Докласична культура, або гомерівська, або архаїка

Наступний період – мистецтво архаїки (VІІ–VІ ст. до н.е.) – характеризується розквітом культури. З найбільшою силою своєрідність грецького мистецтва цього періоду виявилася в архітектурі, особливо в храмах. Їх будували в мальовничих місцях – на горі, серед дерев, на лісових галявинах. Вхід до храму (портик) становив таку композицію: над рядом колон розташовувався антаблемент, що складався з архітрава (потужна булка), фриза (смуги, ритмічно розчленованої візерунком) та карниза (бордюра) над ним. Все вінчав трикутний фронтон з барельєфом, що зображував богів, яким цей храм присвячено.

Архаїка створила єдину ордерну систему. Найдавнішим різновидом ордеру є дорійський. Назва походить від дорійців – одної із головних гілок еллінської народності, мешканців Пелопоннеса. Другою основною гілкою були іонійці, які населяли Центральні Балкани, в тому числі Афіни. Дорика традиційно асоціювалася з мужнім, суворим чоловічим стилем, іоніка – з жіночим, легким та ошатним. Так і в ордері: дорійські споруди були більш низькі, важкуваті та приземисті, іонійські – легкі, стрункі та вишукані. Одначе іонійський ордер розповсюдився лише у V ст. до н.е., а дорійський широко використовувався у VІІ–VІ ст. до н.е. До нашого часу вціліли фундаменти 7 колон храму Аполлона в Коринфі. В Південній Італії, куди з VІІІ ст. до н.е. переселилися грецькі колоністи, збереглося декілька дорійських храмів у Пестумі (грецька назва – Посейдонія).

В кінці V ст. до н.е. до дорійського та іонійського ордерів приєднується коринфський („дівочий”), пропорції якого уподібнювалися дівочому тілу.

В епоху архаїки стали будувати великі святилища: Аполлона (бога світла та мистецтва) – в Дельфах, Гери (дружини бога Зевса) – в Олімпії. Святилища посідали важливе місце в житті древніх греків, оскільки вони були осередком найдавніших ритуалів і поступово перетворилися у великі центри мистецтва.

В Дельфах, окрім храму Аполлона, від якого до наших днів дійшли лише руїни, було ще кілька будівель: невеликі скарбниці різних міст, в яких під охороною бога зберігалася їх казна (вони стояли перед храмами вздовж священної дороги), стадіон, театр і знаменита Лесха (приміщення для зборів) книдян, яку в V ст. до н.е. розписав видатний грецький художник Полігнот з острова Фасосу. Його прославлені фрески „Руйнування Іліона” та „Пекло” не збереглися, як і вся творчість майстра, але їх детально описав чудовий знавець грецької давнини Павсаній в книзі „Опис Еллади” (ІІ ст. до н.е.).

Скульптура епохи архаїки набувала сили також стрімко, як і архітектура. Вони тісно пов’язані між собою, оскільки були призначені для релігійних комплексів і прикрашали фронтони будівель. Окремі статуї дуже нагадують колони: руки тісно притиснуті до тіла, ступні ніг стоять на одному рівні, фігури неначе тільки що вийшли із кам’яного блока. Такими, наприклад, є знамениті статуї Гери Самосської та Артеміди з острова Демос.

Але з часом фігури стали відокремлюватися від кам’яного блоку і „виходити” в реальне середовище.

До кінця VІ – початку V ст. до н.е. пропорції жіночих фігур (кора) та чоловічих (курос) стають більш природні, а їх рухи – вільними. Куроси були оголені, а кори одягнені в багатий складний одяг.

В епоху архаїки одним із високорозвинених видів мистецтва став вазопис. Було створено різноманітні за формою посудини: амфори для масла та вина, кратери для змішування вина з водою, скіфоси та кіліки для вина, піксиди для жіночих прикрас, гідрі, пеліки, лекіфи, кальпіди. Особливо популярними були посудини, створені в Аттиці, вони виконувалися в так званому чорнофігурному стилі: чорні фігури розташовувалися на світлому тлі. В моду ввійшов звичай, коли гончар та розписувач ваз ставили свої підписи на вазах – так високо цінувася праця ремісників.

Близько 30-х років І ст. до н.е. блискуча плеяда розпитувачів ваз, з яких найвідомішими були Евфоній і Евтимід, стали працювати в так званому червонофігурному стилі. Фігури стали світлими, а фон – темним.