Класичний період

Особливого розквіту вазопис досяг в період старого стилю або ранньої класики (490–450 рр. до н.е.). Серед майстрів того часу особливо відзначилися Онесім, Дуріс, Ксеофрада, Бріга та інші. Одному з них, розпитувачу ваз Ксенофраду, належить знаменита гідрія (посуд для вина) із Номи зі сценою „Загибель Трої”.

Кругове зображення у верхній частині посуду насичене трагізмом: в центрі подана святиня троянців – священний паладій (дерев’яна статуя Афіни Пал- лади, охоронниці Трої), – до якої припала донька царя Пріама, пророчиця Кассандра. Грецький вождь Аякс із силою відриває від Палладія Кассандру, яка намагається врятуватися біля статуї богині. Це було нечуваним святотатством, за яке на народ Аякса буде покладена особлива кара на тисячу років. Навколо смерть і насильство, і навіть пальма засмучено схиляє свої віти, а за нею, прямо на вівтарі, вбивають старого Пріама, обагреного кров’ю маленького небожа Астіанакта.

Тема викорінення свавілля, некерованості проходить через всі пам’ятники епохи. В 60-ті роки V ст. до н.е. був заново відбудований храм Зевса в Олімпії – найважливіше загально еллінське святилище, де раз на чотири роки проходили всесвітньовідомі Олімпійські ігри. Обидва фронтони в храмі, побудовані архітектором Лібоном із вапна, мали мармурові скульптурні групи (зараз зберігаються в музей в Олімпії). Композиція на західному фронтоні – патетична сцена битви лапіфів з кентаврами. На східному фронтоні подано статичну композицію: Еномай і Пелопс готуються до змагань. Міф про перший пробіг колісниць був покладений в основу Олімпійських ігор.

В той час творив видатний скульптор V ст. до н.е. Мірон. Працював він у бронзі. Одна з його славетних праць – статуя „Дискобол” (існує в численних мармурових копіях). Цій скульптурі притаманна краса ліній. У ній Мірон засобами статичного мистецтва передав жвавість рухів, внутрішню напруженість фігури, зафіксувавши момент між обома рухами.

Мірон цікавий не лише тим, що прагнув „упіймати” стан переходу тіла від одного руху до іншого. Крім фізичного напруження атлета, в статуї передано вольову зосередженість і водночас концентрацію спокою, гармонію цієї людини.

Надзвичайно цікава також його статуя „Афіна і Марсій”, що відтворює беотійську легенду. З двох фігур цікавою є фігура Марсія. У ній втілено те, чого, власне, й прагнув досягти Мірон: зобразити тіло в момент стрімкого руху, передати саме рух. Спокійний, величний позі богині Афіни протистоїть дещо комічна фігура, що яскраво виражає внутрішню боротьбу між жадібністю і страхом. Бездоганно відтворено анатомію тіла; обробка волосся і обличчя ще позначена певною умовністю, але цей витвір, безсумнівно, містить у собі духовний момент, сутність якого полягає у вищості шляхетного над потворним.

Після війни з персами мистецтво Греції вступає в пору свого розквіту. В Афінах з 449 року до н.е. керував Перикл, високоосвічена людина. Його друзями були філософ Анаксагор, художник Поліклет, скульптор Фідій. Заново відбудовувати афінський Акрополь, ансамбль якого до сьогодні вважається найпрекраснішим, випало Фідію. Афінський Акрополь стояв на високій скелі, яка здіймалася над містом. Акрополь зосередив всі найвищі святині афінян. Архітектор Мнесікл звів чудовий вхідний портик у святилище, оформивши його іонійськими колонами. Зліва з Пропілеями (парадні ворота) межувала пінакотека – картинна галерея, в якій знаходилися зображення головних героїв Аттики, а при вході стояли статуї богів-охоронців: Гермеса і Гекати – богині ночі і привидів. Справа, на самому виступі скелі, притулився маленький храм Ніки Аптерос (Безкрилої). Храм Ніки був оточений балюстрадою, яка стала всесвітньовідомою із-за рельєфів. Серед них – „Ніка розв’язує сандалію”.

