Візантійське мистецтво, його специфіка

Своєрідність візантійської культури та мистецтва полягає в тому, що вони є прямими спадкоємцями античної культури, і небезпідставно Константинополь називали „другим Римом”, майже до кінця Середньовіччя він був не лише найбільшим містом християнського і мусульманського світу, але й найбагатшим і культурним.

У Візантії збереглися античні форми побуту і господарського устрою, від Римської імперії була успадкована форма централізованої держави. Перехід до середньовічного мистецтва здійснювався на основі безперервного зв’язку з великою античною культурою. Константинополь, Олександрія, Антіохія, Ефес за своїм складом залишалися елліністичними містами. В Константинополь було завезено багато античних статуй. В 425 р. тут був заснований університет, куди прямували знамениті вчені різних країн. Вони збирали давні рукописи, вивчали класиків. Візантійські переписувачі зберегли для світу твори Гомера, Есхіла, Софокла, майже до VІІ ст. існував народний античний театр.

Антична традиція яскраво виявилася в мистецтві у збереженні прив’язаності до ідеального образу людини. В центрі уваги візантійського художника, як і античного, стояла людина, втілена в образі християнського Бога та святих; в його зображенні збереглися правильні пропорції фігури, тонка пластика форм, точний малюнок. Хоча в творах візантійських майстрів не могли не відобразитися нові уявлення про світ та людину.

Важливе значення у формуванні візантійського мистецтва мали художні традиції еллінізованих східних провінцій імперії, орнаментально-декоративне народне мистецтво Месопотамії, Сирії, Палестини, Єгипту, Антіохії, які виникли на основі християнській міфології, яка в той час була пов’язана з життям та ідеалами народу.

Зміст візантійського мистецтва відображав релігійно-філософське світосприйняття середньовічного суспільства. Оскільки божество у Візантії уявлялося не лише у вигляді віддаленого від світу Творця, який втілював безплотну духовність, але і в образі Ісуса Христа, який зберігав зовнішній вигляд людини, візантійське мистецтво, як і античне, йшло шляхом антропоморфізму. Візантійське мистецтво розвивало успадковані від античності пронизливість погляду на світ і його поетичне сприйняття, яке яскраво виявилося в розкритті найтонших відтінків людських почуттів.

Візантійська архітектура та образотворче мистецтво

Перше піднесення візантійсько мистецтва припадає на VІ ст. – час правління імператора Юстиніана І (527–565). Особливого розмаху досягає будівництво у Константинополі. Через численні ворота, серед яких виділялися головні – Золоті, – проходили основні дороги, які єднали столицю з іншими центрами імперії. Магістраль всередині міста, яка починалася за Золотими воротами, підходила до центральної вулиці – Месі. Головна магістраль вела до площі Августеон, на якій були розташовані Великий імператорський палац Буколеон та іподром. Поряд з палацом стояв маяк, за будівлями палацу Мармурове море переходило в Босфор та бухту Золотий Ріг – морський шлях і головну пристань.

Провідну роль набула архітектура монастирських ансамблів та храмів. Серед них особливо характерні для Візантії повздовжно-базилікальні і центрально-купольні храми. В них головну роль починало відігравати внутрішнє приміщення, яке, згідно з потребами християнського культу, повинно було б вмістити всю віруючу общину. Тринавна базиліка Сант-Аполлінаре Ново у Равенні на півночі Італії дає уявлення про тип повздовжнього ранньовізантійського храму. В ній немає ще різкого відокремлення мирян – мешканців міста і церковного кліру. Вхід до базиліки знаходився на західному боці; перевагу отримала центральна вісь, яка направляла віруючих до апсиди, найбільш священної частини храму, завжди зверненої на схід.

Імператор Юстиніан І звелів звести в Константинополі „храм храмів” – головний собор імперії, присвячений св. Софії, Премудрості Божій. Зведення собору тривало п’ять років, з 532 до 537 року, архітекторами Антіфімієм з Тралл та Ісидором з Мілета.

23 лютого 533 р. було розпочато закладення храму. На його будові працювало 10000 чоловік. Багато незвичного було в будівництві цього собору. Вапно виготовляли на ячмінній воді, в цемент додавали масло. Для верхньої дошки престолу був винайдений новий матеріал: у розплавлене золото вкидали онікси, топази, аметисти, перли, сапфіри, рубіни – все найцінніше.

Стіни храму облицьовані масивними плитами із рожевого, зеленого, темно-сірого та білого мармуру різних відтінків, відокремлених один від одного мармуровими рамками або бордюрчиками.

В архітектурно-художньому та технічному плані найбільш ефективною частиною споруди є купол. Купол в плані близький до кола. Він має діаметр 32 метри. Купол розміщений на чотирьох опорах, складений із глиняних горшків, виготовлених із білої пористої глини, яку знайшли на острові Родос. Вага дванадцяти таких горшків дорівнює вазі однієї звичайної цеглини.

Купол утворений 40 радіальними арками, вікна і проміжки між ними були розраховані так, що сонячне проміння, потрапляючи в середину, ніби обрізувало купол, і в погожі сонячні дні створювалося враження, ніби він витає в повітрі.

