Візантійський тип культури (церква, система освіти, наука)

Церква. Початок формування християнської церкви (як організації) можна віднести до ІІ ст. До цього часу існували лише окремі, мало пов’язані між собою общини; в їх житті важливу роль відігравали апостоли та пророки, які переходили з місця на місце, усно і письмово навчали віруючих. Протягом ІІ–ІІІ ст. йде процес утворення кліру (священнослужителів) та мирян (простих віруючих). Спочатку до кліру належали диякони, пресвітери та єпископи, останні займалися майновими та фінансовими питаннями общини. В кінці ІІ ст. єпископи починають відігравати важливу роль в ідеологічних питаннях. В ІІІ ст. з’являються митрополити – керівники окремих церков, а в ІV–V ст. патріархи – керівники церковних об’єднань (в Римі патріарх став зватися „папою”). На початку ІV ст. виділяються Римська, Антіохійська, Александрійська і Ієрусалимська патріархії, пізніше до них приєднується Константинопольська. Після поділу Римської імперії в Західній Римській імперії залишилися лише Римська патріархія, а в Візантії – всі інші.

У ІV ст. на сході зароджується монашество, яке відіграло важливу роль в збереженні і розвитку європейської культури.

Протягом всього першого тисячоліття церкву постійно роздирали різноманітні богословські суперечки, які призвели до виникнення різних сект, направлень та течій в християнстві. Лише в І–V ст. існувало понад 150 різних сект. Для вирішення цих суперечок та інших церковних проблем збиралися собори, сім з яких визнають (і православні, і католики) Вселенськими.

В VІІІ–ІХ ст. Візантія потерпала від боротьби іконоборців та іконошанувальників. Імператор Лев Ісавр (416–741) у 726 р. видає свій перший указ проти іконошанування. За його наказом ікони знищувалися, фрески та мозаїки замащувалися; духовенство і монахи, які протистояли цьому, переслідувалися та знищувалися. Іконошанування було поновлено при Левові Вірменину (813–820), і остаточно визнання ікон було затверджено при Феодорі у 843 р.

У ІХ–ХІ ст. загострюються відносини між константинопольськими і римськими церквами. Загалом, в основі цих суперечок була боротьба за сфери впливу. Окрім того, римська церква поступово вводила щось нове (хрещення шляхом обливання, причащання прісним хлібом тощо), а найголовніше – змінила одну із статей Нікео-Царгородського Символу Віри, де до слів про те, що Дух Святий від виходить від Бога-Отця, було доповнено „...і від Сина” (філіокве). В 1054 р. сталося остаточне розділення церков. За західною (римською) церквою поступово закріпилася назва „католицька” („вселенська”), а за східною – „православна” („ортодоксальна”). Від загрози завоювання турками і в надії на допомогу Заходу в 1439 р. було укладено Флорентійську унію, за якою східна церква визнавала верховенство папи римського. Але Захід ніякої реальної допомоги не надав, і невдовзі унія була розірвана.

Система освіти. Античні традиції, які відігравали величезну роль в культурі візантійського суспільства, особливо стійкими були в просвіті. У Візантії не було створено нового типу викладання. В VІІ–ХІІ ст. продовжували вивчати граматику, риторику, філософію.

Вивчення цих дисциплін вважалося необхідним для виховання освіченої особи. Значення і розуміння класичної літератури та античних праць з філософії, математики, астрономії, медицині, вміння розмовляти і писати по-аттичному високо цінувалося візантійцями. До людини, яка оволоділа скарбницею наук, ставилися з великою повагою, і він користувався великим авторитетом у сучасників.

До неосвічених у Візантії ставилися без всякої поваги: відсутність освіти сприймалася як суттєвий недолік, як нещастя і навіть як відсталість і неповноцінність.

Освіта давала змогу здійснити службову кар’єру. Навіть діти бідняків та простих мешканців імперії, отримавши освіту, могли поліпшити свій соціальний статус: стати священиками, воєначальниками, чиновниками, бібліотекарями, вчителями тощо.

Хоча навчання було платним, батьки йшли на великі жертви, аби дати освіту своїм дітям.

Курс навчання у Візантії складався із дисциплін трівіуму та квадрівіуму. До складу першого входили граматика, риторика, діалектика; до складу останнього – арифметика, геометрія, музика або гармонія, астрономія, фізика. Викладання граматики, діалектики, риторики мало на меті виховання культурної людина, яка б добре знала і розуміла класичну літературу. Навчання математичним наукам сприяло розвитку пізнавальних здібностей та логічного мислення, сприяло удосконаленню розуму. Після засвоєння квадрівіуму починали ознайомлюватися з так званими чистими знаннями або метафізикою з метою дослідження природи сущого і пізнання вищого буття, вічної єдності, вічного блага. Завершували курс вивченням філософії (під нею у Візантії розуміли теологію).