В південній частині архітектори Іктін і Каллікрат збудували великий дорійський храм Парфенон, присвячений Афіні Парфенос (Діви). Напроти нього, в південній частині почали зводити Ерехтейон, в якому зберігалися найдавніші реліквії, і у ІІ тис. до н.е. присвячений Афіні Поліаді (Матері) та її чоловіку Посейдону Ерехтею.

Храм Парфенон став одним із найпрекрасніших еллінських храмів. Він був напрочуд гармонійним завдяки поєднанню дорійського та іонійського ордерів. Стіни власне храму увінчував безперервний іонійський фриз. Коли ззовні Парфенон прикрашали сцени жорстоких битв, то внутрішній фриз зображував мирні події – святкову процесію афінян на святі Великих та Малих Панафіней.

Фронтони храму були заповнені скульптурою, яка прославляла еллінів на всі часи; скульптори працювали під наглядом Фідія і за його програмою. На західному фронтоні був показаний міф про суперечку Афіни з Посейдоном за володіння грецькою областю Аттикою з Афінами. Афіняни, як відомо, надали перевагу богині, яка подарувала їм оливкову діброву. Головний (східний) фронтон прикрашав міф про народження Афіни з голови Зевса в присутності богів та богинь. На жаль, скульптури Парфенону були дуже пошкоджені у ХVІІ ст. н.е., коли в ньому стався вибух.

Всередині Парфенону стояла колосальна статуя Афіни Парфенос роботи Фідія. Вона була із слонової кістки та золота на дерев’яному каркасі (така техніка називається акролітною), причому золото складало недоторканий запас афінської скарбниці. Статуя збереглася лише в римських копіях. Богиня подана як зосередження всіх духовних сил Парфенону. На п’єдесталі статуї зображено народження першої жінки Пандори. На ребрах сандаль Афіни – битва греків з кентаврами (яка відображена на південному фронтоні фризу), на гребені шолому – сфінкс і пегаси, на зовнішньому боці величезного щита – битву греків з амазонками (західна стіна), на внутрішній поверхні щита, напівзакритого згорнутою фігурою змія, брат Фідія Панен написав сцену битви богів з гігантами (східний фриз). В руці Афіна тримала двометрову статую богині перемоги Ніки, яка стояла на масивні колоні. Так Фідій в єдиній фігурі втілив сенс грандіозного святилища.

Також Фідій створив величезну статую Афіни Промахос (Провідниці в битвах). Вона стояла на акропольській площі; золочений кінчик списа Афіни здалеку був орієнтиром для моряків, які прямували до Аттики.

Ерехтейон був добудований пізніше, близько 410 р. до н.е. Він неодноразово перекладувався у ХХ ст. н.е. На фоні грандіозного Парфенону вишуканий Ерехтейон з трьома різними портиками і статуями каріатид (дівчат, які несуть перекриття) здавався чарівною іграшкою. Афінський Акрополь і на сьогодні залишається еталоном краси і благородного смаку.

Суворий стиль також позначився і на портретній пластиці. В той час був створений один із небагатьох пам’ятників – портрет героя греко-перських війн Фемістокла. Красиво овальне лице набуває ідеальних рис: великі, з підкресленими повіками очі, виразний рот, високий лоб, з яким зливалася лінія носа – те, що отримало назву класичного грецького профілю. Епоха класики не терпіла моделей із хибами – в людині все повинно бути досконале. Навіть на Перикла, розумного, красивого, благородного, скульптор Кресілай надів шолом, щоб сховати злегка видовжену форму його черепу.

