Наукові відкриття епохи Відродження

Епоха Відродження підготувала зародження сучасної науки, на якій базуються досягнення всієї сучасної цивілізації. Саме у Відродженні виникає потяг до раціонального осмислення всього створеного, пошуку теоретичних основ в будь-якій формі діяльності. Так, вивчення античної літератури породило класичну філологію, у середовищі художників (Брунеллескі, Донателло, Мазаччо) розробляється теорія лінійної перспективи, а Леонардо да Вінчі вводить поняття повітряної перспективи тощо. Методи раціонального аналізу проникли навіть у релігію – протестантські теологи у своєму аналізі релігійних ідей та тексту Священного писання спиралися на методологію, яка виникла із класичної філософії, а лозунг Мартіна Лютера «кожен має право читати і тлумачити Біблію» пропонував небачену у Середньовіччі повагу до сили людського розуму.

В цей період принципово змінюється картина світу – спочатку уява про Землю (завдяки геоцентричним відкриттям), а трохи пізніше – і про Всесвіт. Публікація у 1543 році книги польського астронома Миколая Коперніка (1473–1543) «Про обертання небесних сфер», за якою Сонце є центральним тілом, навколо якого рухається Земля разом з іншими планетами, а потім дальший розвиток астрономії Йоганном Кеплером, Джордано Бруно, Галілео Галілеєм та іншими стало серйозним ударом не лише по арістотелево-птоломеївської картині світостворення, але й по авторитету церкви, а ще більше – по догматичному методу мислення. На зміну в авторитет церкви приходить віра в авторитет науки. Але утвердилася вона кінцево лише Новому часі. Наскільки непростий був цей процес яскраво свідчить випадок з Галілеєм, до якого одного разу прийшов монах подивитися на небо у створений Галілеєм телескоп. Зазирнувши в телескоп і побачивши своїми очами щось із відкриттів вченого (плями на Сонці? Гори та моря на Луні?), монах перехрестився і закричав, що на протилежному кінці телескопа сидить чорт і викривлює зображення – аби ввести вірних в оману!

Ім’я італійського астронома Галілео Галілея (1564–1642) викликало одночасно захоплення і ненависть у його сучасників. Тим паче він ввійшов в історію світової науки не лише як послідовник Джордано Бруно, але як один із великих вчених італійського Відродження.

Дізнавшись про винайдення телескопа і маючи власну майстерню, Галілей виготовляє декілька зразків підзорних труб і постійно покращує їх якість. В результаті вчений зробив телескоп, який збільшував у 23 рази. Вночі 7 січня 1610 р. він спрямував телескоп на небо. Те, що він там побачив – місячний пейзаж, гірські хребти та вершини, що відкидали тінь, долини та моря, – вже наштовхнуло на думку про те, що Луна схожа на Землю, – факт, що свідчив не на користь релігійних догм і вчення Аристотеля про особливе місце Землі серед небесних тіл.

Величезна біла смуга на небі – Чумацький Шлях – виявилася сукупністю безліч окремих зірок. Біля Юпітера вчений помітив маленькі зірочки (спочатку три, потім ще одну), які наступної ночі змінили своє місце біля планети. Так Галілей відкрив супутники Юпітера, що стало ще одним доказом проти виключного становища Землі. Пізніше Галілей знайшов феномен Сатурна (хоча і не зрозумів, у чому справа) і відкрив фази Венери.

Спостерігаючи, як сонячні плями переміщуються по поверхні Сонця, він встановив, що Сонце також обертається навколо своєї осі. На основі спостережень Галілей зробив висновок, що всі небесні тіла обертаються навколо своєї осі.

Оглядаючи зоряне небо, він переконався, що кількість зірок значно більше, ніж тих, які можна побачити неозброєним оком. Так Галілей підтвердив думку Бруно про те, що простори Всесвіту нескінченні і невичерпні. Після цього Галілей зробив висновок, що геоцентрична система світу, запропонована Коперніком, єдино правдива. Астроном починає сміливо пропагувати ідеї Коперніка, викликавши цим невдоволення клерикальних кіл.

