Релігія і церква

В ХVІІ–ХVІІІ ст. панівною релігією в Європі залишалося християнство, але поряд із католицькою церквою вже діє нова сила – протестантизм. Якщо католицька церква залишалася єдиною, з жорсткою ієрархічною структурою, то протестантизм із самого початку свого існування не мав єдиної організації і являв собою ряд течій і напрямків (лютеранство, кальвінізм, анабаптизм, англіканство тощо). В епоху Просвітництва продовжують утворюватися нові течії та секти; деякі з них переслідувалися, тому велика кількість протестантів іммігрувала із Європи – в основному до Північної Америки. «Змішання вір» серед переселенців сприяло встановленню там великої віротерпимості, ніж в Старому Світі.

Велике розповсюдження в ХVІІ–ХVІІІ ст. серед католиків отримує янсенізм – вчення професора Корнелія Янсенія (1585–1638). Головним його тезисом було заперечення свободи волі і передбачення щодо спасіння або загибелі в раю чи пеклі, що повністю підривало церковне вчення про спасіння «добрими справами». Одночасно в Європі розповсюдилося і квієтизм –містичне вчення іспанського монаха Михайла Моліноса (1627–1696). Воно також заперечувало спасіння «добрими справами» і вимагало містичного злиття людської душі з Богом. Обидва ці вчення переслідувалися католицькою церквою, а особливо Орденом єзуїтів, методи якого викликали широке невдоволення, що папа Климент ХІV змушений був у 1773 р. оголосити розпуск та заборону Ордену на «віки вічні».

В ХVІІІ ст. в суспільстві широко розповсюджуються ідеї скептицизму, вільнодумства та атеїзму. На адресу католицької церкви звучить знаменитий заклик Вольтера: «Роздавати гадину!», і жодні переслідування вільнодумства більше не допомагають з цим справитися, авторитет католицької церкви стрімко падає.

Велика французька революція нанесла удар не лише по абсолютизму, але й по церкві: була відмінена церковна десятина, священики отримали статус державних службовців і тепер змушені були складати присягу на вірність революційному порядку. Боротьба загострилася настільки, що декретами Конвенту католицька церква була повністю заборонена у Франції як самостійний інститут. Атеїстичне крило Конвенту спробувало ввести нову релігію – «Культ розуму», але вона не мала успіху; прибічники деїзму (на чолі з Робесп’єром) намагалися ввести культ Верховної істоти, але це теж не прижилося.

Наукові відкриття епохи Просвітництва

Коли епоха Відродження була відкриттям реального, земного світу як сфери буття і діяльності людини, то людству ХVІІ ст. відкрилась величність, безмежність землі і Всесвіту. Вперше людина дізналася про землю від Арктики до Австралії (лише Антарктида стала відома пізніше) з численними новими племенами людей, видами тварин і рослин; телескоп та мікроскоп, які дозволили побачити місячні гори і життя мікробів, спрямував розум до безкінечно далекого і безкінечно малого.

Значні відкриття відбулися в цариці наук – математиці. Французький філософ, фізик і математик Рене Декарт (1596–1650) відкрив основи аналітичної геометрії. П’єр Ферма (1601–1665), хоча і був за освітою юрист, став основоположником теорії чисел. Він першим прийшов до ідеї координат і створив аналітичну геометрію. У фізиці він відкрив закон розповсюдження світла у середовищі.

Ім’я Блеза Паскаля (1623–1662) стало відоме у Франції та за її межами внаслідок винайдення ним арифметичної машини. Праці над теорією ймовірності привели Паскаля до математичного відкриття: він склав так званий арифметичний трикутник, який дозволяв замінити багато складних алгебраїчних обчислень простими арифметичними діями. Останні праці Паскаля про дослідження циклоїда наблизили вченого до відкриття диференційного обчислення – аналізу безкінечно малих величин.

Удосконалив арифметичну машину німецький вчений Готфрід Лейбніц (1646–1716). Його машина, окрім додавання та віднімання, могла множити, ділити, зводити в ступінь, знаходити квадратний та кубічний корінь. Лейбніцу належать відкриття диференційного обчислення (не залежно від Ньютона). В галузі механіки він за допомогою арифметичних обчислень встановив поняття про так звану „живу силу”. Це лягло в основу теореми, яка стала основою всієї динаміки. Знаючи, наприклад, масу і швидкість тіла, що падає, можна обчислити роботу, що виконує це тіло під час падіння.

Немає вченого, ім’я якого згадувалося б в навчальній математичній літературі так часто, як ім’я швейцарця Леонарда Ейлера (1707–1783). Навіть в середній школі логарифми і тригонометрію вивчають до цього часу в значній мірі „по Ейлеру”. Ейлер знайшов докази всіх теорем Ферма, показав неправильність однієї з них, а знамениту Велику теорему Ферма довів для „трьох” і „чотирьох”. Ейлер почав послідовно будувати елементарну теорію чисел. Розпочавши з теорії степеневих вирахувань, він зайнявся квадратними обрахуваннями. Це так званий квадратний закон взаємності. Ейлеру належить ініціатива створення і другої частини теорії чисел – аналітичної теорії чисел. Ця теорія чисел продовжує розвиватися і в наш час.