Діти розпочинали заняття в елементарній школі, коли їм виповнювалося 6 – 9 років. Там вони вивчали так звані вступні науки: їх вчили писати, читати, рахувати і основ граматики.

В навчанні застосовувався принцип поступового засвоєння матеріалу від простого до складного. Окрім читання, письма та рахунку, школярів вчили співати, давали загальні відомості із світової та вітчизняної історії. Початкова освіта тривала три роки.

Поряд із приватними навчальними закладами в Константинополі діяли вищі школи, які називалися „університетами”, їх організовували або імператори, або від їх імені регенти. На утримання професорів, які займали досить поважне місце в столичній ієрархії, і студентів виділялися великі кошти. Навчання в них було безкоштовним, і теоретично було доступним для всіх прошарків населення імперії. Але практично там навчалася візантійська еліта. Число студентів було невелике. Головне завдання „університетів” – підготовка державних чиновників. Вищі навчальні заклади мали світський характер протягом всієї історії свого існування. До штату „університетів” входили професори з окремих дисциплін, що забезпечувало високий рівень освіти. Це відрізняло їх від приватних шкіл, де навчання проводив один вчитель.

Наука. Успадковані від античності природознавчі знання продовжували посилено вивчатися і старанно засвоюватися у візантійському суспільстві і в VІІ–ХІІ ст.

Візантійські вчені намагалися охопити всі області тодішніх знань, їх перу належать твори з математики, механіки, фізики, астрономії, медицини. Енциклопедичність і універсальність знань були ідеалом візантійців. Надзвичайно різнобічним вченим був Лев Математик. Він займався розробкою проблем фізики, прикладної механіки, математики, акустики, астрономії і прикладного природознавства.

Продовжувачем традицій античної географії став Козьма Індікоплов (середина VІ ст.), автор праці „Християнська топографія”. Будучи купцем, на своєму кораблі доходив до Персидської затоки на сході і до берегів Сомалі на півдні. Він також дослідив Єгипет. Можливо, був на Цейлоні і в Індії (звідси і його прізвисько „Індікоплов”).

В галузі медицини прославилися Орибасій, автор поширеної „Медичної енциклопедії”, Нікша, який написав „Підручник з хірургії”, Симон Сіф, якому належить „Книга про властивості їжі”.

Візантійські вчені багато зробили для збереження надбання греко-римських мислителів. В ІХ – ХІІ ст. були створені кращі грецькі кодекси, які містили твори давньогрецьких авторів. Саме вони були використані вченими нового часу для підготовки публікацій праць античних письменників.

Шанобливе ставлення до класичної спадщини викликало потребу у систематизації та класифікації матеріалу. Один із найбільших вчених того часу Іоанн Дамаскін дав зразок систематизації знань, які набуло людство в попередні історичні періоди, схарактеризувавши у своєму дослідженні „Джерело знання” суму наукових знань, необхідних освіченому християнину.

Велику увагу надавали візантійці вивченню астрономії і астрономічним трактатам давнини. З кінця ХІ–ХІІ ст. до нас дійшов анонімний трактат, названий його першим дослідником і видавцем А.Деллатом „Підручник з космології і географії”. В ньому багато місця відведено кардинальним проблемам середньовічної астрономії: формі і розмірам Всесвіту, природі небесних тіл, кількості сфер неба, формі, розміру і місцезнаходження Землі. Автор дотримувався геоцентричної системи світу. Він заперечував теорію іонійського походження про існування багатьох світів.

Всесвітнє визнання отримали історико-хронологічні обчислення скіфського монаха Діонісія Малого, визначив дату Різдва Христового 25 грудня і поклав початок літочислення „нової ери” від 1-го року. Також він видав у Римі зібрання апостольських і соборних правил.

Візантія залишила імена видатних істориків. Це – римський церковний письменник, єпископ Кесарії (Палестини) Євсевій Кесарійський (Памфіл) (бл.263 – 339). У праці „Церковна історія” подав історію християнства до 324 р.; візантійський літописець, монах автор популярної у Візантії та Русі „Хроніки” (чотири книги, від сотворіння світу до 842 року) Георгій Амартол; Іоанн Малала (бл. 491 – бл. 578 рр.), автор „Всесвітньої хроніки”, яка була відома на Русі з ХІ ст.