Землетруси та пожежі завдавали храму великої шкоди. Під час землетрусу у 558 р. купол завалився. Його відбудував Ісидор-молодший – небіж Ісидора. Вдруге купол завалився у 986 р. Ремонтував його архітектор Трдат із Вірменії. Цей купол зберігся до нашого часу.

Саме в Святій Софії вперше було застосовано мармур різних кольорів та відтінків. Підлога набрана із мармуру, порфиру, яшми. Колись верхня частина стін першого поверху та стін галерей були вкриті мозаїкою на релігійну тематику, а також портретами імператорів та патріархів. Після розгрому та руйнування, вчиненими хрестоносцями, внутрішня оздоба храму так і не була поновлена. Турки, перероблюючи собор у мечеть, також зіпсували Святу Софію, багато мозаїк і фресок були знищені, частина їх була замазана вапном.

В 1935 р. за розпорядженням президента Туреччини Кемаля Ататюрка Свята Софія була перетворена в музей. Реставратори відновили частину мозаїк. Над дверима при вході в храм добре збереглася мозаїка з трьома фігурами – Марія з маленьким Христом, праворуч від неї Константин Великий з макетом міста Константинополя, ліворуч – Юстиніан тримає макет Святої Софії. Але загалом мозаїчних картин збереглося дуже мало.

Гармонійний та величний храм Святої Софії залишається феноменом світової архітектури.

В VІІІ–ІХ ст. починають зводитися хрестово-купольні храми. Головною рисою цих будівель була поява хрестоподібних приміщень, перекритих склепінням під прямим кутом один до одного, з куполом у центрі. Типові пам’ятники хрестово-купольного храму – Католікос у монастирі Хоснос Лукас у Фокіді, церква Св. Феодорів в Афінах, церква Успіня Божої Матері в монастирі Дафні.

Отже, у Візантії склався канон побудови християнського храму. Згідно Апостольським Постановам, він повинен бути продовгуватим, як корабель, звернений на схід (в бік Єрусалима, де очікується Друге пришестя Христа) і мати у східній частині місце для вівтаря. У вівтарі розміщувався престол. Вважалося, що храми краще будувати на відкритих та високих місцях: слово „вівтар” походить від латинського словосполучення „alta ara” – „високий жертовник”. Пізніше із північного боку почали влаштовувати жертовник, також із престолом, але меншого розміру. Там готували хліб і вино для таїнства євхаристії. Приміщення з південного боку слугувало для зберігання богослужебного посуду та одягу.

З ІV ст. східну частину храму почали відділяти невисокою стінкою або колонадою; проходи між колонами завішувалися тканиною. В житії Святого Василя Великого улаштування першої вівтарної перегородки приписується Василю. Василь мав від Бога особливу благодать: під час відправлення служби Святий Дух входив у позолоченого голуба, який висів над престолом і від того тріпотів крилами. Одного разу Василь, зазвичай, проводив службу, але голуб був нерухомий. Святий озирнувся і помітив, що молодий диякон відволікся від служіння і підморгує молодій мирянці. З того часу Василь звелів відгородити кліриків від спокус. (Латинський обряд іконостас не сприйняв.)

Поступово на цій перегородці почали розміщувати ікони і вона почала зватися іконостасом. У розміщенні ікон також склався канон.

Іконостас має троє дверей. Центральні називаються Царськими воротами. Через них нікому не дозволяється заходити, крім священиків. Царські ворота прикрашені іконами Благовіщення Пресвятої Богородиці та чотирьох євангелістів – Матвія, Марка, Луки та Івана. Над Царськими воротами знаходилася ікона Таємної вечері.

Праворуч від Царських воріт розміщувалася ікона Спасителя, а праворуч від Царських воріт – ікона Божої Матері.

Праворуч від Ікони Ісуса Христа знаходяться південні двері, а ліворуч від ікони Богоматері – північні двері. На них зображують архангелів Михайла та Гаврила, або перших дияконів Степана і Пилипа, або першосвящеників Барона та Мойсея. Ці двері ще називають дияконським, бо через них найчастіше проходять диякони.

Першою іконою праворуч від південних дверей завжди повинна бути храмова ікона – зображення того свята чи святого, на честь якого влаштовано храм.

З самого верху іконостасу розміщувався хрест із зображенням на ньому розіп’ятого Ісуса Христа.

Якщо іконостаси мали декілька ярусів, то зазвичай у другому розміщували ікони дванадцять свят, на третьому – ікони апостолів, на четвертому – ікони пророків, але зверху завжди знаходився хрест.

Архітектурна символіка визначала і композицію іконних зображень, яка була узаконена в каноні. Так, Христа Пантократора із Євангелієм у руці (Христос-Вседержитель) писали посередині головного куполу; фігури апостолів розміщувалися в циліндричному барабані під куполом; у парусах – чотирьох трикутниках, які розширювалися угору до барабана, вміщували зображення чотирьох євангелістів з їхніми символічними тваринами – Матвія символізував янгол, Марка – крилатий лев, Луку – бик, Івана – орел. Богоматір зображали в апсиді. В інтер’єрі на південній стіні розміщували зараження на теми Нового Заповіту, на північній – Старого; західну стіну з основними дверима прикрашали сценою страшного суду (яку люди, що виходили з церкви, мусили утримувати у своїй уяві).