Релігія і міфологія

Для найдавнішого періоду римської історії особливо характерний культ сімейно-родових духів-покровителів. До них належать мани – душі померлих предків; давні римляни вірили в існування потойбічного світу, куди відходять душі померлих, – це Орк (подібний Аїду) та Елізіум (поля блаженних). Також шанувалися пенати – духи-оберігачі будинків і лари – духи-покровителі з більшими функціями: відомі лари доріг, перехресть, мореплавства тощо. Важливе місце займав і культ вогню домашнього вогнища, втілений в богині Весті. В найдавніших віруваннях прослідковуються і сліди тотемізму (наприклад, легенда про вовчицю, яка вигодувала Ромула та Рема), мали місце і аграрні культи.

Пізніше деякі родові боги перетворилися в об’єкти державного культу, ставши богами-захисниками міст-держав. До них можна віднести Юпітера, Марса і Квіріна (Ромула). Міфологія практично відсутня (відомий лише міф про Ромула – засновника Рима), не існують і зображення богів – поклонялися символам богів (символом Вести був вогонь, Марса – спис і т.д.). Важливе місце в житті римлян займають гадання. Після завоювання Греції проходить трансформація римських богів і їх з’єднання з грецькими: Юпітер – Зевс, Юнона – Гера, Мінерва – Афіна, Венера – Афродіта, Марс – Арес, Нептун – Посейдон, Меркурій – Гермес і т.д.

Практицизм римлян проявився в їх ставленні до богів. Так, замість того, щоб приносити в жертву певну кількість голів худоби, римляни жертвували богу стільки ж головок часнику. Перед початком війни римляни намагалися переманити на свій бік богів народу, проти якого збиралися воювати, обіцяючи чужим богам багаті жертвоприношення. Жерці вважалися посадовими особами, в республіканський період їх обирали. Особливо великою повагою користувалися жриці Вести – весталки. Весталками були дівчата із знатних сімей, їх було всього шість, ставали весталками у дівочому віці і залишалися на цій службі 30 років.

В імператорський період поступово утверджується культ геніїв імператорів – спочатку посмерлих, а потім і прижиттєвий. Першим був обожнений (посмертно) Юлій Цезар. Каллігула вже при житті оголосив себе богом.

В І ст. н.е. в одній із провінцій Римської імперії – Палестині – зароджується християнство, яке відіграло величезну роль в історії світової культури. В часи Нерона (друга половина І ст.) в Римі вже існує християнська община. На протязі І–ІІ ст. християнство розповсюджується по в всій Римській імперії та за її межами. Імператорська влада із підозрою ставилися до християн, приписуючи їй ненависть до людей, бо християни того часу не тільки чекали, а і закликали кінець світу та Страшний Суд, а також у нелояльності, бо християни відмовлялися офіційно проводити жертвоприношення перед вівтарями державних богів (в тому числі – імператорів). Це призвело до численних гонінь на християн, початок яким поклав Нерон, з особливою жорстокістю вони проходили при імператорах Доміціані, Трояні, Марку Аврелію, Деції, Діоклетіані.

Але, не дивлячись на всі переслідування, християнство продовжувало жити і поширюватися, і до ІV ст. стає силою, з якою змушені рахуватися навіть імператори. В 313 р. імператори Костянтин та Ліцій видають Міланський едикт, за яким проголошувалася рівність всіх релігій – в тому числі і християнства, а у 325 р. імператор Костянтин оголосив християнство державною релігією. Після указу Феодосія Великого у 395 р. були закриті всі язичницькі храми, з того часу християнство стає єдиною офіційною релігією римської імперії.