Шумеро-Вавилонська культура

1. Стародавні цивілізації ІV–ІІІ тисячоліття до н.е. на територіях Передньої Азії.

2. Релігія Месопотамії.

3. Література. „Епос про Гільгамеша”.

4. Мистецтво Месопотамії.

5. Наукові знання.

6. Фінікійська культура.

Стародавні цивілізації ІV–ІІІ тисячоліття до н.е. на територіях Передньої Азії

Перші поселення на території Месопотамії існували ще в епоху палеоліту. В епоху неоліту, в VІІ–VІ тис. до н.е., проходить заселення долин річок спочатку Північної, а потім у V тис. до н.е. Південної Месопотамії. Етнічний склад населення невідомий. На початку ІV тис. до н.е. на півдні з’являються шумери, які поступово заселили території найбільшого зближення річок Тигр та Євфрат.

На межі ІV–ІІІ тис. до н.е. виникають перші міста-держави – Ур, Лагаш, Урук, Ларса, Ніппур та ін. Вони ведуть між собою боротьбу за володіння Шумером, але об’єднати країну нікому із володарів не вдалося.

На початку ІІІ тис. до н.е. на півночі Месопотамії жили семітські племена (їх мова звалася аккадською). Протягом ІІІ тис. до н.е. вони поступово просувалися на південь і зайняли всю Месопотамію. Близько 1334 року царем Аккада – найдавнішого семітського міста у Месопотамії – став Саргон І Великий (аккадською мовою – Шуррукен, що значить „Істинний цар”). В часи його правління та правління спадкоємців влада Аккада поширюється на велику частину Месопотамії. Шумери злилися із семітами, що вплинуло на всю подальшу культуру цього регіону. Але боротьба за владу між різними містами-державами продовжувалася.

В кінці ІІІ тис. до н.е. в країні починають з’являтися кочівники – західно-семітські племена (амореї) та інші народи. Амореї близько ХІХ ст. до н.е. створили декілька своїх держав, найбільш відоме з них – зі столицею у Вавилоні, яке відіграло найважливішу роль в історії Месопотамії. Розквіт вавилонської держави (Старий Вавилон) пов’язаний з діяльністю царя Хаммурапі (1792–1750 рр. до н.е.). В ХVІ ст. до н.е. Вавилон був захоплений хеттами, потім касситами, влада яких над країною протрималася майже чотири століття.

З початку ІІІ тис. до н.е. на півночі Месопотамії існувало місто Ашшур, за назвою якого вся країна почала називатися Ассирія. В кінці ІІ – початку І тис. до н.е. Ассирія поступово стає найбільшою та наймогутнішою державою Близького Сходу.

Починаючи з ІХ ст. до н.е. в житті Вавилонії важливу роль починають відігравати халдеї. В VІІ ст. д н.е. проходить нове звеличення Вавилона (Новий Вавилон), якому разом зі своїми союзниками (мідійцями) вдалося нанести поразку Ассирії. Мідійці захопили більшу частину корінної території Ассирії і створили свою державу – Мідію.

В 539 р. до н.е. перси, переможці мідян, захопили Вавилон, і він назавжди втратив свою незалежність.

Релігія Месопотамії

Характерною рисою релігії Давньої Месопотамії є політеїзм (многобожжя) та антропоморфізм (людиноподібність) богів. Для Шумеру типовим є культ місцевих богів, і перш за все бога-охоронця міста. Так, Забаба і Шара – заступники міст Киш та Умма, шанувалися великими богами лише в своїх містах. Деяких міських богів шанували по всій країні. Це перш за все бог Місяця Нанна (аркадський Син) – охоронець Ура; його син, бог Сонця Уту (аккадський Шамаш) – охоронець міст Сиппара і Ларси; поєднана з планетою Венера урумська богиня Інанна (аккадська Іштар), уособлювала сексуальну втіху та приносила військові перемоги. Бог Нергала, заступник міста Куту, вважався богом чуми і володарем царства мертвих. Найстарішими та найбільш могутніми богами були: бог неба Ан (аккадський Ану), Енліль – бог повітря та всього простору від поверхні землі до неба, Енкі (аккадський Еа) – бог океану та підземних джерел.

Богині шумерського пантеону – це богині-матері (Нінхурсаг, Мамі, Баба), або досить невиразні дружини богів, або ж пов’язані із підземним світом та смертю.

Серед месопотамських божеств виділяються Ануннакі – великі боги (в текстах згадується від семи до п’ятдесяти) та Ігігі (їх було дуже багато). Ануннакі були присутні на раді богів і приймали відповідні рішення, Ігігі брали участь в загальних зборах і мали змогу висловлювати свою думку лишу гулом схвалення або невдоволення.

