у них свої моделі.

У 1636 р. Рембрандт створює одне із найкращих полотен „Даная”. В давньогрецькій міфології Даная – донька аргоського царя Акрісія, якому передбачили загибель від руки онука. Акрісій замкнув Данаю у мідному палаці. Але бог Зевс, закоханий у Данаю, перетворився у золотий дощ і потрапив до її покоїв.

Спочатку Рембрандт написав золотий дощ у вигляді блискучих крапель. Але пізніше замінив на потік світла. Який ллється із глибини, грає на атласі і парчі ліжка, ласкаво омиває тіло зачарованої, ще напівсонної Данаї. Її фігура також була переписана; дослідники виявили, що спочатку автор зобразив в образі Данаї Саскію, багато прикрашену коштовностями. В кінцевому варіанті зовнішність героїні змінилася, на ній зменшено коштовностей, вираз обличчя став більш поетичним, а порух руки – особливо плавним. Відомо, що майстер створив „Данаю” на замовлення, але так дорожив цим полотном, що викупив його у спадкоємців замовника.

В 1642 р. Рембрандт виконав велике замовлення – картину „Виступ стрілкової роти капітана Франса Баннінга Кока”. Загін під керівництвом бравого капітана виходить із темної арки у полосу яскравого сонячного світла. Стрільці не позують для парадного портрета – всі ніби сполошені. До групи військовий вклинюються випадкові перехожі – замість шістнадцяти замовників Рембрандт зобразив тридцять чотири фігури. Але, не дивлячись на безладдя, рухи капітана Кока спокійні і стримані. З ним розмовляє низенький лейтенант в жовтому колеті. Його костюм виділяється серед чорного і темно-червоного одягу інших персонажів. Ще більше сяйво йде від фігурки маленької дівчинки, яка кидає із натовпу цупкий погляд на глядача. В її рисах є подібність до Саскії. В 1642 р. Рембрандт став вдівцем. Можливо, переживаючи втрату коханої дружини, він ввів у свій твір цю загадкову героїню.

Картина Рембрандта здивувала сучасників. Звісно, не всім замовникам, які добросовісно заплатили за картину, сподобалося те, що поряд знаходяться випадкові перехожі, що обличчя деяких із стрільців закриті іншими фігурами.

Доля картини була досить складною. Кіптява від камінів у залі стрілецької гільдії надала полотну тьмяний, „нічний” колорит, а на початку ХVІІІ ст. величезне полотно було обрізане з чотирьох сторін. В ХІХ ст. романтичні глядачі дали картині нову назву „Нічний дозір”. Хоча не тяжко помітити, що подія розгортається вдень, близько полудня – тіні від фігур зовсім короткі.

В 50-х роках на долю митця випало немало випробувань. В 1649 р. він прийняв у сім’ю кохану жінку – служницю Хендріке Стоффелс. Їх одруження не було офіційно зареєстроване, і обивателів це дратувало. До того ж публіка тала не помічати художника – в моду ввійшла манера письма Антоніса ван Дейка. Рембрандт не міг та й не бажав потурати подібним смакам. Втративши замовників, опинившись на межі розорення, майстер не опускав рук.

Тоді Рембрандт писав багато портретів, вибираючи моделі сам, не чекаючи замовлення. Художник писав портрети родичів, сусідів, випадкових знайомих. Серед інших він обезсмертив невідому стару людину („Старик у червоному”, 1652–1654). Портрет сина Рембрандта Тітуса, коли той читає книгу (1656), – один із чарівних юнацьких образів у світовому мистецтві. Перед глядачем – яскраве втілення ще не сформованої особистості, яка живе книгами і мріями. Майстер виділяє світлом ті риси сина, які нагадують йому покійну Саскію.

Портрет Хендріке Стоффелс (1656–1657) не такий поетичний, але овіяний теплими почуттями. Її фігура в домашній сукні з’являється у вікні. Спокійний мякий погляд ніби вітає чоловіка, який повертається додому.