Молодший сучасник Фідія аргоський скульптор Поліклет прославився статуями атлетів. Вчені знайшли в багатьох римських копіях речі, відомі в описах давніх під назвами „Дорифор” та „Діадумен”. Обидві статуї, прекрасні своєю пластичною вишуканістю, були відлиті із бронзи. Фігура дорифора, можливо, героя Троянської війни Ахілла, не тільки могутня, але й відмічена знаками особливої, майже математичної логіки. Завдяки складним розрахункам, всі частині тіла і кожна деталь підкорені єдиному принципу. В цьому з Поліклетом ніхто з класичних скульпторів не міг зрівнятися в майстерності.

В період пізньої класики прославилися великі майстри – паросець Скопас та афінянин Праксітель.

Скопас народився на острові Парос, прославленого родовищами найпрекраснішого сніжно-білого мармуру. Скопас отримував замовлення з різних куточків світу. В Малій Азії він працював над фронтоном зі сценою битви амазонок – амазономахії, призначеного для Галікарнаського мавзолею. Його споруджував за життя для себе і дружини Артемісії правитель Карії Мавсол. Це чудо світу не збереглося, але за здогадами, гробниця мала прямокутну форму із захороненням внизу, героїчними фігурами в центральному об’ємі храму і статуями Мавсола і Артемісії, які стояли на колісниці. Рельєф Скопаса зображував поєдинок греків з амазонками, фігури яких були наповнені особливим драматизмом. Знаменита „Вакханка” („Менада”) – невелика статуетка служниці культу Діоніса – показує Скопаса майстром нових пластичних вирішень. Його „Менада” сповнена експресії, людської пристрасті. Голова напівоголеної жінки красиво закинута назад, довгі локони, постава – усе підкреслює життя, втілене в мармурі.

Товариш Скопаса по Галікарнаському мавзолею Леохар працював над статуєю Ганімеда, якого орел забрав на небо. Леохару приписують знамениту статую „Аполлон Бельведерський”. Бог крокує, розсипаючи навколо себе осліпляючи промені своєї божественної слави. Без сумніву, цей пам’ятник, який став хрестоматійним, належить до кращих творінь еллінів.

Інші настрої передавав у свої шедеврах скульптор Пракситель. Він був майстром ліричних божественних образів. Збереглося багато римських копій робіт: „Сатир, що наливає вино”, „Відпочиваючий сатир”, „Аполлон Сауронтон”, „Ерот” та інші. Найбільш відома його скульптура Афродіти, виконана на замовлення мешканців острова Коса, але перекуплена остров’янами Книду. Статуя отримала назву „Афродіта Книдська”. Пракситель вперше оголив Афродіту: лише їй дозволялося демонструвати свою красу без одягу.

До нашого часу зберігся лише один оригінал майстра. Це скульптурна група „Гермес з малюком Діоніном”. Група була посвячена в храм Гери в Олімпії, де її знайшли під час розкопок. Втрачені тільки ноги і зап’ястя руки Гермеса, які тримали виноградну лозу.

На межі грецької класики та еллінізму працював останній великий майстер Лісіпп. Він був багатогранним зодчим – створював скульптурні групи („Подвиги Геракла”), портрети („Олександр Македонський”), статуї („Апоксіомен”).

Грецьке мистецтво пізньої класики (ІV ст. до н.е.) створило особливий жанр меморіальних стел. В поховання клали кілотонні леніфи, на яких зображені зустрічі живих з мертвими в ритуальні дні. Над похованнями стояли мармурові надгробні з високим рельєфом скульптури. Вона вміщувалася в едикули – ніши, з боків яких були невеличкі колони або пілястри з антаблементом і фронтончиками над ними. Таке оформлення нагадувало храм, де і проходила уявна зустріч живих і мертвих. Їх союз підкреслюють рукостискання та зустріч поглядів.

Ідея надгробних рельєфів проста: всі померлі живуть у пам’яті близьких, ніхто не залишає світ безслідно. Турбота про померлих, зберігати пам’ять про них – священний обов’язок всіх людей. Саме цим благородним правилом був підпорядкований звичай давніх греків у V ст. до н.е.: полководця, який виграв битву, але не поховав своїх воїнів, карали насмерть.