Це призвело до того, що Рим оголосив єрессю вчення Коперніка, а Галілео Галілея суворо попередив. Але вчений не здавався, і, мистецьки обхитривши цензуру, видає „Діалог про дві найголовніші системи світу – Птоломеєву і Коперникову”. Ця книга викликала страшенну лють церковників; Галілея викликали до Рима на суд. Під загрозою тортур астроном змушений визнати, що „несвідомо” сприяв підтвердженню правдивості „єретичного” вчення Миколи Коперніка і повністю від нього відмовляється.

Вчинивши так, принижений Галілей зрозумів, що затіяний інквізицією процес не зупинить тріумфальної ходи нового вчення, а йому, як вченому, необхідно мати час і можливість для подальшого розвитку думки, покладеної у „Діалозі”, аби вона стала початком класичної системи світу, в якій би не залишалося місця церковним догмам. Церкві ж цей процес наніс непоправну шкоду.

Тільки в листопаді 1979 р. папа римський Іоанн-Павло ІІ офіційно визнав, що інквізиція у 1633 р. допустила помилку, силою примусивши вченого відректися від теорії Коперніка.

Це був перший і єдиний в історії католицької церкви випадок публічного визнання несправедливості засудження єретика, здійснений через 337 р. після його смерті.

Передові вчені епохи Відродження розуміли, що вчення Миколи Коперніка правильне, але виникала проблема глибшого дослідження і виведення законів руху планет. Це завдання вирішив великий німецький вчений Іоганн Кеплер (1571–1630).

Після смерті знаменитого данського астронома-спостерігача Тіхо Браге, з яким співпрацював Кеплер, останній почав вивчати матеріали зовнішніх спостережень та досліджень Браге. Працюючи над ними, зокрема над матеріалами про рух Марса, Кеплер зробив надзвичайне відкриття: він вивів закони руху планет, які стали основою теоретичної астрономі. Кеплер першим застосував логарифмічні обчислення в астрономії. Робота астронома над створенням небесної механіки відіграла важливу роль в утвердження і розвитку вчення Коперніка. Кеплер підготував грунт для подальших досліджень, зокрема для відкриття Ньютоном закону всесвітнього тяжіння.

Неординарною постанню в науці ХVІ ст. став швейцарський лікар і чорнокнижник Філіпп Ареол Теофаст Бомбаст фон Гогенгейм, більш відомий під вигаданим ім’ям Парацельс (1493–1541). В собі він зміг поєднати риси лікаря і алхіміка, хірурга і філософа.

Парацельс не піклувався про книжну освіту, медичні знання він збирав шматочками, не цурався вчитися у старих жінок, які вміли готувати відвари для поранених, у цирульників, циган і навіть у катів запозичав рецепти зілля, невідомих університетським вченим. Ці знання дозволили йому стати кваліфікованим цілителем.

В своїй книзі „Про жіночі хвороби”(взагалі перша праця з цього питання) Парацельс використовував знання відьом, жінок, які були відомі як досвідчені повитухи. В ті часи жодна жінка не йшла зі своїми хворобами до лікаря, не радилася з ним, не довіряла йому своїх секретів. Відьма знала ці секрети краще за інших і була для жінки єдиним лікарем. Що стосується медицини відьом, то з впевненістю можна сказати, що в своєму лікуванні вони широко застосовували велику гаму рослин.

Поєднавши хімію з медициною, Парацельс став першим ятрохіміком (від грец. „ятро” – лікар) – лікарем, що використовував хімію в своїй лікарській практиці. Парацельс вніс багато нового у вчення про ліки, вивчив терапевтичні дії різних хімічних елементів, сполук. Окрім введення в практику нових хімічних медикаментів, він переглянув і рослинні медикаменти, став виділяти і застосовувати ліки і рослини у вигляді тинктур, екстрактів та еліксирів. Парацельс створив навіть вчення про знаки природи – „сигнатуру”, або „сігна натурале”. Сенс вчення в тому, що природа, помітивши своїми знаками рослини, цим самим ніби вказала людині на деякі з них. Так, рослини, листя яких нагадують форму серця, – чудовий сердечний засіб, а листя, що нагадують форму бруньки, потрібно застосовувати про хворобі нирок. Вчення про сигнатуру проіснувало в медицині до того часу, коли із рослини стали і виділяти хімічні речовини, які мали лікувальну дію, і скрупульозно їх вивчати.