В 1657–1660 рр. сталася катастрофа: Рембрандт був оголошений банкрутом. Його будинок продали, майно і колекцію за безцінок продали з молотка. Художник був змушений перебратися в дешеву квартиру. В ці роки його підтримували Хендріке Стоффелс та син Тітус, який став торгувати творами мистецтва і запросив батька у постачальники.

Світ думок та переживань Рембрандта в той тяжкий час розкривається в трагічному авторському портреті 1658 р. Майстер зобразив своє обличчя крупним планом, ніби залишаючись наодинці з глядачем. Його риси освітлює яскравий сніп світла: зморшки, прожилки, складки нагадують про пережите, це шрами від ударів долі. Назустріч безпощадному світлу звернений прямий та твердий погляд великих темних очей – в них читається нескорима воля.

В роботах останнього періоду Рембрандт досягнув найвищої людськості. В 1666 р. він завершив дві картини, сюжети яких запозичив із Біблії. „Єврейська наречена” (1666) – умовна назва твору, що оспівує кохання подружжя, майбутніх батьків.

Картина „Повернення блудного сина” (1668-1669) завершує творчий шлях Рембрандта. В ній художник говорить про всепрощаючу любов і силу покаяння. Впавши на коліна, змучений нетяга і напівсліпий старик, який поклав йому на плечі слабкі руки, мовчать, навіть не дивляться один на одного, але вони безмірно близькі. Стерті ступні і подерте взуття свідчать про довгий і тяжкий шлях сина додому.

На старість Рембрандта переслідували втрати: в 1663 р. померла Хендріке Стоффелс, в 1668 р. – двадцятисемилітній Тітус. А через рік не стало й самого майстра.

В злиднях і забутті пішов із життя великий майстер, подарувавши світу близько шестисот п’ятдесяти картин, багато гравюр та малюнків.

В 10-х роках ХVІІ ст. у Харлемі сформувалася школа пейзажистів. Її відомими представниками були Есайяс ван де Велде, Пітер Молейн, Ян ван Гойен, Соломон ван Рейсдал, Херкюлес Сегерс. На відміну від майстрів ХVІ ст. вони відмовилися від захоплюючих панорам і зосередили свою увагу на скромних куточках сільської місцевості – лощині, сільській хатинці або просто на самотньому дереві.

У другій половині ХVІІ ст. величні панорами знову витіснили скромний пейзаж. Видатним майстром цього періоду стає Якоб ван Рейсдал (1628 або 1629–1682). Він працював у Амстердамі та Харлемі. Майстер намагався відбити перехідний стан в природі: наближення негоди, веснянку після грози, відлигу („Зима”, „Єврейський цвинтар”, „Вітряний млин у Вейкі”). Картина „Єврейський цвинтар” належить до пізнього періоду творчості Рейсдаля. В ті роки він згадав про єврейське кладовище поблизу Амстердама (надгробки, змальовані на картині, збереглися до цього дня). Рейсдал ввів до пейзажу вигадані деталі: руїни храму, бурхливий потік. Він перетворив полотно в „алегорію життя людського” – таку назву мала картина у ХVІІ ст. Тут майже все має символічний зміст: струмок символізує швидкоплинність часу; зламане дерево, гробниці, руїни – смерть, яка владарює над природою, людьми і царствами; веселка (за Біблією, вперше з’явилася після Всесвітнього потопу як знак союзу Бога з людьми) – надію.

На початку ХVІІ ст. у голландському образотворчому мистецтві виникає новий напрям – побутовий жанр. Представниками цього жанру були Гепард Доу („Автопортрет”), Ян Стен („Гульвіси”), Адріан ван Остаде („Скрипаль біля селянського будинку”), Гепард Терборх („Бокал лимонаду”).

