Культура імперії Великих Моголів

Династія Великих Моголів веде своє походження від Тімура Самаркандського. Укріпив владу цього роду в Індії і створив централізовану державу на всій її території правитель Акбар (1556–1605). Він ввійшов в історію не тільки як талановитий полководець і політик, але і як тонкий поцінувач мистецтва. При його дворі працювали багато архітекторів, скульпторів та художників. Акбар намагався об’єднати Індію, і це посилило вплив індійського мистецтва на мусульманське. Поступово зникли стриманість і простота форм, архітектура стала біль складною.

Зразком нового стилю є мавзолей Акбара в Сікандрі (початок ХVІІ ст.). Ансамбль розташований в саду, оточеному огорожею з великими воротами. Головна будівля має три поверхи зі стрілчастими арками. У внутрішньому подвір’ї, викладеному мармуровою мозаїкою, знаходиться тераса, на якій стоїть саркофаг Акбара, виконаний із білого мармуру.

Неподалік від Сінакри за наказом Акбара було побудоване місто Фатхпур-Сікрі – резиденція володаря. В ньому знаходилися будівлі найрізноманітнішого призначення: зала для аудієнцій, тронна зала, павільйони, соборна мечеть з трьома банями, у величезному подвір’ї знаходилися два мавзолеї. Білий та кольоровий мармур використовувався при оформленні цієї унікальної резиденції.

Видатний пам’ятник архітектури Індії – мавзолей Тадж-Махал в Агрі (середина ХVІІ ст.). Він споруджений Шах-Джаханом на пам’ять про кохану дружину Мумтаз-Махал. Тадж-Махал розташований у великому парку, до мавзолею ведуть дороги та канал. Споруда розміщена на платформі, яка відділяє її від землі. Багатокутна в плані будівля прорізана глибокими нішами і завершена великою сферичною банею. По кутах платформи розташовані високі стрункі башти, які нагадують мінарети.

В епоху Великих моголі найвищого розквіту досягла індійська мініатюра. Вона представлена трьома основними художніми школами: придворною монгольською, Раджастхані і Пахарі. Стиль монгольської школи визначав життя при дворі Акбара. Створювалися ілюстрації до індійського епосу „Махабхарата” і „Рамаяна”, давньоіндійському збірнику казок „Панчатантра”. Важливе місце в придворному живопису займали портрети історичних осіб. Окрему групу складали ілюстрації до біографічних та історичних хронік того часу: „Бабур-наме”, „Акбар-наме”, „Шах-Джахан-наме”. Стиль більшості придворних мініатюр нагадував перські зразки.

В двох інших школах, в Раджастхані і Пахарі, основну роль відігравали сюжети із легенд про Крішну. Художники традиційних індійських шкіл живопису ілюстрували поеми „Гітаговінду” і „Бхагаватпурану” – класичні тексти культу Крішни. Цілу серію картин складали ілюстрації до пір року, пов’язані з певним станом людини, тією чи іншою музикою. Подібні мініатюри знову говорили про нероздільний зв’язок всього живого, про єдність людини і природи.

Період ісламського мистецтва Індії з його унікальними зразками художньої творчості, в яких поєдналися дві традиції – мусульманська та індійська, свідчить, як можуть існувати на одній території, в рамках одного мистецтва дві різні культури.