В ІІ тис. до н.е. в релігійних уявленнях мешканців Месопотамії проходить „піднесення особистої релігії”. Особливе значення надається „власному” богу (ілу), який відповідав творчим силам та вдачі людини. „Особистий” бог людини брав участь у всіх його справах. Між людиною та ілу існував зв’язок особливий: людина не лише раб, але й „син свого бога” в прямому, так би мовити фізіологічному, значенні слова. У месопотамських династіях в батька та сина незмінно були ті ж „особисті” бог та богиня. Допомагаючи людині у всіх його справах, ілу не міг залишити його у відповідальний момент зачаття. Із покоління в покоління бог передавався із тіла батька в тіло сина.

Ще одним важливим нововведенням в релігійне життя Месопотамії ІІ тис. до н.е. стало поступове висування на перше місце міського бога Вавилона – Мардука. У Вавилоні створюється спеціальний культовий епос „Енума еліш” („Коли вгорі...”), в якому підводиться основа новому становищу Мардука. В міфі розповідається про початок світу, про богів та їх боротьбі за світобудову. Апсу – первісний хаос – чоловіче відображення підземних вод та підземної безодні. Діамат – жіноче відображення тієї ж безодні або первісного океану, солоної води, зображувалося у вигляді чотириногого страховища. Мумму – підкорений їм дух. Ламу та Лахаму – міфічна найстаріша пара богів. Далі розповідається про боротьбу богів з силами хаосу. Діамат спрямовує свої страшні сили проти богів, проти зародження світового порядку. Боги зі страху не наважуються виступити проти чудовиська. Лише Мардук вирішує стати на герць і захистити богів, але за умови, що вони віддадуть йому першість перед всіма богами. Після жорстокої боротьби Мардук перемагає та вбиває Діамат, розсікає її тіло, створюючи з нього небо та землю.

В період військово-політичної переваги Ассирії місце Мардука на декілька століть займає Ашшур, бог давньої ассирійської столиці.

В інших міфологічних текстах йдеться про створення першої людини на ймення Адапа (його створив бог Еа), про втрату цією людиною безсмертя, точніше про походження смерті (Еа хотів наділити Адапу безсмертям, але той із-за своєї помилки не отримує його).

Уявлення про смерть та загробне життя людини визначає дуже багато в будь-якій культурі. Шумерські та вавилонські поетичні твори говорять, що після смерті людина потрапляє в „Країну без вороття”. Назва досить влучно характеризує цю сумну країну, де покійник назавжди приречений перебувати в своїй новій оселі. В поемі „Зішестя Іштар у пекло” в „Країну без вороття” потрапляли, пройшовши сім воріт. Померлі позбавлені всіх людських радощів і приречені на повну байдужість. Таке безрадісне існування було долею всіх померлих незалежно від їх минулого становища в земному житті, колишніх заслуг, доброчинств чи пороків. Колишні могутні царі подають богам підземного світу воду, як прості слуги, іншим – ще сумніше та гірше. Ледь краще становище тих, хто залишив на землі численних дітей чоловічої статі: вони „п’ють чисту воду” і можуть розраховувати на отримання заупокійних пожертв. Зовсім погано тим, чиє тіло не було поховане в землі, та тим, по кому ніхто не здійснював заупокійних обрядів.

Мешканці Месопотамії вірили, що живі в певній мірі можуть полегшити становище померлих. Але й мертві у певних випадках могли надати допомогу живим доброю порадою або вберегти від небезпеки. Аби отримати таку пораду, потрібно було викликати померлого, а для цього – прийти на могилу, викопати ямку, принести жертву, потім вкластися спати і чекати одкровення у сні. Покійники, розгнівані неуважністю живих, могли приносити останнім різні неприємності.

Зв’язок між живими та померлими не втрачався остаточно. У всі епохи месопотамської історії покійників часто ховали не на кладовищах за межами поселення, а під підлогою власного будинку, або у внутрішньому подвір’ї, або на наділі землі, що належав сім’ї. Так, можливо, намагалися зберегти єдність членів родини та померлих. Мешканці Месопотамії завзято трималися за свою землю та помешкання, продаючи або передаючи в чужі рука лише у найбезвихідніших ситуаціях.

В могилу покійнику клали посуд з їжею та напоями, його інструменти, зброю, улюблені речі, особисту печатку та прикраси (в дитячих похованнях знаходять примітивні іграшки). В 1988 р. під час повторних розкопках Німруда іракські археологи знайшли в руїнах царського палацу скелети дочки царя Саргана ІІ та дружини царя Ашшурбаніпала. Майже півтисячі золотих ювелірних прикрас чудової роботи лежали поряд із знатними „дамами”.