Особливу роль у художньому житті Голландії другої половини ХVІІ ст. відіграв Делі – невеличке місто, яке прославилося виробництвом фаянсу, килимів, скла і декоративних тканин. Тут склалася самобутня школа живопису, традиційною темою якої був інтер’єр. В цьому жанрі працювали Еммануель де Вітте (між 1616 і 1618–1692) та Пітер де Хох (1629 – бл.1685).

Еммануель де Вітте писав інтер’єри церков: інколи з натури („Інтер’єр Нової церкви у Дельті з гробницею Вільгельма Оранського”, 1656), часто – вигадані („Інтер’єр церкви”, 1668). Пітер де Хох зображував скромний побут бюргерського будинку. В ясних та гармонічних інтер’єрах де Хоха відкриті вікна або двері виводять глядача в світ вулиці або внутрішні покої будинку („Мати біля колиски”, 1658–1662; „Служниця з дитиною на подвір’ї”, 1658; „Хазяйка та служниця”, 1660).

Найбільшим майстром делфтської школи був Ян Вермер (1632–1675). В 1653 р. Вермер вступив у міську гільдію Святого Луки, де пізніше вибирався на високі посади.

Художник написав біля сорока картин, як правило, він не датував свої полотна, тому хронологію його творчості можна встановити приблизно.

На полотні „Військовий і дівчина” (бл. 1657) світло весняного дня, що ллється із привідкритого вікна в глибині композиції, ніби наслідує сміху молодої кокетки. В композиції „Дівчина з листом” (бл. 1657) змальовано інший образ: дівчина серйозна і сувора. Майже невловимий рух повік та вуст видають приховане хвилювання. На картині „Служниця з глечиком молока” (бл. 1658) молода жінка з непримітним, але свіжим обличчя – не єдина героїня. Густе молоко, яке цівкою збігає із глиняного глека, каравай у плетеній корзині, серветка, яка сповзає зі столу, торф’яний підігрівач для ніг на підлозі у всіх деталях виписані з особливою виразністю.

На межі 50-60 рр. Вермар створив декілька незвичних пейзажів. Картина „Вуличка” (бл. 1658) зображує вигляд із вікон його будинку: постарілий цегляний будинок – приют для стариків. Невеличкий світ бідний, але акуратний, всюди відчувається сліди працелюбних рук. Пісок на тротуарі старанно виметений і розрівняний граблями; викладений плиткою низенький ганок старанно вимитий; фасади знизу побілені вапном і повиті виноградом. Художник любується кольором кожної цеглини, підмічає багатство фарб похмурого неба.

Місто на полотні „Вид Дельфа” (бл. 1660), зображене після дощу, освітлене першими променями сонця. Будинки та башти міського центру, відділені від глядача стрічкою річки, чітко вимальовуються на тлі вологого світліючого неба.

„Мистецтво живопису”, одне із найбільш важливих полотен Яна Вермера, було створене майстром у пізній період творчості в1665-1667 рр. Картина була реліквією сім’ї Вермерів: художник, який працював в основному на замовлення, залишив її в домашній колекції.

Художник пише за мольбертом. Йому позує сонна натурщиця в синій сукні, яка нагадує античність, і в лавровому вінку. В руках вона тримає книгу та трубу – атрибути музі історії Кліо. Це дивовижно багатогранний образ: в ньому поєднуються і земні риси дружини чи служниці художника, і велич ідеальної героїні. Сам майстер одягнений в костюм ХVІ ст.: великий берет, камзол, яскраві шкарпетки. Він не просто працює а позує перед глядачем. Художник розставив ноги, неначе моряк на палубі, – він ніби відчуває круговерть Землі. Здається, що ця кімната може розсунутись до вселенських розмірів. Не випадково на стіні висить старовинна карта Нідерландів, видана ще до поділу країни, - це нагадування про безкінечність часу і простору.

Таким чином, Вермер проводить думку про високе призначення художника, який втілює живу історію у безсмертні образи, відчуваючи ритм Всесвіту і творить наодинці з вічністю.