Не відставали від математиків і фізики. Еванджеліста Торрічеллі (1608–1647) став першим вченим, який вирішив задачу про траєкторію кинутого тіла в однорідному полі тяжкості при відсутності спротиву повітря. Знаменним результатом робіт з механіки стало відкриття законів витікання рідини із отвору в посудині. Це відкриття дало славу Торрічеллі як засновнику динаміки. Торрічеллі виміряв атмосферу вагою ртутного стовпа. Дослід показав, що ртуть зупинилася на заданій висоті, над нею утворилася „торрічеллієва порожнеча”. Трубка Торрічеллі стала першим барометром. Саме з цього досліду розпочалося наукове спостереження над природою, важливою ознакою якої є тиск і температура.

Найвидатнішим фізиком та математиком епохи Просвітництва став англієць баронет Ісаак Ньютон (1642–1726). Його перші наукові праці пов’язані з дослідженням світла. Майже одночасно з німецьким математиком Лейбніцем Ньютон створив найважливіші розділи математики – диференційне та інтегральне обчислення. Найголовніше досягнення Ньютона – вчення про всесвітнє тяжіння. Відкриття вченого призвело до створення нової картини світу, за якою всі планети, що знаходяться на колосальних віддалях, зв’язані між собою в одну систему. Цим законом Ньютон заклав основи нової галузі астрономії – небесної механіки. Ньютон зміг обчислити орбіти, на яких рухаються супутники Юпітера та Сатурна, що дало змогу встановити, з якою силою Земля притягає Місяць. Далі вчений визначив масу і густину планет та Сонця. Ісаак Ньютон обчислив фігуру земною кулі, довів залежність приливів і відливів від поєднання дій Луни і Сонця на воду морів та океанів.

Блискучих результатів досяг Француз Шарль Кулон (1736–1806). Закономірності зовнішнього тертя, закони крутіння пружних ниток, основний закон електростатики, закон взаємодії магнітних компасів – все це ввійшло в золотий фонд науки. „Кулонівське поле”, „кулонівський потенціал”, нарешті, назва одиниці електричного заряду „кулон” закріпилися у фізичній термінології. Кулон заклав основи електро- і магнітостатики.

Дослідження британського хіміка та фізика Роберта Бойля (1627–1691) поклали початок розвитку нової хімічної науки: він виділив хімію у самостійну науку. Систематизувавши численні кольорові реакції, Бойль заклав основи аналітичної хімії. Вчений відкрив один із фундаментальних фізичних законів: зміни об’єму газу зворотно пропорційні зміні тиску. Це був перший закон нової фізико-хімічної науки. Також Бойль першим описав розширення тіл при нагріванні та охолодженні.

Антуан Лавуазьє (1743–1749), французький хімік, також вважається одним із основоположників сучасної хімії. Він вияснив роль водню в процесах горіння, окислення та дихання; став одним із основоположників термохімії. Сформулював (незалежно від Ломоносова) закон збереження маси.

Голландський механік і математик Крістіан Гюнгейс (1629–1695) винайшов годинник з маятником; вперше описав кільця Сатурна. Його „Трактат про світло” ввійшов в історію науки як перша наукова праця про хвильову оптику.

Великі відкриття відбулися в медицині. Англійський вчений Уільям Гарвей (1578–1657) під час своїх лекцій вперше висловив думку, що кров в організмі безперестанку циркулює, і що центральною точкою кровообігу є серце. В 1628 р. вийшла його праця „Анатомічні досліди про рух серця та крові у тварин”, яка зробила його знаменитим. Гарвей займався питаннями порівняльної і паталогічної анатомії та ембріології. В останні роки він займався ембріологією і зробив ряд відкриттів в історії розвитку зародку, зокрема, твердо встановив, що все живе розвивається із яйця.

Перші спроби проникнути в таємниці будови зірок Всесвіту шляхом ретельних спостережень за допомогою телескопів пов’язані з іменем Вільяма Гершеля (1738–1822). Спостерігаючи за небом, Гершель відкрив планету, яка знаходилася за Сатурном. Пізніше її назвали Уран. Удосконаленим телескопом астроном відкрив два супутники Урана і два супутники Сатурна. Гершель старанно дослідив різні ділянки неба і відкрив понад 400 подвійних зірок. Він прийшов до висновку, що це системи зірок, фізично зв’язаних між собою. Якщо Кант вважав, що всі зірки Чумацького Шляху колись утворилися одночасно, то Гершель вперше висловив думку, що зірки мають різний вік і утворення продовжується.

З імені видатного голландського біолога Антоні Ван Левенгука (1632–1723) розпочинається історія мікробіології. Удосконаливши свій мікроскоп, він став найвидатнішим дослідником природи. За 50 років відкрив понад двісті видів маленьких організмів. Він першим помітив, що кров рухається по маленьких кров’яних судинах – капілярах. Важливе інше відкриття Левенгука: в сімені людини він побачив сперматозоїди – ті маленькі клітини з хвостиками, які, потрапляючи у яйце клітку, запліднюють її, в результаті чого зароджується новий організм. В 1637 р. Левенгук першим з людей побачив мікроби, поклавши цим початок мікробіології – науці про мікроскопічні організми.

Шведський натураліст Карл Лінней (1707–1778) не відкрив нових значних не відомих до того законів, але він створив новий, ясний, логічний метод, і за його допомогою вніс порядок туди, де до нього панував хаос. Мова йде про систематизування всього рослинного світу Землі. Лінней започаткував бінарну номенклатуру – систему наукової назви рослин і тварин. Поклавши за основу особливості будови, він поділив всі рослини на 24 класи, виділивши окремі роди і види. Кожна назва, за його думкою, повинна була складатися із двох слів – родового і видового означення. Ліней став першим вченим, який відніс людину і мавпу до однієї групи тварин – приматів.