В лікарознавстві Парацельс розвинув нове на той час уявлення про дозування ліків. Він стверджував, що універсальних засобів від всіх хвороб не існує, і вказував на необхідність пошуків специфічних засобів про окремих хвороб (наприклад, ртуть проти сифілісу). Він відзначав, що сифіліс (тоді називали „французька хвороба” і досить потерпали в ті часи) інколи ускладнюється паралічем. Парацельс лікував золотою мікстурою (склад її невідомий) паралічі, епілепсію, втрату свідомості. Епілепсію він також лікував окисом цинку. Лікувальними джерелами зцілював людей, хворих на люмбаго та ішіас.

Новаторство Парацельса проявилося в створенні хімічної теорії функції організму. Всі хвороби, вважав він, походять від порушення хімічних процесів, тому найбільшу користь можна мати лише ті ліки, які виготовлені хімічним шляхом. Він вперше широко використовував для лікування хімічні елементи: сурму, свинець, ртуть та золото. В своїй книзі „Алхімія” (1595) він систематично виклав відомі в той час відомості з хімії: вперше описав спосіб отримання сірчаної кислоти шляхом спалення сірки в присутності селітри, першим дав спосіб отримання чотирьохлористого олова.

Дивовижно, що не маючи класичних знань, книжної ерудиції, Парацельс здійснив великий вплив на медицину свого часу, піддавши критиці старі принципи і заперечивши класичні авторитети. Ім’я Парацельса стало одним із символів медицини. Медаль Парацельса – вища нагорода, яку в колишній НДР міг отримати лікар.

Андреас Везалій (1514–1564) справедливо вважається батьком сучасної анатомії і засновником школи анатомів; мав авторитет як лікар-практик. Везалій самостійно із кісток страченого зібрав повний скелет людини. Це був перший анатомічний посібник в Європі.

Для того, щоб мати можливість займатися анатомуванням, він знаходив будь-яку можливість: коли були гроші – домовлявся із сторожем цвинтаря, і тоді до його рук потрапляв труп, придатний для розтину; коли ж грошей не було – потайки від сторожа він сам розкопував могилу.

Вночі при світлі свічки Везалій анатомував трупи. Він визначив собі мету: правильно описати розміщення, форми і функції людського тіла.

Результатом наполегливої праці вченого став знаменитий трактат із семи книг, названий „Про будову людського тіла”. Це була гігантська наукова праця, в якій замість відживши догм висловлювалися нові наукові погляди. Вона відзначила культурний підйом людства в епоху Відродження.

Одним із перших французьких хірургів епохи Відродження, що здобув широке визнання, був Амбруаз Паре (1516–1590). Перелік досягнень Паре, які мали великий вплив на розвиток хірургії, достатньо великий. Зокрема він розробив методи лікування вогнестрільних ран, ввів мазеву пов’язку замість припалювання ран розпеченим залізом чи маслом, перев’язку великих судин при кровотечі, операції та ампутації. Знаменита нитка Паре викликала переворот в операційній техніці, позбавила травмованого від великої втрати крові і застосовується в наші дні. Паре покращив методику ампутації кінцівок, запропонував ряд ортопедичних апаратів, він розробив спосіб лікування переломів.

Хірург Паре – автор праці з трепанації черепа. В його працях вперше описані фантомні болі: „Хворі деякий час після ампутації говорять, що відчувають біль в мертвих і ампутованих частинах тіла, і скаржаться на це”. Не зважаючи на популярність, Амбруаз Паре залишався скромним, що видно із його улюбленої приповідки: „Я його перев’язав, а Бог вилікував”.